$41.28 €43.46
menu closed
menu open
weather -2 Київ
languages
Олексій Кущ
ОЛЕКСІЙ КУЩ

Український економіст, фінансовий аналітик

Всі матеріали автора
Всі матеріали автора

Нинішня ситуація нагадує Кримську війну, яку Росія формально програла, але згодом усе повернула. Україна має зробити висновки

Кримська війна 2022–2023.

Метод історичних аналогій можна застосовувати з певною часткою здорового скепсису, але у цьому разі, думаю, він цілком виправданий.

Нинішні події мені дійсно нагадують Кримську війну 18531856 років. Не в контексті персоніфікації вини за агресію, яка в нашому випадку цілком лежить на Росії, а в частині прихованих геополітичних пружин.

Нагадаю. Кримську війну формально мотивувало бажання Туреччини денонсувати наслідки Кючук-Кайнарджійського й Адріанопольського мирних договорів, згідно з якими, Туреччина втратила низку територій, зокрема і Крим.

У 1833 році, коли Османська імерія опинилася на межі розпаду й окупації Стамбула єгиптянами, вплив Росії, згідно з Ункяр-Іскелесійським договором, став домінантним у Чорноморському регіоні.

Нагадаю, тоді в Санкт-Петербурзі марили "православним Константинополем", окупованим мусульманами, точно так само, як зараз марять Києвом, "окупованим  політичним українством" (новий пропагандистський фрейм у РФ).

У геополітичній парадигмі РФ "політичне українство" стало таким самим жупелом, як і "османська загроза". До речі, у розумінні росіян за обома явищами стояли, як кажуть у московських телевізійних студіях, "англосакси".

У підсумку і тоді, і зараз почали рухатися глобальні геополітичні пружини, лише у XIX столітті вони оберталися навколо Туреччини, а зараз –  навколо України.

Театр дій, або глобальна шахівниця – Чорноморський регіон.

До коаліції країн, які підтримали Туреччину, входили всі головні європейські геополітичні гравці: Франція, Великобританія, Сардинія (читай, Італія) і навіть Австрія, яку пов'язували з Росією до цього узи "Священного союзу".

Британський лорд Пальмерстон, який курирував політику імперії, у листі лорду Джону Расселу зазначав: "Аландські острови та Фінляндія повертаються Швеції; Прибалтійський край відходить до Пруссії; Королівство Польське має бути відновлено як бар'єр між Росією й Німеччиною; Молдавія та Валахія й усе гирло Дунаю відходять Австрії... Крим, Черкесія і Грузія відторгаються від Росії; Крим і Грузія відходять до Туреччини, а Черкесія стає або незалежною, або пов'язаною з Туреччиною відносинами сюзеренітету".

Нинішній геополітичний розклад частково нагадує вказану вище конструкцію: Фінляндію і Швецію включено (/ у процесі включення) в НАТО.

Роль буфера виконує вже не Польща, а Україна. Деокупацію Криму розглядають як кінцеву мету війни (лише тепер на користь України, а не Туреччини). Визнають незалежність Ічкерії. Лунають заклики до Грузії долучитися до війни.

Вдаватися в перипетії Кримської війни не буду, зупинюся на наслідках.

Формально Росія програла і навіть утратила Севастополь. Але згодом усе повернула і навіть завдала Туреччині нищівної поразки в Болгарській війні (Туреччині тоді вже ніхто не допомагав).

Сама Туреччина після війни внаслідок зростання боргів, узятих на ведення кримської кампанії (позика на £7 млн в Англії), оголосила себе банкрутом. А потім, уже під час Першої світової, опинилася на межі розпаду, від якого її врятував геній Ататюрка.

Варто зазначити, що перебіг історичного часу зараз суттєво прискорився, спресовуючи десятиліття у рік.

У цьому контексті які висновки варто зробити Україні?

На мою думку, їх три (головні):

1. Формат взаємодії наших союзників із новою Росією. Навіть загостримо. З ліберальною Росією, якщо вона прийде на зміну Росії путінській.

Як сказав нещодавно Шендерович: "Ми з Україною до першого повороту, тобто до поразки путінського режиму". А далі – "це наші хлопчики й наша країна". Або як заявляв Навальний: "Крим – не бутерброд".

А тепер уявімо, що ліберальна Росія передала західним компаніям свої ресурси, але "не передала" Україні Крим, Донбас і Приазов'я. Але водночас Москва грає за правилами західного світу.

Скажете, фантастика?

Але такий приклад уже є: окупація Туреччиною північної частини Кіпру, але Туреччина – член НАТО й кандидат на вступ у ЄС, стратегічний союзник США.

Хтось враховує зараз інтереси Кіпру? Але ж Британія була гарантом територіальної цілісності цієї острівної держави.

Для мінімізації цих ризиків уже зараз необхідно укласти з нашими західними союзниками міжнародний договір, згідно з яким питання відновлення територіальної цілісності України розглядатимуть як домінанту наших відносин, незалежно від того, який режим засідає у Кремлі.

Поки що такого стратегічного договору немає навіть у проєкті.

2. Ризик банкрутства України після війни під тягарем боргів. А свого Ататюрка в нас немає й не передбачається.

Отже, уже зараз потрібно проводити списання боргу, поки ми у фокусі міжнародної уваги. Не чекати на закінчення війни. Не повторити помилки 2015 року й реструктуризації "імені Яресько". Але тут мною вже стільки написано...

3. Імовірність внутрішньої модернізації РФ і низьких темпів модернізації України.

Після Кримської війни, уже за правління Олександра II, Росія зуміла зробити модернізаційний стрибок: будівництво залізниць, розвиток промисловості, грошова реформа, скасування кріпосного права, технічне оснащення армії. І наступну війну з Туреччиною вона виграла у 18771878 роках.

Чи зможе Росія провести нову модернізацію зараз? Залишу це питання відкритим.

На жаль, у нас люблять аналізувати зростання дефіциту бюджету РФ у 2023 році (що саме собою не має жодної негативної конотації для людей, які вивчають сучасні моделі бюджетування). Але не вивчають темпів зростання у промисловості РФ, у виробництві інвестиційних товарів, у переробленні, випуску готових металевих виробів, електротехніці й електроніці.

А я ці цифри вивчаю і бачу там за деякимим позиціями двозначне зростання.

Тому мене більше хвилює не вплив санкцій на РФ (хоча й це потрібно враховувати), а відсутність у нас промислової політики і мобілізаційної моделі зростання.

Головне запитання щодо цього пункту: у якому демографічному й технологічному стані будуть Росія та Україна у 2030 році, наскільки зміниться диспаритет співвідношення сил? Чи станемо ми модернізованішими в промисловому плані, ніж РФ?

Просте порівняння: у 5060-х роках Ізраїль поступався низці арабських країн за рівнем промислової модернізації. У 70-х – був у паритеті. На тлі цього і відбувалися постійні спроби арабських союзників знищити єврейську державу: Шестиденна війна, війна на виснаження, війна Судного дня.

Із 80-х років Ізраїль суттєво випередив сусідні арабські країни за рівнем технічного розвитку і, отже, за рівнем ВПК і військових технологій. Широкомасштабні війни закінчилися.

Тобто підсумовуючи:

1. Україні потрібні гарантії наших союзників щодо незмінного тиску на РФ до моменту відновлення територіальної цілісності України, незалежно від політичного режиму у Кремлі. Гарантії мають бути у формі повноцінного міжнародного договору зі США, Францією, Великобританією, Німеччиною, Туреччиною, Польщею, Італією.

2. Необхідно терміново провести переговори щодо списання державного боргу України. Параметри цієї угоди я неодноразово згадував у своїх статтях: списання 50% боргу, реструктуризація на 15 років решти 50%, зниження ставки за купоном до 23%.

3. Україні потрібен план промислової модернізації та демографічного відновлення на найближчі 10 років.

Адже наступна реперна точка історії може бути вже за п'ять – сім років.

Джерело: Алексей Кущ / Facebook

Блог відображає винятково думку автора. Редакція не відповідає за зміст і достовірність матеріалів у цьому розділі.