-3 Київ
Як Навальний став викликом для Заходу.
Те, що сталося з Олексієм Навальним, – трагедія для його сім'ї і для його соратників. Це трагедія для Росії, у якій опонування владі загрожує втратою життя.
Сьогодні "чинник Навального" став політичною подією, давши змогу не тільки переконатися в тому, чим є російська реальність, але й поглянути на західну політику.
Так, що ж свідчить "чинник Навального" про Захід? З одного боку, принципи ліберальної спільноти та її обурення тим, як у Росії розправляються з опозиціонерами, штовхає західних лідерів до жорсткої реакції. Але, окрім жорсткості риторики, вони нічого поки не можуть запропонувати.
Західна відповідь може бути чутливою тоді, коли вона буде колективною і коли вдарить по хворому. Тим часом, домагатися одностайності в покаранні Росії доводиться болісно. Найголовніше: ліберальним демократіям бити не хочеться. Не тільки через страх російської реакції у відповідь. Але й через побоювання, що російська конструкція почне розсипатися. І що тоді?
Ще важливіше інше. Ліберальна демократія не наважується зробити боляче Росії, бо Росія залучена в західну економіку, а російська еліта інтегрована "в Захід". Російський керівний клас сформував усередині Заходу захисний бар'єр у вигляді цілого шару, який обслуговує її потреби. Колишній німецький канцлер Шредер на побігеньках у "Роснефти" – тому приклад.
От і виходить, що західна відповідь Росії найчастіше виявляється мильною бульбашкою. Привід для Москви знизати плечима й посміхнутися.
Німеччина стала країною, яка більше за інших залучена до порятунку Навального й активніше за інших намагається змусити російську державу розслідувати замах на його вбивство. Річ не тільки у прагненні Берліна відреагувати на використання в Росії забороненої хімічної зброї. Мабуть, є й особисте. Канцлерка Ангела Меркель, вимагаючи від Москви розслідування, не може здатися. І тому, що неодноразово підтверджувала, що в неї є почуття і здатність до емпатії. І тому, що здатися означає провал на завершальному етапі її блискучої політичної кар'єри.
Відмова Москви від розслідування або його перетворення на цирк буде недооцінкою того факту, що Німеччина – це наддержава. До речі, набагато важливіша для долі Росії, ніж Америка. Це буде плювок у бік Європи, яку сьогодні представляє Німеччина як голова Ради ЄС. Тим часом, "ефект бумеранга" в політиці давно відомий.
Берлін, намагаючись домогтися від Москви зрозумілої відповіді, вдався до безпрецедентного кроку, висунувши Москві ультиматум: у вас кілька днів перед тим, як ми почнемо обговорювати санкції. "Не змушуйте нас переглядати позицію щодо "Північного потоку – 2", – закликає глава німецького МЗС Гайко Маас, натякаючи на відмову від символу російсько-німецької "взаємозалежності".
Можна собі уявити німецьку дилему. Діалог із Росією і надія, що економічна взаємозалежність допоможе Росії змінювати себе, є фактом німецької політичної ментальності. Але як цей факт примирити із принципами? Невже робити собі лоботомію?
Але головне: що робити, коли Москва просто не може провести реальне розслідування замаху на Навального. Якщо німці це розуміють, то виходить, що вони займаються скоріше самозаспокоєнням. Якщо не розуміють – вони невиправні ідеалісти.
Утім, складається враження, що німецьке суспільство тверезіє швидше, ніж її еліта у своїх надіях щодо Москви. Ще до історії з Навальним негативно до Росії ставився 51% німців на сході Німеччини і 60% німців на заході Німеччини. У 61% німців Путін не викликав довіри. Берлінський пацієнт уже точно змусить кандидатів у нові німецькі лідери не мати вигляду русофілів.
"Чинник Навального" підірвав зусилля західних прибічників співпраці з Москвою. Ініціатива Макрона про зближення з Росією вже викликає сумніви в можливості її реалізації. Якщо пропозицію Путіна скликати саміт "ядерної п'ятірки" буде реалізовано, буде важко уникнути питання про Навального. Доведеться остаточно жертвувати своєю репутацією тим, хто пов'язав себе з Москвою. У Німеччині все гучніші вимоги, щоб Герхард Шредер пішов зі своєї посади глави ради директорів "Роснефти". Не піде – закриє кришку політичної труни. Хоча йому, видно, однаково.
В Америці прокинувся Трамп, який уникає говорити погано про Москву. Трамп змушений сказати своє "Як недобре!" щодо замаху на Навального. Адже інакше демократи скористаються його мовчанням і ще гучніше засурмлять про його симпатії до Кремля. Тож Навальний долучився до американської виборчої боротьби. А оскільки тільки 18% американців має позитивні почуття до Росії, Трампу доводиться віддати данину панівним настроям.
Берлінський пацієнт плюс бунтівна Білорусь, втихомирювати яку допомагає Москва, – усе це не дає можливості втомленій ліберальній демократії продовжувати дрімати. Але Захід так і не може зрозуміти, як йому реагувати на гопництво ядерної держави. Особливо коли виникає страшніша загроза – Китай. Саме остання загроза змушує Захід переконувати себе: росіяни не такі жахливі; ми можемо їм багато чого пробачити. Ще краще зустріти нову напасть разом із Росією, якою б вона не була.
Усе мине і все забудеться, думають скептики. Дійсно, усе минає. Але пам'ять разом з огидою і жахом перед скоєним залишається. Рано чи пізно ця пам'ять стане чинником реальної політики.
А поки "чинник Навального" залишається викликом для західного світу, на який цей світ намагається знайти відповідь. Намагається – і поки не може. Але вже розуміє, що відповідь йому потрібна хоча б для самоповаги.
Джерело: Лилия Шевцова / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
