-8 Київ
Мій мережевий френд, давній товариш по інтернет-баталіях, помирав в окупації.
Він помирав від давньої хвороби, холоду й недоїдання. Так узнала я після його смерті. Я знала, що він лежачий хворий. Але я не знала, де він живе.
А він жив зовсім поруч із нашим селом.
Я не могла б нічого для нього зробити під час окупації, але якби я вчасно знала, може, змогла б. Можливо, із кимось би зв'язалася. Тому його смерть я несу провиною, своєю особистою провиною. Хоча ні в чому й не винувата. Ми не були близькими друзями, ми навіть ніколи не бачилися. Наші мережеві ділові стосунки не передбачали обміну адресами.
Але я несу цю провину. Сподіваюся, його дійсні друзі теж її несуть.
Стало відомо, що під час цього блекауту померла ще одна людина. Ще одна у списку, який колись ми складемо.
Він помер від голоду й холоду.
Йому можна було допомогти. Аби і він, і дружина попросили про допомогу.
Відомо про смерть літньої жінки, якій нікого було попросити про допомогу, і вона померла. Просто замерзла у своїй квартирі.
Ще одна літня жінка замерзала, була голодною і теж довго не наважувалася нікого попросити про допомогу. Їй не було кого просити. Зрештою, вона набрала номер поліції й попросила хліба. Ви уявляєте цю самоту, коли єдиний номер, що можеш набрати, – це номер поліції?
...Коли почалися морози, я першим чином набрала номер бідацької сім'ї й запропонувала продуктів.
Потім я ще відгружала продукти іншим сім'ям.
Коли ми повернулися з кардіологічної реанімації, виявилося, що труби нашого опалення й подачі води замерзли, насоси, зрештою, згоріли. Я кілька годин думала, чи кликати на допомогу сусідів. Наважилася, покликала, вони миттєво злетілися й три доби... Три доби рятували нашу ситуацію.
Якби я наважилася покликати їх раніше, можливо, ми врятувалися б меншою кров'ю. Дві голови – добре, а ціла команда – краще.
Зараз сусіди йдуть до нас. Тепер біда спіткала їх, потрібна вода – у них теж погоріли насоси, і ми ділимося з тими, хто рятував нашу воду. І з тими, хто не рятував, а просто потребує води. Багато води. Бо – скотина. Скотину треба напувати. Коровам не поясниш, що насос згорів.
У ці дні морозів і блекаутів ми ділилися теплими речами й продуктами з тими, хто мав у цьому потребу. У ці дні люди ділилися з нами грошима, працею на морозі. Тобто теплом сердець своїх.
А десь людина померла від холоду й голоду, бо не знала, як попросити. Де взяти для цього сили. А для цього треба сили.
І ніхто поруч не подумав, що люди просто не вміють попросити. Не можуть.
Я живу в селі, тут усі про всіх усе знають. Тому коли сусіду, не знайомому зі мною, знадобилася допомога, прохання по ланцюжку прийшло до нас, і ми почули про нього, і надали допомогу.
Але людина, яка померла, бо не могла попросити про допомогу, здається, теж жила в селі. Чи в маленькому містечку. Хтось міг подумати про цю людську скруту, але не подумав.
Коротким був ланцюжок.
У місті такий ланцюжок може бути ще коротшим.
Тому згадати про самотніх сусідів, про старих людей, що живуть у під'їзді, – це необхідність. Навіть перебуваючи у скруті блекауту, морозу, люди знайдуть чим поділитися. Люди завжди знайдуть.
Мій татко казав: "Коли ти питаєшся, де страшніше вночі, у степу на самоті чи в місті, то я кажу тобі, що в місті. Вночі там можуть виходити лихі люди. Але коли в тебе скрута, я кажу тобі, завжди йди до людей. Люди допоможуть. Люди завжди допоможуть".
Мій татко знав, що казав. Він і був тією людиною, яка завжди йшла на допомогу іншим людям. Тому він вірив і в зворотний процес.
Пост, який я прочитала, страшний.
Прочитайте його.
У кожного можуть бути сусіди, які не можуть, не вміють, не наважуються просити про допомогу...
"Сталася трагедія. Чесно кажучи, в мене навіть слів не вистачає, але я маю звернутися до вас, друзі…
Уночі помер сусід… І тепер найстрашніше. Він помер від голоду й холоду.
Сімʼя – він і дружина. Більше нікого. На жаль, вони були відлюдниками, нікого в своє життя не пускали. Максимум – "добрий день", "добрий вечір". А так – діляночка, городина. І вік 80+. Тільки сьогодні вдова розповіла, що вже два тижні вони сиділи на… воді, бо не було грошей на їжу. Вчора серце чоловіка зупинилося, не витримало. А тепер скажу, про кого ж мова.
Лойко Павло Михайлович, народився 8 липня 1943 року. Освіта вища, кінематографічна. Закінчив ВГІК і довгий час працював на кіностудії імені Олександра Довженка. Працював кінооператором і брав участь у зйомках багатьох фільмів, в тому числі "Пропала грамота" за творами Миколи Гоголя. Добра, порядна, світла людина, що сприяла розвитку українського кінематографа. Проживав у Ворзелі з 90-х років. Помер 4 лютого 2026 року.
Залишилася дружина Лідія, похилого віку. Становище матеріальне дуже скрутне".
Я шукала картинку для ілюстрації самотності. Але всі картинки з інтернету такі красивенькі, що мені стало тошно.
Смерть від самотності не така.
Я була в голоді й холоді.
Бути голодним і в холоді – це така образа, такий біль.
Отака це смерть...
Джерело: Diana Makarova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
