+1 Київ
22 лютого 2022-го, за два дні до, мені наснився сон, який я, напевно, ніколи не забуду. Ніби виходжу на балкон, унизу – непроглядна темрява, але якесь незрозуміле джерело світла. Підіймаю голову, а на мене опускаються планети. Вишикувавшись у ряд. Повільно обертаючись, від них і світло. Вони опустилися вже так низько, що можна було роздивитися, що в них всередині – гори, моря й океани. Але я не додивилася.
Я прокинулася із калатанням серця і негайно вирішила, що апокаліпсис уві сні пов'язаний із моїм фізичним станом – тиждень тому я дуже пошкодила руку в Буковелі. Тому випила ще нурофену і спробувала заснути. Я терпіти не можу слухати про чужі сни й аналізувати свої. "Немає нічого нуднішого за чужі сни й чужу розпусту", – вважала Ахматова, і з нею я цілком солідарна. Я скептик, практик, не вірю в жодні передбачення і тлумачення, прогнози й передчуття, я все життя не люблю дертися в зачинені двері й завжди базуюся на реальності.
Я жодної секунди не вірила в жодне повномасштабне вторгнення, не збирала тривожної валізки і сварилася з усіма, хто діяв мені на нерви своїм занепокоєнням і панічними атаками.
Водночас розуміла, що російська орда не просто так товчеться на наших кордонах, і не відкидала, що вона попре десь на півдні або на сході, що можливі диверсії, провокації, спроби віджати ще території. Але уявити, що Росія місяцями бомбардуватиме Україну, залишаючи випалену землю, масові поховання цивільних, мародерствувати, скаженіти, вбиваючи дітей, роблячи всі мислимі й немислимі злочини, що квітучий Маріуполь перетворять на могильник, – ні, не могла. У XXI столітті у центрі Європи уявити таке було неможливо.
Перший підсумок цього року – усе можливо. У будь-якому столітті.
Кілька днів я ще чекала, що цей кошмар ось-ось закінчиться, Путіна винесуть уперед ногами свої ж, повстане весь світ і нарешті підніметься Росія, яка вічно жере і спить... "Перемогти Путіна може тільки російський народ", – вважав Борис Нємцов.
Другий підсумок – ні, не може. Народ-богоносець став співучасником злочинів своєї країни. Спершу сиділи тихо по хатах, потім смиренно пішли на бійню, як під'яремна худоба, коли стало зрозуміло, що триденний бліцкриг затягнувся.
Тисячі росіян кинулися врозтіч до різних кордонів, найрозумніші, здатні мислити й висококультурні сповістили: "Ні війні!" – і почали рятувати своє обличчя на фуршетах у Чорногорії. Поки Росія і далі бомбардувала українські школи, музеї й пологові будинки здатні мислити люди розповідали про велич російської культури, науки і, мабуть, спорту. Наголошуючи на тому, що Росія – це не лише терор, війни, репресії, анексії, корупція, диктатура, організована злочинність і державний бандитизм, а й Достоєвський із Толстим, Чайковський із Рахманіновим і чемпіонат світу з футболу, а в усьому "винні Путін та його кліка".
Повстали одиниці, ще одиницям вистачило совісті якщо не на відкритий протест, то хоча б на те, щоб не виставляти себе жертвою і не рятувати обличчя.
Третій підсумок – маси талановитих і розумних просто чудово можуть обходитися без совісті. Зовсім.
І головний підсумок. Гордість і потрясіння.
Ми майже рік б'ємо ворога, який перевершує нас у чисельності, зброї, порушує всі правила ведення війни і може дозволити собі те, чого ми ніколи не дозволимо. Майже рік Україна – центр світу, а Київ – головна світова столиця. Усе найважливіше майже рік відбувається тут і зараз, і світ уже зрозумів, що у цій планетарній битві світла й темряви Україна захищає не лише себе. На дев'ятому році розв'язаної Росією війни в Україні до світу таки дійшло те, що мало дійти ще після анексії Криму.
"Незламний народе незламної країни!" – так незмінно починає свої щоденні відеозвернення наш президент, який за ці місяці став зіркою світових ЗМІ, кумиром мільйонів, зразковим лідером країни, яка воює, ним захоплюються, його наслідують, у нього вірять. "Ти герой, тебе всі люблять", – сказав якось Зеленському Борис Джонсон.
Наша стійкість і неймовірність не стала такою вже несподіванкою для нас самих. Ми знаємо, що живемо в країні героїв: від комунальників до бійців ЗСУ, від двірників, які прибирають вулиці під обстрілами, до генерала Залужного, від жінок, які народжують у бомбосховищах, до лікарів, які оперують під час блекауту.
Ми, звичайно, переможемо. Тому що, по-перше, незламні, по-друге, за нас – увесь прогресивний світ, а по-третє, на нашому боці – логіка історичного поступу. Будь-яка тиранія не вічна і з якогось моменту починає пожирати сама себе. Російський левіафан приречений, але наша майбутня перемога не повинна закінчитися звільненням територій і поверненням кордонів.
Україна – країна революцій і вічного спротиву – усі роки своєї незалежності намагалася вибратися з ненаситної утроби троглодитського совка, із цього кровожерливого царства сили і свавілля, і 24 лютого 2022 року недобита радянська імперія оголосила нам останній бій.
Усе, що відбувається сьогодні в Україні, стало можливим ще й тому, що злочинів радянського режиму не засудили, СРСР розвалився, до того ж не безкровно, але досвіду семи десятиліть не бувло масово осмислено і засвоєно. І за ці непройдені уроки Україна сьогодні сплачує страшну ціну.
І ми не можемо ще раз просто розійтися. Злочинців мають покарати. По максимуму. Навіть якщо суди і трибунали заберуть роки й десятиліття. Воєнні злочини не мають строку давності, шукати, виявляти, діставати з-під землі й карати кожного винного (від пересічних пропагандистів і наших внутрішніх зрадників до Путіна та його найближчих холуїв) – завдання досяжного для огляду майбутнього. І недосяжного теж.
Я не знаю, коли закінчиться війна, не маю ілюзій, усі прогнози поділяю на 16, але мрію щохвилини, щоб це сталося якнайшвидше. Знаю лише, що попереду в нас довгий шлях і зупинятися на пів дорозі не можна.
Я дуже хочу, щоб наступний рік приніс зрозумілість і очевидність нашої перемоги, щоб діти пішли в садки та школи, а дорослі – на роботу не під обстрілами й сиренами, щоб ми зайнялися відновленням країни і були не менш згуртовані та єдині у мирний час, щоб наші неймовірні ЗСУ нарешті видихнули, виспалися та обійняли рідних.
Із Новим роком, незламні! Переможемо!
Джерело: "ГОРДОН"
