+4 Київ
Цим дітям, які пройшли пекло на "Азовсталі", не повідомили лише про одне: ніхто не скаже вам "дякую" зрештою. Не одразу, але зрештою не скаже ніхто. Воювати за суспільну повагу – від початку мотивація, яка призведе до психологічного краху наприкінці.
Те саме з "бути героєм" у нашій країні. Христа спочатку розіп'яли, а потім стали іконки ліпити. А в Україні рівно навпаки: спочатку зроблять ікону, а потім із задоволенням розіпнуть.
Тож якщо вже вирішите долучитися до ЗСУ, шукайте мотивацію не в суспільному, а в особистому. Воюйте за маму, яка може жити нормальним життям, поки ви в траншеях; за дружину з дітьми; за вбиту кохану чи друга.
Навіть бізнес у якомусь Покровську, де від продавчині ще можна почути українською "бережіть себе" (бо без ЗСУ буде п...здець), часто виявляється більшою мотивацією, ніж абстрактна країна, яка скаже вам "дякую" на столичних білбордах чи смайликом "молимося" в соцмережах. Воюйте за те, що не зможе відібрати ні суспільство, ні соцмережі, ні ворог, ні сліпе керівництво держави. Тільки тоді з'являється шанс. Шанс психологічно витримати весь цей треш під падіннями КАБ etc.
Від побратимів я все частіше чую: "Якщо доживу до кінця – поїду із цієї країни". Можливо, я теж, подивимося. Це якщо доживу.
Джерело: Stanislav Aseyev / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
