0 Київ
Джерело: Юрій Бутусов / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
Слова вбивають. Й іноді журналіст знає про те, що слова можуть убити, знає, що після натиснення кнопки "публікувати" слова почнуть жити своїм життям, немов ти натиснув на спуск, і летять, як кулі та смерть. Так, статті іноді стріляють. Це робота.
Іноді ця робота – незворотність, коли ти бачиш загрозу, говориш про неї, попереджаєш, і нічого, нічого не можеш змінити...
У мене не було спочатку до нього жодних емоцій. Я не знав цієї людини. Він якось заробив грошей у Москві, водночас будучи на держслужбі тривалий час, він був депутатом КПРФ і голосував за приєднання Криму, був причетний до війни в Україні. У мене не було підстав йому симпатизувати, адже сюди він утік за притулком. Але він став свідком у справі про держзраду Януковича, і він був потрібен нам як свідок, він був потрібен моїй країні. Дениса Вороненкова, як мені стало відомо, підтримав також Ілля Пономарьов, єдиний депутат Держдуми, який голосував проти анексії Криму. Іллю я дуже поважаю за цей благородний учинок.
Свідок був переконливий. Матеріал вийшов вибуховий, бив по Путіну та по російських політиках і силовиках. І тут мені довелося наступити на горло власній пісні. Я не міг просто так виписати людині квиток на війну, хоч і ризикував, що він злякається, поріже текст, усе прибере... Але я розумів, що його за ці слова будуть убивати, і... я не зміг не сказати про це. Напевно, дивно виглядає, але, пробігши очима текст із правками, я не взяв його і не пішов, а сказав йому, що це інтерв'ю стане сенсацією і що на нього почнуть полювання: "Ви розумієте, що вас можуть убити за те, що ви сказали про Путіна та російську владу? Вони шалено перелякаються! Зроблять спробу дістатися до вас і вашої сім'ї".
Вороненков безтурботно запитав мене: "А що я тут сказав, чого ніхто не знає і чого б не говорили в російській опозиції?"
Я відповів: "Ви були все життя частиною цієї системи, одним із них. Ви з ними працювали, служили, робили кар'єру, ви знаєте їх особисто, їхні сім'ї, їхні звички, їхні будинки, їхні брудні справи. Вони співали у вас на весіллі, довіряли свої секрети, просили про послуги. Пономарьов і Навальний для них опоненти відкриті, вони для них завжди були чужими, до них немає ніяких зобов'язань. А ви – свій, і ви для них станете зрадником, і вони захочуть помститися, тому що не знають, що ще ви про них розповісте або зробите".
Я ризикував як журналіст тим, що він почне пом'якшувати формулювання, що викине про Путіна. Текст лежав перед ним на столі, і він міг знову простягти руку і викреслити багато з того, що не стосується Януковича, Криму та війни на Донбасі...
Але Вороненков сказав приблизно так: "Я все вирішив. Я й так довго від них залежав, нехай вони бояться. У Європу їхати не хочу, дістануть, як Литвиненка, якщо захочуть. Так, ризик є, але ризик – це і є свобода".
Інтерв'ю вийшло вранці 14 лютого. Увечері Вороненкова оголосили у федеральний розшук РФ і почалося... Через три дні він набрав мене – "Ви мали рацію, я не очікував такої істеричної реакції. Вони говорять тільки про мене! На всіх каналах мені присвячені головні випуски, пишуть усі газети та сайти, "Новая газета" навіть заказуху написала. Я такої ненависті не міг навіть уявити! Буду і далі давати інтерв'ю".
Я побачив, що людина вперше для себе в житті відкрила, що таке свобода, і кожне слово волі йому подобалося пробувати на смак. Я сказав: "Вони спробують вас убити, бережіть себе".
Ми більше не зустрічалися після інтерв'ю. Але він мені регулярно дзвонив і писав, надсилав свої нові інтерв'ю, дякував за той перший текст, який багато для нього змінив, а я читав, як багато про нього пишуть і говорять у РФ, як погрожують, і розумів, що все це не гра, що ці слова вже свистять біля скроні... Але Україна для нього – це були двері на волю, і він сам цією свободою бравував... І тільки тепер можна сказати – він заплатив за своє життя, за свої помилки, за свої рішення стільки, скільки коштують найщиріші слова.
Об 11.21 23 березня він переслав мені повідомлення – своє нове відмінне інтерв'ю сайту "ГОРДОН" та Олесі Бацман, там були такі рядки:
"В Україні багато російських агентів і продажних чиновників, особливо у правоохоронних структурах. Звідки впевненість, що не ковтненте кремлівського чаю з полонієм, як колишній співробітник ФСБ Олександр Литвиненко, який втік до Лондона?
– (Сміється). Ви якась кровожерлива! На Землі 100% смертність, і всі ми рано чи пізно помремо. Важливо те, як і навіщо ми жили. Іноді "як" важливіше, ніж "скільки". Навіщо жити в постійному страху? Процитую один відомий фільм: "А це допоможе?".
– Ну ви ж озираєтесь по сторонах, переходячи дорогу, а не покладаєтеся тільки на долю.
– Хочете запитати, чи є у мене гарантії власної безпеки? Ні, їх ні в кого немає. Сидів зі мною в комітеті Держдуми Луговий – покидьок, який бігав по всьому Лондону за своїм другом Литвиненком і хлюпнув у його чашку полонію вартістю 30 мільйонів євро. Зараз Лугового охороняє та сама шоста служба Управління власної безпеки ФСБ, яка фальсифікує проти мене кримінальну справу.
У Росії люблять повторювати таку сугестію: "Брехня задля спасіння". Як я зрозумів, тут очевидна ментальна деградація, тепер вже й убивство на благо. Росія – держава, яка так знищує людей. Що ж тепер, жити з постійним страхом?"
Так вийшло, що я першим із журналістів зробив із ним статтю в Україні, і мені ж він переслав своє останнє повідомлення та своє останнє інтерв'ю. Через чотири хвилини, об 11.25, Денис Вороненков вийшов із машини... і дістав п'ять куль...
Після свого першого інтерв'ю на волі він прожив 37 днів.
