+5 Київ
Вправи з деколонізації. Мені здавалося, це всім зрозуміло. Виявилося, не всім. По українських соцмережах побігла хвиля розпачливих дописів у дусі "а-а-а, Зеленський провалив перемовини, тепер США нас кинуть, і ой, шо ж це буде, а-а-а!" з довжелезними якбитологічними простирадлами або й цілими їх сувоями нон-стоп про те, що "от якби Зеленський змовчав, то Трамп би незабаром сам побачив, що це не ми, а Путін недоговірний, розсердився б на нього і перейшов би на сторону добра (я не жартую, на власні очі таке бачила, доктори наук пишуть), а якби ще й замість Зеленського був би інший переговорник, то взагалі було б ого-го!"
Причому це пишуть не проросійські боти, які вже перебирали лапками, чекаючи зняття з рашки санкцій, а цілком собі українці, в інших питаннях деколи навіть притомні.
І сум мене обняв на цей вид, і жаль великий, бо з реальністю ці розпачливі, як чіпляння пальцями за край карниза, фантазії мають стільки ж спільного, скільки Путінові – про Україну, вигадану австрійським Генштабом, та її нацистську хунту, і в істоті мають те саме, що в Путіна, психологічне джерело: страх. Страх маленької людини перед реальністю, що погналася кудись у незрозумілому напрямку, і прагнення ту реальність за всяку ціну – тільки, звісно, у кожного свій на те ресурс – "вернути на місце".
Я розумію, що всі ми – нащадки Голодомору (три-чотири покоління), і відтак у всіх нас сильно поплавлена генетично, а із 2014-го ще й біографічно, базова потреба в безпеці. А ще чудово розумію, що всі нині сущі покоління українців світоглядово формувалися під колоніальним кашкетом двополярного світу, і міф "великого й могутнього дяді Сема", який, коли що, оборонить і захистить слабого й покривдженого, тобто образ супердержави 1950–1980-х, якої давно не існує і яку, власне, й обіцяв Трамп повернути своїм виборцям again, – це частина нашої персональної міфології: потреби у вірі у "старшого в домі", у "доброго Рейгана", який "на нашій стороні" (читай – не дасть Кремлю нас удруге загеноцидити, якщо ми будемо чемні).
Це патерналізм, так. І постколоніалізм, авжеж. Неміряному числу наших замотеличених співвітчизників довелось уже під бомбами позбавлятися цих підліткових комплексів у стосунку до "великої й сильної Росії" (і відкривати, що вона геть не велика й сильна, як їм казали, що то брехня) – а тепер що ж, і з Америкою те саме робити? Ні-і-і, куди простіше зараз я-а-ак накинутися на отого малого з нашого двору, що з дорослим дядьком задирався, я-а-ак наваляти йому всім двором – гляди, може, дядько нам і пробачать, не гніватимуться на нас?..
Лікуймося, співвітчизники. Дорослішаймо. Розумію, що ой-страшно, але не можна аж так ховати голову в теплий-угрітий мішок домашньої кайдашівщини, бо, поки ви вишукуєте, як у цьому збуреному світі на переломі історичних епох зберегти свою комфортну "шапочку з фольги", можете незчутися, як вашу "шапочку" використають вороги, щоб вас же й добити.
Ми вже довели світу й собі самим і у 2014-му, і у 2022-му, що вміємо бути відважними. А відвага включає – обов'язковим пунктом – тверезе бачення речей і називання їх своїми іменами.
Отож, щоб полегшити тим, хто не встигає за гоном історії, рух назустріч реальності, пропоную для початку просту вправу: можете замкнутись у ванній і, дивлячись на себе в дзеркало (так менш страшно буде), вимовляйте вголос (обов'язково вголос):
– Президентом Сполучених Штатів став спільник х…йла (кажуть, навіть агент КДБ, але цього можете не вимовляти, кому вже дуже страшно), його завдання – урятувати Росію від розпаду.
Повторіть кілька разів. Візьміть собі час на усвідомлення того, що це правда. Бо це таки правда, штурм Капітолія 2021 року під наглядом "рускоязичних амєріканскіх ґраждан" був тільки репетицією, і я щиро співчуваю американському народові й бажаю йому, щоб попередні, від Буша-молодшого початі, 20+ років розхитування американської демократії зсередини не виявилися для цієї країни фатальними.
Протріть свої ментальні скельця цим усвідомленням – і ви побачите, як усі пазли відразу стануть на місце.
І щойно після цього (тільки після цього) скажіть собі – так само вголос, від діафрагми, розправляючи плечі:
– Україна не підписала капітуляції.
Україна не стала Чехословаччиною 1938 року.
Ми зараз тут.
Ну що, відчули? Відчули, як – варто витягти голову з теплого кудкудакаючого мішка – смалить по вухах вітер історії?
Страшно, звісно. Але ж не кажіть, що вас не попереджали, – почалась епоха турбулентності, пристібайтеся міцніше! Оце ж вона й почалася, далі ще дужче буде трясти, поки не скінчиться Велике Перезавантаження...
Ми даємо – чи Бог через нас дає – людству шанс виправити помилки минулого. Це хрест, але це й місія, якої ми цим разом не маємо права провалити. Бо ставка тут – пан або пропав: не лише для нас, а й для людства.
Путін розбудив Україну. Трамп розбудив Європу. Завтра для історії не менш епохальна зустріч, ніж була 28 лютого 1925 року, – на кону майбутня європейська безпека, князь Вітовт махає нам із Луцька 1429 року, тектоніка процесів поглиблюється, чуєте гул? Хто пам'ятає страйки 1990–1991-х років, той мене зрозуміє!
"Не бійтеся!" – казав один пристойний (на відміну від нинішнього) папа. Ось що нам усім треба твердо собі сказати. І пристебнути ремені, розуміється!
Шануймося. (с)
Джерело: Оксана Забужко / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
