+14 Київ
Головна проблема з нашими партнерами з НАТО, яку вчора навіть не виявили, а яскраво продемонстрували й підтвердили – це не те, що нас не хочуть бачити в Альянсі, а те, чому не хочуть.
А не хочуть тому, що бояться бути втягнутими у війну з Росією. Але ж ми просимо, щоб зараз нам дали лише чіткий сигнал, а сам вступ відбувся після війни! І тут маски падають. Берлін і Вашингтон не влаштовує цей варіант, тому що вони розуміють, що навіть вихід ЗСУ на кордони 1991-го зовсім не означає закінчення війни. Навряд чи РФ просто так відступиться від українських територій, які вона вже записала в конституції як російські.
Тобто єдино можливий варіант перемоги України – це трансформація самої Росії або виснаження її військових ресурсів до стадії, коли вона просто нездатна воювати. Що, знову ж таки, однозначно призведе до трансформації імперії. Але! США та Німеччина (а також Франція, яка зараз відіграє роль "доброго поліцейського" й ще низка натовських країн) бояться такої перемоги України, напевно, більше, ніж перемоги Путіна над Україною.
Це фантомні страхи виникнення зони нестабільності за югославським зразком, посилені ядерним чинником. Страхи ірраціональні, бо правильніше боятися того, що є зараз, а не того, що може бути, а може й не бути.
Звідси постає проблема дуальності НАТО щодо підсумку російсько-української війни. З одного боку, лідери Альянсу не хочуть, щоб Україна програла війну, і все роблять для цього. Але з іншого – бояться того єдино можливого варіанта перемоги, який справді може забезпечити довгостроковий мир – падіння режиму Путіна і трансформації РФ. А якщо бояться, то й не прагнуть такої перемоги.
А чого прагнуть? Не перемоги України, а стабілізації конфлікту – "припинення бойових дій". Ми це вже проходили, це, мабуть, словосполучення, яке найчастіше вживали в кулуарах мінського процесу.
Стабілізація може полягати в корейському варіанті або тому самому мінському. А для цього Путіну треба дати якийсь пряник, який дасть йому можливість піти на компромісний мир, зберігши обличчя. Невступ України в НАТО – це найсолодший з усіх таких можливих пряників, оскільки територіальні поступки є неприйнятними для Києва. А у випадку з НАТО від Києва нічого не залежить.
Ось чому нам не дають запрошення на вступ у НАТО навіть після війни. Тому що таке запрошення означатиме неможливість надалі переговорів із РФ про компромісний (отже, тимчасовий) мир. Які Вашингтон і Берлін вважають сьогодні найімовірнішим варіантом припинення бойових дій.
Висновок: головна проблема не в тому, що нас не кличуть у НАТО, а в тому, що на Заході немає єдиного бачення поразки Росії. Хоча реальна поразка має лише один можливий варіант. А якщо вони не ставлять собі такої мети, то й не прагнуть до неї. Тобто не прагнуть нашої реальної перемоги.
Неправильно визначена мета апріорі призведе до неправильного результату. Компромісний мир – це затягнута в часі й кількості жертв війна.
України може не стати навіть не внаслідок воєнної поразки, а внаслідок людських воєнних втрат, відтоку населення, економічної деградації, внутрішньополітичних процесів, загострених посиленням націоналістичних і радикальних настроїв. Схоже, це добре розуміють у Москві, посилено підводячи нас до корейського варіанту, але зовсім не враховують на Заході.
І ми, і Росія надто великі й надто різні. Ми не один розділений народ, як у Кореї. Наша боротьба не за територію й не за ідеологію – вона екзистенційна! Або ми, або РФ – хтось має впасти, іншого кінця війни не може бути.
Нашим партнерам потрібно визначатися не з членством України в НАТО. Їм потрібно визначитися з кінцевою метою цієї війни для них – перемога України чи стабілізація конфлікту ("припинення бойових дій") і його рецидив згодом? Збереження державності України чи збереження тоталітарної Російської імперії? Боротьба з небезпекою нинішньою чи тією, яка може виникнути, а може й не виникнути? Покарання агресора чи створення йому можливості та стимулів для нової війни? Не можна всидіти на двох стільцях під час землетрусу! Не можна прийти туди, куди не йдеш!
Джерело: Sergiy Garmash / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
