+1 Київ
Інфантилізм уже дістав. У нас що, тепер обраний шлях Грузії, і ми будемо постійно рухатися в бік антизахідних настроїв і євроскептицизму?
Які "погані" західні партнери: збивають ракети над Ізраїлем і не збивають над нами. "Це подвійні стандарти!" – кричать у нас із кожної праски. А з якого дива стандарти мають бути одні й ті самі? Чи підходи? Нам що, хтось винен? Нам обіцяли збивати ракети? Чи у США й України є такий рівень договорів, як з Ізраїлем? І це при тому, що і в Ізраїлі всі постійно бідкаються, що США їх недостатньо підтримують. І чи важко зрозуміти, що наважитися збивати ракети над Ізраїлем легше, ніж над Україною? Ну, бо там стріляють якісь моджахеди бородаті, а тут – росіяни. У яких є ядерна зброя. І основний пріоритет цивілізованого світу – це не допустити зіткнення прямого з Росією. Бо нікому не хочеться ядерної війни. Навіть якщо її ймовірність мінімальна. Але ризики завеликі, й тому на цю ймовірність зважають. Ми б на їхньому місці мали такий самий пріоритет.
І так, НАТО – потужний блок. Який убезпечує своїх членів. А не Україну. Тому, о диво, вони в першу чергу думають про свою безпеку. І тому ми хочемо потрапити в НАТО. Щоб наша безпека була забезпечена надійно. А замість того ми насміхаємося над НАТО, що вони сцикуни? Серйозно? То чого ж ми так туди премося? Може, тому, що вони й сильні, й розумні, і нам би хотілося бути з ними? І, будучи в НАТО, ми б поводилися так само щодо третьої країни.
То звідки ці волання? Чи це недолуге порівняння допомоги Заходу зі співпрацею росіян із Північною Кореєю? Захід кожного року допомагає Україні на $100 млрд. Без цієї допомоги ми б уже бігали по лісах у Карпатах із берданками. Або мили посуд по Європі деінде й бідкалися б, що знов не вийшло. Чи жили б під окупаційною адміністрацією, як у Білорусі, і переконували себе, що й так жити можна, і так люди живуть, зате принаймні без мігрантів і геїв. Північна Корея ж продає Росії свої послуги. За гроші. Як вони це робили скрізь по світу в останні 70 років. Бо це єдине, що вони можуть продавати. Єдине, що виробляє країна великого чучхе, де немає чого жерти, – це снаряди, якими вони запасаються, і голодні люди, для яких навіть український полон кращий за життя в Північній Кореї. Корея – то не партнер і не союзник Росії, вона – контрагент. Вона надає послуги за гроші. А Росія ці гроші витрачає. Чи не відчуваєте тут різниці з допомогою Заходу? Чи міг би Захід допомагати краще? А у них там немає інших проблем? Їм немає на що витрачати гроші?
Ще одна наша фішка. Розповідати, що Захід боїться перемоги над Росією. Самі придумали й самі всім розповідаємо. Типу десь зараз є перспектива капітуляції Росії і її розпаду. Та Захід не думає про це. Бо він не бачить такої перспективи. Нащо йому боятися української ілюзії, якою ми самі себе годуємо? Захід не боїться поразки Росії, Захід боїться ядерних бомб Росії. От і все. І ми б на їхньому місці так само цього боялися.
Чому замість казати "дякуємо" ми починаємо поширювати російську пропаганду й антизахідні настрої? Ще так виявиться, що то Захід – поганий, а Росія – добра. Кажете, маячня? То подивіться на Грузію. Там зараз так прямо по телевізору розповідають із владних кабінетів. Подобається таке? Чи хочемо, як в Орбана? Так Орбан уже в ЄС, тому може собі дозволити одночасно кричати, яка погана Європа, й сидіти на підсосі у Брюселя, котрий забезпечує високий рівень життя.
І так, теоретично Захід міг би допомагати більше. Якби політики дуже напряглися, ризикнули своїми кар'єрами. Переконували б свої суспільства, що зростання цін – то не так важливо, важливо – допомогти Україні. До речі, ви в Україні навіть спробуйте таке продати. І це було б важко. А в нас війна. А в них війни немає. І найближчим часом її не буде. Бо Росія, яка ледь може дозволити собі повзучий наступ проти України, ніколи не полізе до сильного. А НАТО сильний. То ж допомога Заходу Україні – це їхнє бажання, а не нагальна потреба. То могли б більше? Могли б, але це вже позиція того, хто сидить на шиї й каже, що їм винні всі й уся. Особливо на фоні того, як українська влада пишається, як вони не виконують прохання й реформи партнерів. Колись казали: "Ці кляті американці змушують нас піднімати тарифи, але ми опираємося", а тепер гордо напираємо: "Ці американці змушують нас робити мобілізацію молоді, але ми опираємося". Типу, це американцям більше всіх треба ринкові тарифи в Україні. І типу, це не українські військові постійно наголошували, що, як і у всіх війнах людства до цього, їм би хотілося бачити у своїх лавах молодих і здорових, а не дідів із хронічними захворюваннями.
А ми, значить, хочемо, щоб європейські й американські політики приймали непопулярні рішення, а самі будемо займатися популізмом? Прекрасний план. Він дуже надихає допомагати.
А потім кажемо, що план перемоги України повністю залежить від партнерів. Чи в такому разі не треба дослухатися до партнерів? Чи в такому разі не треба робити кроки, коли посли G7 кажуть щось, а їм в пику роблять протилежне? Чи по плану нас мають любити сильно й віддано, що б ми не робили? Чому, якщо наш план перемоги – то повністю залежна від союзників історія, ми не робимо все, щоб ті союзники старалися нам допомогти? Тут або до красивих, або до розумних. Або ми відстоюємо право на суверенну корупцію й суверенну дурість (суверенний популізм), або кажемо, що наш план перемоги повністю залежить від Заходу.
Досить цього інфантилізму.
Джерело: Sergey Fursa / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
