+1 Київ
Сьогодні День матері. Я не бачила сина від початку війни. Коли побачу – бог знає. Із низки причин він не може виїхати з України, тому на нейтральній території ми зустрітися не можемо. Я не можу в'їхати – зі зрозумілих причин.
Думка про те, що це може тривати до кінця мого життя, занурює в тугу, якої раніше я не могла собі й уявити. Вона чавунна, вона нестерпна, вона душить щодня, щохвилини. "А ти про це не думай, – втішає мене моя дитина, – ти думай лише про те, що я живий. Зараз надто багатьом мамам тут це щастя вже недоступне".
Він абсолютно має рацію, моя розумна дитина, – настали часи, коли обійняти, поцілувати, доторкнутися – це щастя вже з минулого, із нечуваного, із дивовижного. І я, на відміну від тисяч українських мам, можу хоча б про це мріяти і боязко вірити у диво. Можливість мріяти – виявляється, також щастя. Усім українським мамам – мій уклін. Нехай будуть живі діти.
Джерело: Ekaterina Barabash / Facebook
