+15 Київ
Про сльози Гонтаревої та (не)журналістську етику.
Спочатку я написав про це у Twitter, де в мене всього 2 тис. підписників. Але моя дружина переконала мене – людину досить розчаровану і, зізнаюся, зневірену – опублікувати цю історію для більшої аудиторії.
Власне, коротка історія. Як ви знаєте, у ніч із 16-го на 17 вересня ексголові Нацбанку Валерії Гонтаревій невідомі спалили заміський будинок. Трохи раніше спалили автомобіль її невістки. Гонтарева та її найближчі соратники зараз перебувають під слідством новоствореного ДБР. Сама вона лежить у лондонській лікарні після операції на ногах, роздроблених автомобілем, який збив її на пішохідному переході.
Усі ці події, які важко назвати збігом обставин, відбуваються на тлі відвертих погроз із боку дуже впливової людини, мільярдера Ігоря Коломойського. Чий банк "ПриватБанк" було націоналізовано у 2016 році за рішенням НБУ. І завдяки чому, як одностайно стверджують українські та світові економісти, було врятовано фінансову стабільність країни.
Це лише факти останніх тижнів, про які ми, журналісти, повідомляємо вам, тому що це важливо і це – правда.
Власне, того дня в мене було журналістське завдання – записати телефоном коментар Гонтаревої про пожежу в її київському будинку. Треба сказати, мені вперше випало поспілкуватися з Валерією Гонтаревою – досі такої можливості не було.
Я набрав номер, вона відповіла. Я спитав, як вона почувається – просто, щоб бути джентльменом (як я вже згадував, Гонтарева в лікарні). Вона відповіла, що не спала цієї ночі. Я став розпитувати про підпал, про будинок... Вона почала казати про сімейні альбоми, які згоріли. І раптом почала ридати. Просто плакала, не могла говорити. Я теж не знав, що сказати. Я почувався трохи ніяково, і на душі було паскудно.
Але я мав ще кілька запитань, які стосувалися справи, Коломойського, "ПриватБанку". Тому, витримавши паузу, я знову повернувся до інтерв'ю, але ще двічі Гонтарева зривалася на сльози. Зокрема, коли згадала, що син за два дні до підпалу спав у тій самій кімнаті, звідки почалася пожежа. Так чи інак, ми записали розмову. Насамкінець я сказав якісь підбадьорливі банальності, мовляв, тримайтеся і так далі. Потім, на монтажі, режисери на моє прохання вирізали місця, де було чути, як моя співрозмовниця ридає у слухавку – то не дуже етично. Та й не стосується, напевно, справи.
Але коли я чую сьогодні звідусіль, навіть від нібито притомних людей, версії, які розганяють тисячі "ботів" і респектабельні медіа, типу "сама підпалила", то розумію, що неетично – промовчати. Погана ідея – не розповісти про сльози сильної жінки, яка лежить у лондонській лікарні з переламаними ногами й боїться за життя своїх близьких. Про це варто говорити. Навіть якщо я живу в суспільстві, де перемогли хамство й ідіотизм.
Джерело: Andrii Saichuk / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
