0 Київ
Історія розвивається по спіралі й повторюється двічі. Один раз – як трагедія, а вдруге, у випадку путінської Росії – також як трагедія. 10 років тому, 2014-го, у позаминулому, як здається зараз, житті, Кремль тільки-но починав розпалювати багаття "русской весны" й "віджимати" українські території. І в перші ж тижні це вилилося в жахливу катастрофу, ціна якої – майже 300 невинних людських життів.
Після цього влада РФ довго і завзято ганебно звивалася в дусі "стріляв, але не "Бук"; "Бук", але не наш; наш, але не ми; ми, але не в Boeing; у Boeing, але випадково; Америці можна, а нам не можна?". І так нічого й не визнали навіть після завершення міжнародного розслідування з однозначними висновками. Хоча в разі аналогічних трагічних помилок визнавали, офіційно публічно просили вибачення й платили солідні компенсації і США (1988), й Україна (2001), й Іран (2020).
У цьому і є вся суть путінського режиму – брехати до останнього, навіть коли зловили на гарячому. Ільхаму Алієву влаштували авіакатастрофу й національну жалобу якраз до його дня народження – 24 грудня. І Азербайджан начебто не входить до недружніх держав. Чи поки?
Поки Москва намагається звалити провину на птахів, мабуть, далі – на Україну. Не здивуюся, якщо дві версії вирішать творчо об'єднати й розчохлять запилюжених із початку "СВО" "натовських біогусей". У Путіна найбагатші традиції його чекістського начальства, які він переймає і на які рівняється: так само до останнього намагалися заперечувати очевидне всьому світу зі збитим над Сахаліном південнокорейським Boeing 1983 року. Проводили першотравневі демонстрації в Києві за кілька днів після вибуху в Чорнобилі, щоб показати, що все ок. Результат в обох випадках ми знаємо: історія і правда завжди беруть своє, але ціна брехні диктаторів, яку перед цим встигають заплатити своїми життями звичайні люди, часто виявляється жахливою.
Мої співчуття всім загиблим. Найшвидшого одужання тим, хто вижив. Витримки та стійкості родинам.
Джерело: Дмитрий Гудков / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
