+19 Київ
Війна, по суті, – це чистий прагматизм, розрахунки, математика, відсутність емоцій, прикладна ефективність і виваженість. При наявності ресурсів і навіть їх недостатності, у війні виграє той, хто все це реалізує краще. Скоріше. Ефективніше. Але воюють люди. І це чиста емоція. Бо в бою адреналін шарашить так, що, крім емоції, немає нічого. Емоція й те, що засвоєно і напрацьовано до рівня автоматизму. Немає автоматизму – шарашать емоції. Балансу емоцій і прагматизму немає.
А ще кожна людина вимірює все проєкціями. Тобто кожну ситуацію, кожну дію побратимів вона проєціює на себе. Як "сусід" по окопу веде себе з іншими, так він поведе при певних обставинах зі мною. Якщо хтось кинув пораненого, хоча міг забрати, завтра він кине мене. Якщо я хочу, щоб мене дотягнули до "евака", я повинен дотягти всіх, кого поранять. Якщо я загину, я хочу, щоб зі мною простилися мої рідні і близькі. Тому я повинен зробити все, щоб загиблий побратим повернувся. І це не обговорюється. Інша річ, як це зробити. Як це зробити, щоб не втратити більше і не наражати на небезпеку людей.
Хто знає мене не за мережевими срачами, а в реальному житті, знають, що я в роботі цинічна, прагматична людина, схильна до перестраховок (БК або живлення? Дайте два, а краще – три) і параної без лишніх сентиментів, для якої виконання поставленої задачі важливіше емоцій і прихильностей. Особливо на війні.
У нас у групі БПЛА є батько й син. Давно їх знаю по війні. Дружимо. Служать в одному підрозділі, призвалися в один день. У групі БПЛА батько – інженер, а син – пілот (й інженер за необхідності). Інженер, окрім технічних питань із БПЛА, зв'язку, РЕБ, займається найосновнішим – підготовкою БК і споряджанням ударних дронів. Пілотів кілька. І є пара людей, які б могли замінити інженера, а його використовувати для іншого. Але це мій запобіжник для всіх. Цинічний і виважений. Особливо враховуючи, які втрати були спочатку на підривах своїх же боєприпасів при споряджанні. Колхозимо, тут як є.
Батько готує боєприпаси і споряджає дрони для сина. Інколи не для сина, але він цього не знає. Не знає, хто буде працювати з його витвором мистецтва цього разу. Тому він усе робить як для сина. Цинічно? Так. Про це ми домовлялися "на березі". Але за більш ніж півтора року не було нештатних спрацювань, не було помилок, не було ...блування. І система запобіжників від усієї херні – просто захмарна. Бо то – синочка. І я це цинічно та бездуховно використовую.
А ще я категорично проти жінок у піхоті при інтенсивних і запланованих діях. Не тому, що не справляються. Часто справляються краще хлопців. Але не дай бог з нею щось трапиться – усе, усі оті навчені піхотинці, усі оті тигри стають жєнтєльмєнами і починають її рятувати. Навіть коли не треба. Усі. Уся увага не туди, куди треба, а на жінку. Ну, не завжди і не всі, але в основному таке відбувається. Це не її і не їхня вина. Просто емоції. Бо воюють зараз прості, ще вчора цивільні люди. З певним вихованням і традиціями. Інколи це дуже заважає.
Я це до чого. Ми періодично залучаємося для виконання певних задач. І як група ударних БПЛА, і як піхота. А ще ми навчаємо піхоту. Відновлюємо боєздатність підрозділів. Гарно навчаємо. А ще ми готуємо молодших командирів піхотних відділень. Теж гарно готуємо. І один з основних стовпів у підготовці – це довести до людини, що емоції не повинні впливати ні на планування, ні на виконання задачі. Зайшов в емоцію – в кращому випадку загинув сам. У гіршому – поклав людей, провалив свою ділянку, підставив суміжників. Ефект доміно. На війні емоція – це зло. Вона шкодить.
Усе, що шкодить, – робить слабкішим, робить уразливішим. Найвища уразливість у піхоти – це переміщення на відкритій місцевості. Захід на позиції, вихід, підхід до точок входу-виходу й евакуація. Евакуація – це надскладна і наднебезпечна діяльність.
Але я ніколи не чув навіть, щоб хтось відмовлявся від евакуації загиблих, тим більше поранених. Інше питання – як це зробити, щоб, не піддавшись емоціям, не загубити особовий склад. Але забрати своїх при першій нагоді – це просто правило. База. Це не обговорюється. Обговорюється тільки те, коли і як. Бо, крім вразливості "евака", є купа інших проблем, включаючи мінування ворогом тіл загиблих. Усяко буває. Буває, що обставини сильніші і просто немає можливості це зробити. Поки що.
Але це все дуже важко переноситься бійцями. Бо кожен боєць у загиблому, якого не змогли евакуювати, бачить себе.
Але любителям простих рішень цього просто не зрозуміти. А скоріше, все вони розуміють, але роблять це навмисно, щоб підірвати бойовий дух і довіру. Бо інакше немає ніякого пояснення, чому за просування російських наративів і деструктивні дії досі ніхто не закрив рота одній депутатці. Особисте важливіше, ніж держава? То як ви можете від людей вимагати ставити інтереси держави вище за своє життя?
Я дуже обережно намагаюся критикувати те, що відбувається. Тому що ми зараз в одному човні. І цей човен – ніхєра не круїзна яхта. Скоріше підводний човен, з якого вихід тільки один – перемога. Але чому це не хочуть розуміти політики з правлячої партії, мені незрозуміло.
Джерело: Роман Донік / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
