+6 Київ
Я знову про своє. На тлі провалених переговорів, подвійної блокади і стратегічного глухого кута в іранській війні змушений повторювати: "Стратегія повинна передувати діям". До лютого 2026 року закриття Ормузу було елементом стримування – загрозою, яка мала цінність саме тому, що її ніколи не застосовували. Як тільки табу було зламано й ринки, страхові компанії і флоти відреагували, ця карта назавжди змінила свою природу. Вона більше не є "ядерною кнопкою", яку страшно натиснути. Вона стала інструментом, який уже використали й пережили. Тепер Іран має доведену здатність, яку раніше позиціонував лише як теоретичну загрозу.
Іранський режим набув нових ознак, і за своєю суттю це новий режим – Ісламська республіка 3.0. У чомусь Трамп правий, коли говорить, що він "змінив режим". Проблема в тому, що не в кращий бік.
Парадокс консолідації тут проявляється в тому, що хоча військовий і економічний тиск зазвичай має послаблювати систему, у цьому випадку він дав "оновлене відчуття мети". Це не новий феномен: так працювала іранська система з 1980-го по 1988-й, так було у 2019-му після вбивства Сулеймані й після ударів по ядерних об'єктах у 2025-му. Зовнішній тиск активує механізм "облогової ментальності", який консолідує базу режиму навколо ідеї виживання.
Але "3.0" – точне визначення ще й тому, що це не просто та сама система під більшим тиском. Це система з якісно новим керівництвом: КВІР як домінуючий актор, Моджтаба Хаменеї як потенційний спадкоємець – і з новою операційною рамкою, яку описував Наср: готовність ескалувати й готовність говорити одночасно.
Іран дуже добре рахує витрати й вигоди – просто його функція корисності інша, ніж у раціонального актора західної системи. Виживання режиму важить більше за добробут населення. Ідеологічна легітимність важить більше за економічну ефективність. Це не відсутність розрахунку – це інший розрахунок. Ця різниця принципово важлива практично: якщо розрахунок є, то він піддається впливу. Якщо його немає – немає і переговорного простору.
Можна погодитися з низкою експертів, які стверджують, що США зараз перебувають "у гіршому становищі", ніж до початку війни. Раніше США й Ізраїль могли погрожувати ескалацією як важелем тиску. Але зараз ескалація вже відбулася – й Іран вижив, закрив протоку й отримав нові важелі. Погроза "ми вдаримо ще раз" тепер звучить менш переконливо, бо перший удар не досяг декларованих цілей.
Це класична пастка ескалаційної логіки: кожен наступний крок угору або потребує ще більших ресурсів, або демонструє неспроможність. Іран це розуміє – звідси й нова готовність до розмов паралельно з готовністю до ескалації.
Те, що "срібної кулі" в цій війні немає, здається, зрозуміло всім зацікавленим сторонам. Але залишається відкритим питання: яка архітектура угоди дозволить кожній стороні подати її своїй аудиторії як перемогу? Для США – "ми зупинили ядерну програму". Для Ірану – "ми вистояли, закрили протоку й тепер отримуємо гарантії". Ця асиметрія у визначенні "успіху" і є реальним переговорним простором – якщо хтось зуміє його використати.
Джерело: Igor Semyvolos / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
