-2 Київ
Зізнаюся, я так і не зміг відкрити жодного посилання на новину під заголовком "50% українців – за Кримськотатарську автономію у складі України". Не тому, що це погано. Ні, це дуже багато – людей, не кримських татар, із такою усвідомленою думкою. П'ять років тому нічого такого й уявити було неможливо.
Це фактично стільки ж, скільки українців за НАТО, спасибі їм за братню руку в найчорніші для нас дні. І так обов'язково буде – це наше невід'ємне природне право, корінного народу у своїй країні, на своїй землі.
А не зміг я відкрити, тому що іншу думку від себе весь день гнав, відволікаючись на справи по роботі. Подумати лишень. Анексія, війна, наші відчай і перемоги, наші спільні жертви, біль від утрат, а половина жителів (я не скажу "громадян") країни так нічого і не зрозуміла.
Живуть якось люди і без пам'яті, і без розуму, і без совісті, і без серця. Чи просто все пофіг. Невже того, що вже сталося, – мало? Що ще має з нами статися?
Джерело: Айдер Муждабаев / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
