0 Київ
Колись у Лондоні я поверталася з пізньої зустрічі. Зайшла в майже порожнє метро. Разом зі мною увійшов чоловік з ушкодженим обличчям. Опік викривив його риси, і в напівпорожньому метро його присутність створювала атмосферу фільму жахів. Мені стало не по собі, і я незграбно зробила вигляд, що мене щось зупинило. Він помітив і пройшов уперед.
Через пару хвилин я перечепилася через металеві сходинки лондонського метро і кубарем понеслася вниз, заплющивши очі.
Він підхопив мене останньої миті. Я відкрила очі й побачила найкрасивішу людину у світі. "Аre you okay?" – запитав він. Я не могла повірити в те, як швидко він перетворився з монстра на мого принца. Ніби старі друзі, ми зайшли у вагон, жартуючи одне з одним.
І вже за мить я відчула, як від нас відходять люди. Тепер я була його зграєю. Франкенштейн і дівчина у рваних колготках. Але я більше не бачила Франкенштейна. Я більше не бачила його опіків, я бачила людину, якою він був.
Через дві зупинки я вийшла, надіслала йому повітряний поцілунок і ще якийсь час дивилася, як він стоїть у вагоні один. Ніби навколо нього намальовано коло.
Люди з травмою обличчя частіше за все навіть не виходять із дому. Саме через таку реакцію суспільства. Через те, що наш мозок заточений на те, щоб сприймати людину з ушкодженим обличчям як загрозу.
Тисячі людей в Україні зараз втратили обличчя. Попереду в них десятки операцій задля повернення можливості дихати, ковтати, розмовляти. Але жодна операція не поверне їм людяне ставлення. Бо наш мозок не бачить людину, він бачить травму.
Разом із kurazh.kyiv ми зробили артпроєкт, де спробували показати красу замість травми, людину замість шрамів. Це наша спроба привернути увагу до проблем людей із травмами обличчя в Україні, це спроба залучити вас до їхньої підтримки й підтримки лікарів, які годинами зшивають тканини, судини й розробляють план повернення людям їхньої ідентичності. План довжиною в роки.
Джерело: rudnieva_olga / Instagram
Опубліковано з особистого дозволу автора
