+12 Київ
30 років мого життя минуло у спілкуванні з Горбачовим. У пам'яті особистого комп'ютера зберігаються записи про наші зустрічі, бесіди, поїздки й справи. Лежить у ящику столу й чекає на свій час підготовлений ним нещодавно для інтерв'ю текст із надписаним від руки на моє прохання словом "напуття".
Він відвернув від нас головну біду.
Коли-небудь, мені хочеться вірити в це, підуть мої теперішні турботи, пов'язані з Росією й Україною, їхніми, м'яко кажучи, непростими відносинами, виправленню яких я намагаюся в міру моїх сил сприяти, і я напишу книгу. Назву їй уже вигадав. Вона називатиметься "Щаслива людина", її буде присвячено Горбачову, не так як політику, про це вже дуже багато сказано, а як людині, тій, якою я його бачу й пам'ятатиму завжди.
Одразу хочу попередити всіх, хто погано до нього ставиться або бачить у ньому причину всіх бід, які нас спіткали, – так не вважаю. Головну біду він від нас відвернув. І не тільки від нас. Про неї мені якось образно й переконливо сказав митрополит Волоколамський і Юр'ївський Питирим (Нечаєв).
На моє запитання, чи є в Біблії прогноз, передбачення, він відповів, що передбачень у ній немає. Потім, подумавши, додав, що одне передбачення там усе-таки є – "усім хана". Але, кажучи про головну біду, маю на увазі не тільки те, що завдяки здоровому глузду й особистим якостям Горбачова, Тетчер, Рейгана, Міттерана, Коля й Накасоне була якщо не знята, то відсунута загроза ядерного армагедону. Сьогодні вона знову замаячила на політичному горизонті. Не меншою, а може бути й більшою вже повністю заслугою Михайла Сергійовича було те, що, бажаючи цього чи ні, він допоміг Росії, Україні й ще 13 країнам вийти з мінімальними на той момент втратами з великої російської революції, що так і не стала всесвітньою, як обіцяли, але загрожувала стати перманентною.
Те, що вони всі втратили потім на обраному шляху все, не можна ставити йому за провину. Коли 1996 року ми обговорювали з Михайлом Сергійовичем його рішення взяти участь у виборах президента Росії і його пропозицію очолити передвиборчий штаб, я запитав, навіщо це йому потрібно. Мене буквально вразила щирість відповіді: хочеться спілкування з людьми. Щоб сказати їм, що не знімає із себе відповідальності за все, що сталося до грудня 1991-го. Але в тому, що сталося потім, він участі не брав і відповідальності за це нести не може. Усе або майже все, що робили потім, робили попри те, що він пропонував і намагався зробити. Він хоче скористатися передвиборчою кампанією, щоб мати доступ до російських ЗМІ і розповісти людям про це. Я чудово розумів, якими невеликими будуть наші шанси перемогти "солодку парочку" – Єльцин vrs Зюганов. Але від пропозиції відновити спілкування після шестирічної перерви в тих умовах, у яких він тоді був, і взяти участь у його передвиборчій кампанії – відмовитися я не міг. Якщо я відмовився б, то, напевно, просто перестав себе поважати.
І ще про одне, мабуть, маю попередити. Не можу бути об'єктивним щодо цієї людини. Усі роки мого московського життя я був, якщо можна так висловитися, людиною з його "команди". Одного разу на дуже непростому для мене життєвому рубежі, коли я вирішив, що все, що міг зробити в комсомолі, уже зробив і більше зробити не зможу, я прийшов до Яковлєва, із яким мене пов'язували добрі стосунки, порадитися, як мені бути. Він виголосив фразу, якій я тоді не надав значення, але яка визначила моє подальше життя, політичне в усякому разі. "Він тебе не відпустить", – сказав Олександр Миколайович. Проте тоді я пішов, але за шість років, коли Михайло Сергійович покликав мене, моє життя вдруге круто змінилася.
Як формувалося моє ставлення до Горбачова.
Напевно, у короткому нарисі, присвяченому ювілею, було б не зовсім доречно намагатися описати мої сосунки з ювіляром, та й навряд чи комусь, окрім мене самого, це цікаво. Обмежуся кількома епізодами, які багато в чому сформували моє ставлення до Горбачова і, можливо, його ставлення до мене. Епізодами, які можуть додати кілька штрихів до його колективного портрета на тлі часу.
Епізод перший. Моя зустріч із Горбачовим сталася в 1984 році. Комсомол святкував 60-річчя присвоєння йому імені Леніна. Із цієї нагоди в Колонній залі Будинку союзів у Москві провели урочисте зібрання. Відсвяткувати з комсомольцями прийшли секретар ЦК КПРС Горбачов і перший секретар Московського міськкому КПРС Гришин.
Захід, як завжди, був довгим і нудним. Я був у залі й спостерігав за президією. Гришин просидів усе зібрання, як монумент. Жодної емоції на обличчі, жодної помітної реакції на те, що відбувається. З іншого краю стола президії сидів Горбачов. Його поведінка разюче відрізнялася. Він жваво реагував на все, що відбувалося. Проводжав очима комсомолок, звертався із запитаннями до комсомольців, які сиділи поруч із ним, реагував на той чи той виступ. Він не виступав, наскільки я пам'ятаю. Але цього й не було потрібно. Він усе сказав своєю поведінкою. На тлі міцно затвердженої мертвості офіціозу та ще в умовах "міжцарювання" вона виглядала одночасно як виклик і сподівання. Тому перші "оглядини" майбутнього генерального секретаря ЦК КПРС, у всякому разі для мене, відбулися саме тоді.
Епізод другий. Наступного разу Горбачов здивував мене й не тільки, я вважаю, у грудні 1985 року. Тоді я ще працював у Києві і, відкривши якось вранці свіжий номер "Правди", прочитав, що генеральний секретар ЦК КПРС прийняв учасників проведеного Айтматовим Іссик-Кульського форуму. Нічим не помітне коротке інформаційне повідомлення завдало нищівного удару по моєму тодішньому світогляду. Я був переконаний у неминучості й необхідності класової боротьби, у тому, що це боротьба за справедливість. І раптом "вождь", лідер партії говорить про те, що є щось важливіше – загальнолюдські цінності, які вище за будь-які інші.
Пам'ятаю, що всередині мене все повстало проти цього. Моє виховання, усе, що знав й у що вірив, поставили під сумнів. Не знаю, де, коли і як засумнівався сам Горбачов, але для мене і, упевнений, не тільки для мене доходила черга переоцінки, переосмислення того, як ми живемо й у що віримо.
Епізод третій. Весна 1988 року. Щойно відбулися вибори народних депутатів СРСР. Форма виборів була досить складною, багатоступеневою, але це були вже вибори. Багато місцевих партійних керівників, які жили в упевненості, що депутатський мандат – лише додаток до місця в партійній ієрархії, його не дістали. Для них це був шок. Горбачов не часто телефонував мені – тоді першому секретареві ЦК ВЛКСМ.
Хоча телефон прямого зв'язку стояв у мене на столі, я ним практично не користувався. Тієї весни він якось задзвонив. Я підняв слухавку й почув знайомий голос генсека. Не можу дослівно відтворити ту нашу з ним коротку розмову, але сенс можу передати досить точно. Він запитав, що я думаю щодо минулих виборів. Я сказав, що оцінюю сам факт їхнього проведення високо. Для молодих людей, із якими працюю, це було, можливо, першим видимим підтвердженням серйозності наших намірів змінити наше та їхнє життя, розширити ступінь свободи, відкрити нові можливості. Він запитав мене, чи дійсно я так вважаю. Я підтвердив, і тоді він запросив мене на засідання політбюро ЦК КПРС, на якому це питання мали обговорювати. Відчувалося, що він побоюється цієї розмови й потребує підтримки.
На засіданні, яке відбулося за кілька днів, розмова дійсно торкнулася того, що вибори стали поразкою партії. Уже не пам'ятаю, хто саме говорив це, але, здається, ті, хто на свій великий подив депутатом не став. Можливо, саме через очевидну двозначності такої позиції вона не знайшла відгуку в більшості учасників. Михайло Сергійович заспокоївся, знайшов звичну для нього впевненість і наприкінці засідання запропонував послухати, "що про все це думають комсомольці".
Виступ на такому політичному рівні навіть для першого секретаря ЦК ВЛКСМ було справою не частою і, зрозуміло, бентежною. Напевно, "вітер змін" уже запаморочив мені голову. Сказавши те саме, що я говорив напередодні Михайлові Сергійовичу телефоном, додав, що нещодавно в Празі зустрічався з товаришем Гусаком, і він сказав мені дещо, що стосується сьогоднішньої розмови. Остаточно заспокоївшись, як мені здалося, Горбачов із деякою іронією запитав, що такого цікавого мені сказав товариш Гусак. Я відповів, що товариш Гусак на моє запитання, чи не образливо йому, живій легенді чехословацької політики, що вже не йому, а Якішу належить "перша скрипка", сказав, що немає більшої дурниці для політика, ніж ображатися на "власний народ".
Він залишився людиною.
Четвертий епізод. Німеччина, 1999-й. Дізнавшись про важку хворобу Раїси Максимівни, я вирішив поїхати в Мюнстер, де з нею був Михайло Сергійович, щоб підтримати його. Уже не пам'ятаю всіх обставин тієї поїздки, але одне врізалося мені в пам'ять. Хтось із лікарів попросив мене сказати Михайлу Сергійовичу, щоб він хоча б ненадовго виходив із палати дружини, даючи лікарям і медичному персоналу змогу робити їхню роботу. У зв'язку з цим мені пригадується розповідь Михайла Сергійовича про те, як він і Раїса Максимівна ухвалили, можливо, найважливіше "політичне" рішення в їхньому житті.
У них була багаторічна звичка довго гуляти вдвох вечорами й обговорювати минулий день і якісь питання, які їх цікавили. Увечері в день обрання генеральним секретарем під час такої прогулянки вони обговорювали, як їм поводитися тепер, коли вони у всіх на виду. Не без підстав турбувалися, як сприймуть їхні стосунки. Рішення, яке вони тоді ухвалили, дійсно, на мій погляд, було найважливішим і для них, і для нас: нічого не змінювати у своїй поведінці, залишатися такими, якими вони є.
П'ятий епізод. Березень 2011-го, напередодні 80-річчя Михайла Сергійовича. Справа була в кімнаті для нарад просто навпроти його робочого кабінету на четвертому поверсі будівлі Горбачов Фонду, що на Ленінградському проспекті в Москві. Він, як завжди, сів у крісло в торці столу. Відсьорбнувши принесений нам чай, про щось задумався.
Останнім часом він часто "випадав" і з наших бесід, і навіть взагалі з реальності. Потрібно було привернути його увагу, витягнути звідкись, куди він постійно подумки йшов. Я щось сказав. Він не відповів, але повернувся і якось м'яко, але пильно подивився на мене. Відсунув порожню чашку й заговорив. "Ти знаєш, Вікторе, а я щаслива людина".
Дещо збентежений несподіваним для мене поворотом розмови я не знайшов нічого кращого, як відповісти йому, що останні 20 років я тільки й робив, що переконував його в тому, що він щаслива людина. "Так, ти маєш рацію, – сказав він. – Я дійсно щаслива людина. Подумайте самі: сільський хлопчисько, не закінчив навчання в школі через війну, вступив до Московського університету. Закінчив його й зустрів справжнє кохання. У мене чудова донька, дві чудові онуки та ось уже й правнука – Олександра. Я дуже багато чого досягнув у житті. Там, на вершині влади мав можливість робити те, що вважав правильним і необхідним людям і моїй країні. Я не був зовсім вільним у своїх діях. Ніхто не буває абсолютно вільним у своїх діях, яку б посаду він не обіймав. Але ступінь моєї свободи був більшим, ніж навіть, наприклад, у Сталіна. І для цього мені нікого не потрібно було вбивати. Далеко не все мені вдалося здійснити з того, що я хотів і, напевно, міг здійснити. Але дещо важливе мені все-таки вдалося. Ті люди, які розуміють це, і в моїй країні, й у світі, добре до мене ставляться. У мене багато друзів. Їх стало, звичайно, менше, ніж тоді, коли від мене багато залежало, але ті, що залишилися, – справжні. Так, я, безсумнівно, щаслива людина".
Не пам'ятаю, про що ми говорили потім, але після його слів, усе, що я хотів йому сказати, і що, напевно, говорив, не мало вже майже жодного значення. Значення мало тільки остаточне усвідомлення прожитого ним і мною поруч із ним протягом цих довгих-довгих 25 років із того пам'ятного липневого дня 1986 року, коли я увійшов до його кабінету на Старій площі.
– Ти згоден стати першим секретарем?
– Якщо я тут, Михайле Сергійовичу, отже, згоден.
Якщо я міг би тоді знати, що чекає попереду на мене, на нього, на країну, якою він тоді керував, – ця людина, що сидить навпроти мене у великому сірому будинку на Старій площі в Москві, у якій, як мені тоді здавалося, зосереджено було всю влада світу й для якої не було нічого неможливого. Якщо я тільки знав би! Утім, навіть якщо й знав би, нічого не змінилося б. Усе правильно. Тепер я добре знаю, що ми вільні в межах, суворо окреслених особистими й сторонніми щодо нас обставинами, у межах необхідного й неминучого. Ми можемо надати йому кілька індивідуальних рис, відтінків. Окремі люди, як, наприклад, цей чоловік, який сидів зі мною в кімнаті за довгим столом і поруч порожніх крісел, можуть сказати, що вони вільні й щасливі. Чому він так сказав?
Шостий епізод, останній. Місто Гронінген у Нідерландах 12 грудня 2003 рік. Голландські соціал-демократи запросили Горбачова як лідера нещодавно створеної Соціал-демократичної партії Росії на черговий з'їзд. Те, як делегати з'їзду реагували на його появу в залі з'їзду, описати важко. З'їзд на годину перетворився в гучне і, як мені здалося, зовсім щире вшанування російського гостя. Горбачов виступив і поїхав у своїх справах, молода співробітниця апарату нашої партії Доценко з Брянська, уражена такою реакцією голландців, за вечерею в готелі запитала мене: "Вікторе Івановичу, як же так, подивіться, як до Михайла Сергійовича ставляться голландці, і як ставляться в нас у Росії?!" Я не знайшов нічого кращого, як відповісти: "Ось тому вони – голландці, а ми – росіяни".
Післямова. Про Горбачова можна сперечатися до охриплості. У кожного зі сперечальників буде своя система доказів і переконливі свідоцтва, і аргументи. Але є одне, що не можна оскаржити – ступені свободи завдяки йому розширилися. Що сталося потім, ми вже добре знаємо. Нам це, м'яко кажучи, не подобається. Але ми не можемо бачити й не бачимо, що могло б статися, якби не Горбачов. У тому, що стосується нашого сьогодення, нам потрібно чесно відповісти лише на одне запитання – у чому причина цього? У тому що прийшла свобода або в тому, як ми всі разом її використали, у тому, що ми її знову втратили?
Про Горбачова потрібно судити не тільки, а, можливо, і не стільки за тим, що він зробив. Строк, відведений йому, був мізерно малий у порівнянні з масштабом завдань, які перед ним і нами постали. Судити про нього потрібно також, а, можливо, і найперше за тим, чого він не зробив, маючи колосальну владу й можливості. Він не став "царем" чи багатієм, не тримався за владу, не набудував собі палаців, не розсадив дітей та онуків на синекури, не відмовився від свого кохання... Він залишився людиною.
Я відчуваю гостру потребу згадати всі мої зустрічі з Михайлом Сергійовичем Горбачовим, усі наші розмови. Мені це здалося важливим. Мені захотілося спробувати написати його портрет – таким, яким я його бачив. Можливо, якщо бог дасть сил і часу, я напишу цю книгу. Вона називатиметься "Щаслива людина".
Джерело: "ГОРДОН"
