-19 Київ
Це четверта зима повномасштабного вторгнення. І вона дуже складна.
Пам’ятаю, у 2022 році, коли росіяни вперше почали бити по енергетичній інфраструктурі, в мережі з’явилося фото однієї київської вчительки. Вона в червоному пуховику, теплій шапці, сидить навшпиньки біля металевого стовпчика, на який поставила свій комп’ютер, прямо на вулиці, десь біля магазину, де працює генератор, і ловить інтернет. І просто на цьому морозі читає дітям лекцію. І я подумала, що росіяни прийшли забрати у нас усе – нашу землю, нашу свободу, наше майбутнє, освіту наших дітей. А ця київська вчителька вирішила їм нічого не віддавати. І навіть така проста річ як читати дітям лекції стала актом спротиву.
Направду, освіта, як і культура й багато інших софтових речей, є невід’ємною частиною національної безпеки. І на це є щонайменше три пояснення.
По-перше. Ми три століття жили в тіні російської імперії. Тому увійшли в цю війну як суспільство без контексту. Наша історія була написана не нами. Люди на інших континентах знали про нашу частину світу тільки те, що тут є Росія. Імперія – це не тільки про володіння землями, ресурсами й людьми. Це про володіння знаннями про світ і один про одного. Тому важливо мати українські освітні інституції, які продукують знання й називають речі своїми іменами.
По-друге. Путін відкрито говорить, що немає української нації, так само як української мови чи культури. Вже 12 років ми документуємо, як ці слова обертаються на жахливу практику на окупованих територіях. Де росіяни фізично знищують активних людей, забороняють українську мову, грабують українську культурну спадщину і виховують українських дітей за російськими підручниками, в яких України не існує як держави. Тому важливо мати українські освітні інституції, які навчають українських дітей, а не перевиховують їх як росіян.
По-третє. Ця війна має не тільки військовий, але й інформаційний вимір. І ми все більше часу проводимо в соцмережах, які переповнені фейками та дезінформацією. Люди втрачають здатність розрізняти правду і брехню. Тепер жителі в одній маленькій громаді не мають більше спільної картини світу. Без спільної картини світу вони не здатні на спільні дії. А як без спільних дій ми зможемо захистити нашу свободу? Тому важливо мати українські освітні інституції, які працюють на те, щоб відбулися покоління громадян, здатні довго і складно думати.
Складно думати – то не тільки українське завдання. Ми живемо в часи, які називаються "світом постправди". Але мені виглядає, що це світ постзнання. Знання втрачають свою цінність. Люди схильні слухати блогерів із мільйонними підписками, а не фахових лікарів. Люди вимагають простих рішень. Можливо, у спокійні часи ми собі могли б це дозволити. Але ми не живемо в спокійні часи. Ми живемо в часи повномасштабного вторгнення. Тому на противагу спрощенню як деградації нам потрібно закладати тренд на складність.
Так само нам потрібно щось протиставити нормалізації жорстокості. Кілька днів тому росіяни вбили літнє подружжя, яке самотужки намагалися вийти із окупованого села на Сумщині. Чоловік віз свою дружину на санчатах до місця, де їх вже чекали українські рятувальники. Один FPV-дрон скинув вибухівку прямо на жінку. Чоловік годину плакав і не полишав тіла дружини. Тоді другий FPV-дрон ударив просто у нього.
Я, вивчаючи ці матеріали, згадувала, що освіта – це не тільки про передання навичок і компетенцій. Ті ж самі газові камери в Освенцімі будували фахові німецькі інженери. Освіта має передавати дещо більше, і то незалежно від спеціалізації, – гуманістичні ідеали й задавати тренд на людяність.
Коли ми говоримо про тренди, то ми говоримо про амбіцію впливати на майбутнє. А це мова про довгу стратегію, коли війна звужує горизонти планування. Коли ми не можемо планувати не тільки свій день, а наступні кілька годин, бо ніколи не знаєш, що станеться.
Але всупереч всьому, є люди, які вчать українських дітей. Є люди, які розвивають українські освітні інституції. Є люди, які їм у цьому допомагають.
Ми сіємо. Ми сіємо насіння. Ми сіємо навіть взимку, коли все замерзло. Ми сіємо те, що не боїться холоду. Ми сіємо як акт віри, бо знаємо, що весна неодмінно прийде і все посіяне нами проросте. І так, це робота вдовгу. Але той, хто планує на довше, – той виграє.
Джерело: Oleksandra Matviichuk / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
