-1 Київ
"Запам'ятовуються не образи від ворогів, а мовчання друзів".
Кілька днів тому в Україні з'явилося досить резонансне інтерв'ю посла ФРН в Україні Анки Фельдгузен (Anka Feldhusen) агентству "Інтерфакс-Україна", у якому вона, серед іншого, зазначила, що: "Будапештський меморандум – це політична декларація і не більше, це не міжнародний договір". Глава дипломатичного представництва Німеччини в Україні також додала, що даний документ – "це політична декларація, тобто отримати ці гарантії на сьогодні просто неможливо".
Не дочекавшись офіційної реакції нашого МЗС на заперечення того, що Україна у 1994 році отримала відповідні гарантії від США, Великобританії та Росії де-юре, за всіма нормами міжнародного права, вважаю доцільним відреагувати на цей необачний коментар. Тим більше, що його зробив офіційний представник країни – члена багатостороннього нормандського формату, у рамках якого відбуваються дипломатичні перемовини щодо збройної агресії на сході України.
Загальновідомо, що практично всі документи у галузі міжнародного публічного права можна вважати політичними деклараціями. Адже в них проголошуються і декларуються наміри держав виконувати взяті на себе відповідні юридичні зобов'язання. Достатньо прочитати преамбулу до будь-якого міжнародного договору, аби пересвідчитися в цьому. Що ж до того, що декларація, підписана уповноваженими представниками держав, начебто не є обов'язковою до виконання, то у цьому контексті слід пам'ятати основоположний принцип міжнародного права: "Pacta sunt servanda". Який означає, що кожний чинний договір (а договір – це міжнародна угода, укладена між державами у письмовій формі і регульована міжнародним правом, незалежно від її конкретного найменування) є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно ними виконуватися. Про це прямо вказано у ст. 26 Віденської конвенції "Про право міжнародних договорів" від 1969 року.
Зокрема, таким документом є й відома "Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору" від 1997 року. У п. 16 якої прямо зазначається: "НАТО вітає та підтримує той факт, що Україна отримала гарантії безпеки від усіх п'яти ядерних держав – учасниць Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як без'ядерна держава – учасниця ДНЯЗ, і нагадує про зобов'язання, узяті США, Великобританією разом із Росією, а також Францією в односторонньому порядку, які у 1994 році в Будапешті прийняли історичне рішення надати гарантії безпеки Україні як без'ядерній державі – учасниці ДНЯЗ".
Утім, якщо взяти до уваги тези шановної пані Фельдгузен, саме цей пункт Хартії начебто є декларативним, тобто необов'язковим до його виконання, а інші начебто залишаються обов'язковими. Але міжнародне публічне право звичайно дотримується концепції про те, що міжнародні договори становлять єдине логічне ціле, частини якого узгоджені між собою разом із преамбулою, прикінцевою та іншими складовими його частинами.
Як відомо, у грудні 1994 року наша держава підписала "Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї", що став відомим як Будапештський меморандум. Згідно з даним документом, Україна зобов'язалася ліквідувати всю свою ядерну зброю на її території в обмін на офіційні зобов'язання з боку Росії, Великобританії та США, що вони поважатимуть незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, утримуватимуться від економічного тиску та нададуть допомогу нашій державі, якщо вона стане жертвою акту агресії або об'єктом погрози агресією.
Тобто Будапештський меморандум від 1994 року є безумовно належним і чинним міжнародним договором, обов'язковим до виконання всіма його сторонами. Він, безсумнівно, повинен залишатися важливим інструментом не тільки нашої дипломатії, але й усіх відповідальних країн світу. Тих країн, які дійсно дбають про мир і безпеку у світі, прагнуть зупинити гонку ядерних озброєнь і розповсюдження їх на планеті.
Більше того, підписавши та повною мірою виконавши положення даного важливого міжнародного договору зі свого боку, Україна зробила більше ніж вагомий внесок у забезпечення безпеки цілого світу, Європи та, зокрема, і Німеччини, повноважний представник якої навряд чи може не знати про це.
Звичайно, наша держава має всі підстави вимагати безумовного виконання Будапештського меморандуму всіма його підписантами, а також, як указано вище, і поваги до нього з боку країн – членів НАТО, однією з яких є ФРН. Президент іншої країни НАТО – Польщі – Анджей Дуда, виступаючи на засіданні Ради Безпеки ООН 26 вересня 2018 року, заявив: "Для того, щоб міжнародне співтовариство поважало, дуже важливо дотримуватися зобов'язань і обов'язків, які ми взяли на себе. Із сумом хотів би звернути увагу на події у сфері безпеки в нашому регіоні – Центральній і Східній Європі. Тільки в останні декілька років ми стали свідками явного порушення Будапештського меморандуму, який гарантував територіальну цілісність України в обмін на мирне і добровільне ядерне роззброєння".
Також слід зазначити, що, ставлячи під сумнів міжнародний статус Будапештського меморандуму 1994 року, Німеччина, словами свого представника в Україні, посилає дуже суперечливий сигнал міжнародній спільноті, яка на тлі світової гонки озброєнь наразі виявляє значну стурбованість ознаками можливого послаблення режиму нерозповсюдження зброї масового знищення та засобів його доставки.
Принагідно можна також додати, що згаданий вище Будапештський меморандум фактично становить разом із ДНЯЗ єдине політико-правове поле і нерозривно пов'язаний із режимом ядерного нерозповсюдження. Іншими словами, сьогодні не можна виконувати ДНЯЗ і одночасно не виконувати Будапештський меморандум.
Неповага до нього – це фактичний вирок для ДНЯЗ. Так і хочеться запитати всіх тих, хто не помічає масштабність історичної події, із доброї волі зробленої Україною: а ядерні боєголовки на українських ракетах були справжніми, панове, чи вони були паперовими? А як же з одним із фундаментальних принципів європейського права: "Кожний, хто надав послугу, має законне право на її компенсацію"? Чи цей принцип працює тільки на заході континенту, а на сході Європи він уже не працює?
Доволі дивно після Другої світової війни усвідомлювати, що ще можуть існувати подібні подвійні стандарти, особливо серед європейських народів. Фактом світової історії назавжди залишиться не папір, а саме фізична подія – безпрецедентна за масштабом реальна ліквідація Україною третього світового арсеналу ядерної зброї. До речі, на підставі міжнародного документа, який де-юре був оформлений у повній відповідності до Віденської конвенції "Про право міжнародних договорів". Ті, хто заперечують це, мають одночасно брати на себе пряму відповідальність за поховання і ДНЯЗ. Та нехай спробують після цього заохотити у подальшому Північну Корею та Іран припинити їхні ядерні програми та позбутися ядерної зброї
Очевидно, що офіційний Київ мав би поставити відповідні питання перед Берліном і, серед іншого, вимагати роз'яснення, а може, і дезавуювання вказаних висловлювань глави дипломатичного представництва Німеччини в Україні. Нагадавши, що норми міжнародної Конвенції, яка регулює правовідносини між суб'єктами міжнародного права (державами) та норми Статуту ООН, не є темою для дискусій чи вільних тлумачень.
Міждержавний договір щодо фундаментальних принципів міжнародних правовідносин, як суверенітет, територіальна незалежність, непорушність державних кордонів, гарантуються Статутом ООН і всією системою конвенцій міжнародного гуманітарного права. Тому вони всі разом звичайно не згадуються в тексті кожного окремого договору, яким засвідчено такі гарантії одному з підписантів договору. Усі експерти з міжнародного права знають, що, згідно з Віденською конвенцією "Про право міжнародних договорів", подібне правове регулювання діє автоматично.
Водночас діюча політична влада України вже давно мала зрозуміти, що за загальним принципом міжнародного права із захисту державного суверенітету ініціатива звернення до сторін підписантів договорів безпеки у разі їх порушення однією зі сторін покладена на ту сторону, права якої є порушеними. У разі відсутності з початку агресії Росії проти України із 2014 року відповідних офіційних звернень уряду України до сторін підписантів Будапештського меморандуму годі й думати, що вони самі проявлять таку ініціативу.
Саме через відсутність офіційних ініціатив із боку уряду України системно діяти в межах договору її безпеки союзники – гаранти України відчувають себе більш комфортно, не надаючи Україні більш дієвої допомоги, а не тому, що Будапештський меморандум начебто є "нікчемним договором". Це є однією із причин, чому Україну загнали у так званий мінський формат дипломатичних переговорів. Який є де-факто лише форматом для нашої можливої капітуляції. Політичні сили України та окремі політичні діячі, які дозволили і продовжують дозволяти це робити, рано чи пізно будуть змушені нести за це відповідальність перед українським народом.
Головне ж – ми повинні завжди пам'ятати: порятунок України є справою, у першу чергу, самої України. В України немає безкорисливих друзів не лише на Сході, але й на Заході. Окрім її власних і високо розвинутих економіки, армії, дипломатії, науки, а також адекватної зовнішньої та внутрішньої Інформаційної політики.
Джерело: "Українська правда"
Опубліковано з особистого дозволу автора
