-2 Київ
Популісти наобіцяють учителям і викладачам золоті гори
Українська освіта: несвяткові думки.
Цієї неділі в Україні відзначатимуть День учителя. Ми почуємо багато заяв про важливість освіти, чиновники і політики освідчаться в коханні освітянам і традиційно пообіцяють підняти статус професії вчителя на належний рівень. Так відбувається з року в рік.
Утім, цього року контекст свята матиме трошки інше забарвлення. Зокрема, Профспілка працівників освіти і науки оголосила про участь у протестних акціях Федерації профспілок України, що відбудуться 9 жовтня у регіонах, а 17 жовтня перемістяться до столиці. Про наміри приєднатися до протестів і оголосити страйк вже заявило кілька вишів. Головна вимога – підвищення фінансування галузі, насамперед – збільшення зарплат педагогічних і науково-педагогічних працівників.
Уряд фактично визнає об'єктивність цих вимог. Прем'єр Володимир Гройсман, презентуючи проект державного бюджету на 2019 рік, зазначив, що сьогодні сфера освіти потребує більше ресурсів, ніж може дати держава. На наступний рік закладено 242,1 млрд грн (збільшення на 13% порівняно з 2018 роком).
За підрахунками профспілки освітян, цю суму треба збільшити до 276,5 млрд, інакше неодмінно виникне заборгованість по зарплаті та інші проблеми. Тобто затрати на освіту мали б перевищити видатки на безпеку і оборону.
Із цієї ситуації неодмінно скористаються популісти, які наобіцяють вчителям і викладачам золоті гори, присягнуться збільшити все і всім. Адже в Україні нараховується близько 500 тис. освітян, і це впливова електоральна група. Не виключаю, що влада частково врахує якісь вимоги, щоб остаточно не втратити підтримки.
Тема освіти для мене є надзвичайно близькою, адже я починав свій трудовий шлях учителем сільської школи, зараз викладаю в університеті. Але я переконаний, що найкращим подарунком для працівників освіти будуть не красиві обіцянки, а чесна розмова про умови, в яких розвиватиметься ця сфера.
Наведу кілька визначальних чинників.
Перше. Ми бачимо дуже гострий демографічний виклик.
Згідно з даними Держстату, у період з 1990 року по 2014 рік (тобто, до окупації Криму і частини Донбасу) кількість вчителів в Україні зменшилася на 5,4% – із 537 тис. до 508 тис. (без окупованих територій станом на сьогодні офіційно нараховують приблизно 440 тис. учителів).
Але за той самий час кількість учнів у загальноосвітніх навчальних закладах зменшилася на 41% – з 7,1 млн до 4,2 млн (без окупованих територій – 3,9 млн учнів). А кількість самих навчальних закладів – на 11,5%.
Порівняно з 1990 роком сьогодні закрито кожну дев'яту школу. Середня кількість учнів у школах зменшилася з 327 до 242. Якщо на початку незалежності на одного вчителя в середньому припадало 13 учнів, то зараз – дев'ять.
Тимчасовий ажіотаж, який спостерігаємо у зв’язку зі збільшенням кількості учнів початкової школи, за кілька років зміниться черговою "ямою". Про це свідчать дані руху населення. Минулого року народилося на 33 тис. дітей менше, ніж у 2016 році. Цього року зменшення становитиме ще приблизно 23–25 тис. Кількість українців віком 30–39 років, згідно з офіційною статистикою, становить майже 6,9 млн осіб. А кількість громадян віком 20–29 років (тобто батьків майбутніх школярів) – лише 5,35 млн. Висновки очевидні.
Ми хочемо конкурувати на цьому рівні чи прагнемо грати у вищій лізі?
Окремий зріз цієї проблеми – дисбаланс. Школи великих міст захлинаються, у класах по 40 дітей. Натомість у багатьох селах люди намагаються зберегти навчальні заклади, які давно слід було закрити. Бо вони просто обмежують права дітей на освіту.
Не менш наочні цифрі щодо вищої освіти. Починаючи з 2008 року, тобто вже 10 років (!) поспіль, вищі навчальні заклади закінчує більше людей, ніж вступає на перший курс.
За підсумками 2017 року статистика така: в коледжі, училища, технікуми вступило 59,1 тис. дітей, а закінчило їх – 61,2 тис. Стосовно вишів III–IV рівня акредитації розрив набагато більший: вступило 264,4 тис., а отримало дипломи – 360 тис. тобто загальний розрив майже у 100 тис. студентів.
Сьогодні громадян України у віці 17 років – приблизно 360 тис. А 10 років тому 17-річних було понад 600 тис. У багатьох вишах уже фактично відсутній конкурс, за деякими спеціальностями взагалі не набираються групи.
Теоретично, за чотири-п'ять років кількість потенційних студентів дещо зросте, і тенденція до збільшення триматиметься років 7–10, бо кількість дітей цих вікових груп порівняно вища. Підкреслюю – теоретично. Але потім буде ще глибша "яма", ніж зараз.
Чи можливо подолати демографічний виклик і ці "гойдалки" завдяки внутрішнім ресурсам? Очевидно, що ні. Чи здатна українська система освіти у нинішньому вигляді залучити співставну кількість іноземних студентів? Відповідь так само – ні. Навпаки, ми бачимо збільшення відтоку українських студентів за кордон. Це десятки тисяч людей щороку.
Підходимо до другого виклику – якісного. Ми звикли пишатися нашою освітньою системою. Як обґрунтування найчастіше наводять перемоги українських школярів і студентів на міжнародних олімпіадах, а також готовність західних працедавців залучати українців (хоч, переважно, на роботи з низькою кваліфікацією).
Якщо подивитися на міжнародні рейтинги, зокрема, конкурентоздатності країн, або інші, де міститься оцінка соціального капіталу чи можливостей розвитку для людини, то освіта – дійсно, це той показник, який тягне Україну вгору, порівняно з іншими (корупцією, станом економіки чи безпеки).
Отже, в цілому, якщо брати відносно – відносно Африки, відносно Азії (окрім країн-лідерів) чи Південної Америки – то наша освіта досі на пристойному рівні. Але чи хочемо ми конкурувати на цьому рівні (де порівнюють вміння читати та робити елементарні арифметичні дії)? Чи прагнемо грати у вищій лізі?
Позиції українських вишів у міжнародних рейтингах відомі і залишають бажати кращого. Особливо у всьому, що стосується вишівської науки.
Освіта має пройти через масштабні і болючі трансформації. Для багатьох працівників галузі це буде означати втрату звичного способу життя або втрату роботи
Щодо шкіл – стане зрозуміліше наступного року, коли оприлюднять підсумки тестування PISA, в якому Україна вперше взяла участь цього року. Поки що коментарі експертів і чиновників від освіти досить стримані. Вони прогнозують певний "холодний душ", адже вимоги міжнародних тестів не співпадають з тим, до чого привчають в українських школах. Ці тести більше зорієнтовані на вміння користуватися знаннями, а не просто їх накопичувати.
Усе частіше лунають думки, що чинна модель як середньої школи, так і вищої, все менше відповідає потребам сучасного світу. Тому бюджетна складова освітньої системи відчуватиме зростання тиску, конкуренцію – з боку приватного сектору, закордонних суб’єктів і нових гнучких форм навчання.
Нарешті, головний виклик пов'язаний із перспективами країни. Багато людей уважає, що їхнім дітям буде краще за кордоном. Не дарма я вище вказав про теоретичне збільшення кількості студентів за п'ять-сім років. Бо нинішні тенденції відтоку молодих людей за кордон указують, що це збільшення може статися не в українських вишах. А це втрати для освіти.
Так само відбуваються зміни в структурі економіки, яка формує запит для освітян. Якщо економіка спрощується – зникає потреба у цілих сегментах освіти. Виникають інші сегменти, але повної компенсації не буде.
Поки що в Україні багато людей, які готові отримувати будь-яку освіту, знаючи, що за фахом вони працювати не будуть. Батьки розглядають це як шлях найменшого спротиву ("дитина прилаштована"), а деякі молоді українці сприймають студентство як спосіб "продовжити" дитинство. І держава підтримує цю "гру", цей "апарат штучного дихання" бюджетними грошима. Але цей "ресурс" однозначно буде зменшуватися, "пацієнт" помре.
Вочевидь, освіта об’єктивно має пройти через масштабні і болісні трансформації. Для багатьох працівників галузі це означатиме або втрату звичного способу життя, або втрату роботи.
Але зараз багато індикаторів свідчать, що в українській освіті домінує інерція – і кількісна, і якісна. Якщо такий стан збережеться, єдиний можливий сценарій – це деградація і крах. Спочатку самої освіти, потім – економіки і суспільства.
Чи бачимо ми адекватні дії, щоб здолати цю інерцію? На жаль, ні. Держава окремі кроки робить. Але вони не відповідають масштабу викликів, які вже існують. Більше того – у владі є відвертий лобізм, спрямований на продовження такого стану.
Скажімо, така деталь. На засіданні профільного комітету Верховної Ради України, яке відбулося 19 вересня, депутати запропонували внести зміни до проекту держбюджету – зменшити фінансування "Нової української школи" на 800 млн грн і передати ці гроші вищим навчальним закладам для утримання своїх підрозділів І–ІІ рівня акредитації. При тому, що НУШ – це одна з флагманських реформ, яку проводить уряд.
Так само вже нікому не треба пояснювати, що Україна потребує негайного порятунку системи професійно-технічної освіти. Усі погоджуються. Проте зміни в цій сфері поки косметичні.
Якщо Україна в надзвичайно складних умовах відроджує армію, не бачу підстав сумніватися, що вдасться побудувати сучасну систему освіти
Чому так відбувається? Тому що керівництво держави, органів місцевого самоврядування і політики уникають непопулярних кроків. Ніхто не хоче чітко заявити про зміну пріоритетів, про приведення освітньої системи у відповідність до викликів, щоб зберегти її конкурентоспроможність. Бо це не сподобається, ані частині освітян, ані батькам. Тобто електорату. А після виборів ми зайдемо на нове коло самообману і втратимо час, який пришвидшується.
Тому я хотів би звернутися до працівників освіти, яких вважаю колегами. Я безперечно погоджуюся з тим, що праця вчителя чи викладача серйозно недооцінена. Але я також бачу речі в системі освіти, фінансування яких – це просто злочин. Це обкрадання тих людей, які самовіддано працюють і нарощують соціальний капітал суспільства. Ви самі це бачите краще за мене.
Більшість побажань від освітян під час зустрічей у регіонах стосується підвищення видатків. І дуже маленький запит на те, щоб держава допомогла підготуватися до вимог часу. Людям властиво сподіватися, що якось воно буде. Мовляв, на наш вік запасу міцності вистачить, просто дайте грошей. Це помилка.
Вважаю, що зараз, як ніколи, потрібен відвертий діалог між державою, науковцями, громадським сектором, бізнесом та освітянами щодо пріоритетів розвитку освіти. Збільшувати фінансування всього, що є, – це шлях у нікуди. Намагатися догодити всім – це шлях у нікуди.
Ми повинні знайти баланс: дійсно підвищити фінансування тих сегментів, які робитимуть наше суспільство гармонійним, а державу – конкурентоздатною. Але припинити утримання різних симулякрів.
Очистити освіту від зайвої бюрократії. Інвестувати кошти в перепідготовку вчителів. Подякувати ветеранам освіти, але не обіцяти їм довічного збереження робочого місця. Закликати до відповідальності органи місцевого самоврядування. Які цілком здатні робити кроки для підтримки освіти (це ж ваші діти і ваші вчителі!), але зараз ховають отримані від децентралізації кошти на депозитах і кивають на Київ. Орієнтуватися на те, щоб кількість шкіл відповідала територіальному устрою.
Розвивати опорні школи, а не саботувати. Розвивати спеціалізовані школи, бо таким чином вирішується проблема нестачі робочих рук.
Закривати кіоски з продажу дипломів під вивісками "університет" чи "академія", які не дають знань. Пояснювати батькам і старшокласникам, що не варто чотири-п’ять років імітувати навчання, щоб потім працювати охоронцем. Суттєво збільшити фінансування, відновити матеріально-технічну базу професійно-технічної освіти. Залучати до цього європейські країни, для яких Україна вже підготувала мільйони працівників.
Головне – не вірити популістам, дивитися на ситуацію реалістично. Тоді все вийде.
Якщо Україна у надзвичайно складних умовах поступово відроджує армію, не бачу жодних підстав сумніватися, що вдасться побудувати ефективну, сучасну систему освіти. І якщо держава буксує у цьому плані, ініціативу має взяти суспільство через формування відповідного запиту.
Джерело: "ГОРДОН"
