ГОРДОН
 
 
Лілія Шевцова

Російська політологиня. 

Ранній путінізм, коли Росія ще намагалася бути Європою, здано в утиль. Прийшла пора відвертості, коли Кремль більше не турбує, який він має вигляд

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою

Держава – це я! Або як зупинити час.

Закривається ціла епоха. Усе стає жорсткішим і яснішим. В утиль здано ранній путінізм, коли Росія ще намагалася бути Європою. Прийшла пора відвертості, коли Кремль більше не турбує, який він має вигляд. Із російським постмодернізмом, який дозволяв гру в ліберальні обманки, покінчено.

Кремль дозволив конфлікт між прагненням лідера до нескінченного правління і виборами, які передбачають невизначеність. Після цього волевиявлення щодо конституційних поправок майбутні вибори стають надмірністю. Виникає, однак, проблема: відповідальність за провали буде тепер нести Незмінюваний. Важка ноша!

Але головне все-таки не в довічному правлінні Володимира Путіна. Головне – у персоналізації російської держави, у зрощенні держави з лідером, відхід якого в очах суспільства має викликати загрозу обвалу. Хіба забули: "Росія – це Путін!" Російська держава стає функцією, придатком, інструментом правління людини, яка сьогодні переформатує Росію. Як же дрібнішають на цьому тлі Трампи, Макрони і Меркелі!

Персоніфікація держави вимагає особливої легітимації, відмову від якої можуть розцінити як віроломствіо і зраду. Кремль вирішив задачу, запозичивши у СРСР перемогу у Великій вітчизняній війні та зробивши російського президента живим символом цієї перемоги й гарантом історичної пам'яті. Ціна побудови нової конструкції влади через повернення в минуле – відмова від руху в майбутнє. Навіть міркувати про бачення майбутнього має вигляд святотатства.

Відтепер держава, спрямована в минуле, відкидатиме навіть часткові зміни. Інакше може виникнути "ефект Горбі". Ось він відкрив кватирку, і що почалося!

Є фактор, який не міг не підштовхнути Путіна до приватизації держави – зігнуті спини керівного класу. Безмовна Дума, плазуваті сенатори (крім одного – В'ячеслава Мархаєва), приручені олігархи та лакеї з культурної "еліти" – усі вони мають викликати у лідера спокусу перевірити, чи є у цієї маси межа готовності терпіти приниження. Мабуть, межі він не побачив.

Звернення президента по підтримку до народу свідчить про те, що він, очевидно, еліті не довіряє. Можливо, її зневажає. Що ж, його можна зрозуміти. Конституційне "голосування" розв'язує руки Путіну у спілкуванні з політичним класом. Путіну ніколи не було властиво прагнення його гнобити. Але хто знає, коли з'явиться потреба випустити пару. Тоді істеблішмент і знадобиться, щоб кинути під колеса.

Щоправда, з народом може вийти біда. Режим "Путін назавжди", який сьогодні шукає любові народонаселення, буде змушений примушувати його до любові. Правителі, які засиділися, зазвичай не викликають симпатій. Але в Росії великий досвід щодо такого примусу.

Відмова від облуди ускладнить життя багатьом. Утрачають ґрунт конформісти, які намагалися і з владою ладнати, і зберегти репутацію. Їм доведеться тепер любити владу відкрито і голосно. Якщо це не дуже приємно, доведеться метушитися й стогнати, повторюючи Калягіна: "Я розчавлений і вражений!"

Важко доведеться "еволюціоністам", які також (хай і несвідомо) працювали на владу, переконуючи народ у спроможності системи до прогресу: треба тільки потерпіти!

Незмінюваність керівної корпорації та її лідера не вирішує, проте, питання передання влади в міру завершення життєвого циклу тих, хто править. Під час ліквідації інституційних регуляторів цей процес стає загрозою для стабільності держави й суспільства. Цементуючи владу сьогодні, Кремль створює вибухонебезпечну проблему на майбутнє.

Не забудемо і закон неминучості: легітимація нового всевладдя завжди відбувається через заперечення попереднього. Це найефективніший і найшвидший спосіб завоювати любов втомленого народу. Причому зазвичай заперечують без сентиментів і з великим піднесенням. Але ми не можемо знати, чи буде готовим новий лідер звільнити державу від своєї опіки і відбудовувати незалежні політичні інститути. Можливо, і він скаже: "Держава – це я".

Утеча в минуле визначає подальшу долю країни. Мілітаризм, знищення особистості як самостійного суб'єкта роблять прогрес неможливим. Надії на "прорив" і "цифровізацію" економіки розсипаються. Тільки 8% російських компаній залучено в інноваційний прогрес (у Китаї – 41%, у Туреччині – 51% і в Індії – 61%). Частка людського капіталу в національному добробуті Росії становить 46%, а в інших країнах – 70%. Можливість наздогнати розвинений світ стає нереальною. Утім, стабільність оновленої російської держави відтепер будується на відмові наздоганяти.

Тим часом вичерпується державницький потенціал. Путін розуміє, що його не можна заповнити через економічну міць. Звідси його ідея світопорядку на основі відродження Клубу переможців у Другій світовій війні. Словом, потрібно втягнути в минуле разом із Росією інше світобудову. Але з якого дива Заходу і Китаю погоджуватися на Другу Ялту і відмовлятися від прогресу та конкуренції? Ідея провальна ще й тому, що Путін виключив з клубу Німеччину – державу, яка для Росії означає найбільше.

Бували в історії випадки, коли правителі намагалися зупинити час. Іноді їм удавалося, і в підсумку гинули цілі цивілізації. Навряд чи це можливо в суспільстві, яке стало частиною глобального світу.

Але в будь-якому разі нам усім доведеться платити за цю паузу, у яку нас загнали. Або ми самі дозволили себе загнати.

Джерело: Лилия Шевцова / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 
 
 
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 

Свіжі блоги