+1 Київ
Усі три ключові гравці в Сирії – Туреччина, Росія та Іран – визначили свого часу для себе Близький Схід зоною своїх інтересів та експансії. Для кожної із трьох країн відправною точкою стала "арабська весна" – серія повстань проти авторитарних псевдореспубліканських режимів 2010–2011 років.
Почнемо з Туреччини. Ердоган побачив у піднесенні політичного руху "Брати-мусульмани" шанс на посилення позицій Туреччини на Близькому Сході – регіону, із якого Анкара пішла майже 100 років тому після падіння Османської імперії і скасування халіфату. Ключем для реалізації такої політики після військового перевороту в Єгипті стала Сирія, у якій почалося повстання проти режима Асада. 2013 рік – поворотний пункт – втручання у конфлікт шиїтів та інтернаціоналізація сирійського конфлікту. На той момент турки зробили ставки на користь опозиції й визначилися з ворогами.
Росія: для Москви Близький Схід – частина стратегії щодо повернення статусу наддержави. Після розвалу Радянського Союзу вплив Кремля в регіоні впав до нижніх відміток. "Вставання з колін" передбачало тріумфальне повернення на Близький Схід, тим більше що традиційний суперник США в особі Обами як вогню боявся нового конфлікту й обмежувався deeply concerned. Посилення Москви означало переформатування відносин із країнами Перської затоки, Ізраїлем і Європою, яка традиційно пасеться в цьому регіоні, але давно не має сил для домінування. Задум, без сумніву, непоганий. Урешті, після початку війни з Україною і санкцій у відповідь, Росія могла притримувати сирійську карту для торгів щодо Криму. Як не дивно, але події "арабської весни", які знесли частину дружніх до Росії режимів, стимулювали останню до активної протидії "проискам Запада".
Іран: шиїтські революціонери, які спали і бачили поширення своїх ісламістських ідей у решті мусульманських країн, також побачили вікно можливостей. Але їхні наміри, як на мене, були приземленіші – гарантувати у країнах з активною шиїтською меншістю чи пасивною більшістю перемогу своїх сателітів і побудувати шиїтський коридор від Тегерану до Середземного моря, убезпечивши себе таким чином від американського чи ізраїльського нападу.
Усі три країни зробили свої ставки, і їхні інтереси, так сталося, зосередилися на багатостраждальній Сирії.
Наскільки вони суперечливі? Я б сказав, фіфті-фіфті. За бажання можна розійтися краями, але справа в тім, що існує ще сам Асад, який пробує грати у свою гру, юзаючи своїх союзників.
Власне, про межі компромісу з Росією та Іраном чітко висловився нещодавно Ердоган – він не проти російської військової бази в Сирії та підтримки споріднених етно-конфесійних груп Іраном, але ж Асад? Ось де зарита собака.
Власне, чим закінчиться ця фаза війни, сказати вкрай важко. Ще пару тижнів тому можна було з великою мірою ймовірності казати про остаточний програш озброєнної опозиції і втрату останього бастіону – Ідлібу, але зараз усе виглядає не так очевидно.
Ключове питання на зараз – у кого і на скільки вистачить ресурсів, аби максимізувати свій виграш і тріумфатором сісти за стіл переговорів про мирне врегулювання.
Сирія без Асада чи з Асадом? Ось у чому питання.
Джерело: Igor Semyvolos / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
