+16 Київ
Очікування на контрнаступ і звільнення з полону – у чомусь ідентичні.
Як тільки за вами зачиняються двері камери, ви починаєте жити думками про обмін, адже це єдиний шлях звідси. "Свій" перший обмін – у грудні 2017-го – я пропустив: Росія не включила мене у списки.
Уявіть, що відчуваєш, коли провів пів року в концтаборі й розумієш, що не потрапив на обмін, який відбувається раз на кілька років і яким тільки й жив останні місяці. Звісно, в "Ізоляції" не було соцмереж, але градус очікувань підвищував Палич, який створював пекло щомиті, так що реальність не залежала від доступу до Wi-Fi.
Я вийшов з "Ізоляції" тільки через два з половиною роки. І за ці роки об'єктивні очікування змінювалися на відверті ілюзії, злість, ейфорію від рідкісних новин, думку "чому так довго?", ненависть до співкамерників (колег по "соцмережах") etc. За цей час у нашій камері було багато електроопіків і нічних криків. Дехто за ці роки помер.
Усе це не скасовувало очікувань і надії. Але з відстані 2023 року тепер я розумію, що відсутність доступу до хаосу інформації частково була і маленькою перевагою. Адже якби довкола було ще й середовище псевдоекспертів – від моральної онтології ("акулознавства") до "Пушилін скоро помре, у нього рак", – то сидіти було б тяжче в рази.
Джерело: Станіслав Асєєв / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
