0 Київ
Мій перший чіткий спогад із дитинства – літо 1980-го.
Мені шість, я злягла з якоюсь страшною ангіною. Мама постійно міряє мені температуру, кладе на лоб марлю, змочену в оцті, і вмовляє полоскати горло жовтою гіркою рідиною. На табуреті біля дивана стоїть емальована каструля з картоплею, яка щойно закипіла, мені потрібно накриватися рушником і дихати над гарячим відваром. А ввечері на мене чекає традиційна радянська екзекуція – гірчичники.
І раптом у цю депресивну атмосферу вривається батько.
– Вмикайте телевізор, починається!
У СРСР відкриваються літні Олімпійські ігри. Тривалий час мені здаватиметься, що це були найкращі два тижні в житті. Я цілими днями дивилася телевізор і стала головним спортивним оглядачем сім'ї.
Баскетбол, стрибки у воду, стрільба з лука, веслування на байдарках – я не пропускала нічого, запам'ятовувала прізвища й рекорди. А ввечері доповідала татові ситуацію на спортивному Олімпі.
– Ну, це тому, що канадці не приїхали (або "німці не приїхали"), – інколи казав батько. Я тоді гадки не мала, що 60 країн світу бойкотували Олімпіаду в СРСР через війну в Афганістані.
Церемонію відкриття я погано запам'ятала, вона, здавалося, нічим не відрізнялася від параду на 1 травня. На трибуні – "дорогий Леонід Ілліч" і решта похмуро-сірого політбюро, ще якісь нудні танці на стадіоні.
На момент, коли в небо полетить величезний олімпійський Мішка на повітряній кулі, помахавши на прощання лапою, моя ангіна мине. Мені дозволять гуляти, і Олімпіада 80 розчиниться в пам'яті практично назавжди.
За два роки помре Брежнєв, Галина Іванівна нестримно плакатиме біля дошки, а нас відпустять з уроків.
Тато після роботи запитає, хто мене засмутив. Я здивуюсь: "Як же... Леонід Ілліч же..." Тато нахилиться до мене й тихо скаже:
– А він тобі хтось? Дідусь?
Ця татова фраза викрутить мою дитячу свідомість навиворіт. Я все зрозумію. І з цього моменту стану частиною страшної сімейної таємниці – ми дисиденти. У домі завжди будуть "заборонена" література (часто навіть не у вигляді книжок, а у вигляді роздруківок на аркушах жовтуватого паперу) і платівки з "буржуазним мракобіссям" (точно не згадаю, але, мені здається, це були Scorpions і Deep Purple).
Я дорослішатиму в парадигмі, що головна людська цінність – свобода. Будь-який вибір, який мені доведеться робити в житті, спиратиметься на цей стовп.
Мине 44 роки. Перебудова, 90-ті, розвал СРСР, Ющенко, революція, Янукович, Майдан, війна.
2022-го я поховаю батьків, одного за одним, вони не витримають ракетних обстрілів – серце.
У липні 2024-го, за кілька днів до відкриття Олімпіади в Парижі, Юрій Сапронов подарує мені книжку Зигаря "Як Росія нищила Україну". Я буду десь на 124-й сторінці, якраз на подіях першого року влади Путіна, коли в будинок Сапронова прилетить російська ракета. Слава богу, всі залишаться живими.
А сьогодні вранці я повернуся в Харків із дачі й увімкну запис трансляції з Парижа...
У церемонії відкриття мені сподобалося все. Так, усе, і "тітка з бородою". Це якийсь неймовірний карнавал, просто ода свободі.
Але підступний TikTok одразу підтягне в телефон короткі "контекстні сюжети". І я знову почую фрази "буржуазне мракобісся", "сатанинське шоу", "вседозволеність і бісівщина".
Це вимовляють люди, росіяни.
Повернулося огидне відчуття Брежнєва на трибуні. Не можу позбутися.
Як таке можливо – свідомо котитися на самісіньке пекельне дно? Назад, у концтабори? До відкриття печей для спалювання незгодних залишилося дев'ять, вісім, сім, шість…
Ми маємо перемогти. Ми – це не тільки Україна, а весь цивілізований світ. Інакше настане темрява.
Джерело: Анна Гин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
