+1 Київ
На відміну від багатьох європейців, День Європи сьогодні багато для нас значить. Для них це рутина, для нас – запорука нашого існування й майбутнього. І, звісно, мова не про те, щоб "виштовхнути" радянське й російське святкування 9 травня. Ми маємо поставити собі не тільки питання, чи це була "наша перемога", але й чи була це "наша війна".
Друга світова почалася після змови двох режимів: пакту Молотова – Ріббентропа. Їй передували Голодомор, колективізація і 1937 рік. А після війни вибір українців був – або сталінські табори, або радянська резервація. Для нас трагедією став передвоєнний час, сама війна і так само час після війни.
І зовсім не про те, як ми маємо пам'ятати українців, що страждали й загинули. Їм вічна повага й вічна пам'ять. Але режими та імперії весь час використовували українців та Україну в їхніх війнах, ще й нав'язуючи сенс "жертовності та гордості" за чужі війни.
Ця війна з Росією – за те, щоб ми самі визначали, хто ми, українці, хто для нас свій, а хто чужий. Подивіться на парад, організований у Москві, – це не свято, а поминки із сумними, позбавленими позитивних емоцій обличчями. Це не наша вистава, бо ми справжні. Ми не хочемо й не будемо брати участь у чужих війнах і не дамо нав'язати міфологію перемоги там, де це насправді була трагедія.
А День Європи – це свято. Це день єдності з тими, до кого ми належимо. Дискусія "свій – чужий" остаточно завершена.
Джерело: Pavlo Klimkin / Facebook
