+23 Київ
Тиждень тому ми стояли під зламаним стільчиком під будівлею занепокоєної ООН. Стільчик символізує заклик відмовитися від протипіхотних мін та касетних снарядів. Стовбичить там із 1997 року, має підписи на всіх мовах ООН, включаючи російську.
Ми оточили його 30 протезами реальних українців із Superhumans Center. Поряд стоїть Руся, іронізує з опису: "Мене саме накрило касетним снарядом".
2024-й рік. Тотальний сюр. Люди фотографуються, намагаються на фото підтримати руками зламану ніжку стільця, роздивляються фотки Ліберових, які ми привезли у Швейцарію, та протези. Чи вони до кінця розуміють, що це протези реальних людей, які наступили на ті самі міни, проти яких установили цей грьобаний стільчик 27 років тому?
Під час 77-ї Всесвітньої асамблеї охорони здоровʼя разом із міністром Віктором Ляшком ми нагадали міжнародним організаціям та людям, що приймають рішення про допомогу Україні, що ми досі тут, досі б'ємося за нашу незалежність та світовий порядок.
"40 тис. людей, які втратили кінцівки? – перепитують мене не пересічні громадяни. – Забагато ампутацій".
Пояснюємо, що в цій війні немає правил, що росіянці криють годинами, унеможливлюючи доступ медиків, що середній час евакуації нашого пацієнта – п'ять-шість годин, що призводить до високих ампутацій. Розповідаю про Руслана, евакуація якого тривала 21 годину через мінне поле. Без медиків, разом із побратимом.
Порядний швейцарець стоїть поряд зі мною: "Ольго, я не розумію, чому Швейцарія знищує своє старе розмінувальне обладнання замість того, щоб передати Україні?" Я не витримую: "Чому ви про це питаєте мене?" Він розводить руками: "Це божевільний світ". Дивлюся на нього, приїхавшого привітатися на своєму крутому байку, і мовчу.
Цей божевільний світ занепокоєних організацій, стурбованих поглядів та дивних запитань – наша реальність. Комусь – запитання, комусь – втрачені життя щодня.
Джерело: Olga Rudneva / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
