+2 Київ
У 2016 році я співпрацювала з одним російським ліберальним виданням. Забороненим у Росії, дуже правильним, на перший погляд, яке працювало на західні гранти, – словом, з усіма необхідними атрибутами "хороших русских".
А Марія Томак у цей час організовувала поїздку в Грозний на суд по Карпюку і Клиху (хто не пам'ятає, була історія: українців викрали росіяни, щоб звинуватити в участі в чеченській війні). І я, звісно, не могла не поїхати. Запропонувала, значить, цьому виданню, а вони, звісно, оплачувати й тим більше організовувати таке відрядження відмовилися, але від матеріалу потім не відмовлялися. Я поїхала за власний кошт, бо для мене це було вже не про журналістику, а про правозахист.
Так ось, відрядження виявилося дуже насиченим. Ми ще не встигли доїхати, а вже на всіх кавказьких сайтах були опубліковані статті на кшталт "Майданутые в Грозном". Ми ще не встигли заселитися в готель, як біля нього вже чергував приставлений до нас ефесбешник. Нас майже тиждень не допускали до судових засідань, вигадуючи різні байки, і, зрештою, ми в суд так і не потрапили. На нас нападали кадировські тітушки, і в якийсь момент навіть були сумніви, що ми виберемося.
І ось десь посеред усього цього триндеця телефонує мені редакторка ліберального видання й каже: "Оля, нам срочно нужен материал по цензуре СБУ в Украине".
Це було так епічно. Я стою на зруйнованій до цеглинки й відбудованій посіпакою Кадировим площі в Грозному. За два метри від мене російський ефесбешник, який контролює кожен наш крок. Мені телефонує російська лібералка з Франції й каже, що в Україні страшна цензура СБУ.
Для них це важливо. Знати, що в нас же теж погано. Переконувати себе, що українці теж не здатні. Це те, що дозволяє їм не задумуватися про власну нікчемність.
Це, звісно, не означає, що в нас немає загрози цензури чи інших проблем, – просто це не їхнє свиняче діло.
Джерело: Olha Reshetylova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
