+2 Київ
Багато українських експертів уважає, що в умовах війни і вкрай напружених відносин з Росією Україні взагалі варто забути про існування сусідньої країни, незалежно від того, що там відбувається. Особливо гучними ці голоси стають тоді, коли в Росії відбувається щось позитивне з огляду на номінально ліберальний український порядок – як, наприклад, протести проти корупції, а саме прем'єр-міністра Дмитра Медведєва в минулу неділю. Мовляв, не варто себе тішити ілюзіями, усі вони "за поребриком" однакові імперіалісти, а лідер протестів Олексій Навальний узагалі каже, що "Крим – не бутерброд".
Тішити себе ілюзіями дійсно не варто. Адже будь-який президент Росії, як, утім, і президент України, Малайзії або Австралії, буде насамперед захищати інтереси своєї країни, а не якоїсь іншої. Тому чекати від потенційного президента Навального проукраїнської політики не менш безглуздо, ніж від президента Володимира Путіна, не кажучи вже про наріжний камінь в особі повернення Криму. Але ще гірше було би просто махнути на Росію рукою з надією на те, що вона за один момент просто зникне і припинить упливати на життя в Україні.
Цього не станеться одразу з багатьох причин, але найголовніша з них – Україна та Росія все одно залишаються сусідами. А коли держави сусідять одна з одною, то їхні політичні й економічні контакти неминучі навіть тоді, коли офіційні Київ та Москва демонстративно не хочуть їх розвивати. Тому через три роки після анексії Криму і початку війни на Донбасі Україні життєво необхідно усвідомити той факт, що Росія ні завтра, ні післязавтра не розвалиться, а некролог для її економіки був написаний занадто рано. Крім того, немає жодних ознак уважати, що Москва найближчими роками припинить відігравати головну роль у міжнародній політиці.
У такій ситуації Україна просто не може забути про Росію. Якраз навпаки: зараз саме час, щоб українці цікавилися сусідньою країною більше, ніж будь-коли. Адже незважаючи на те, що Україна та Росія довгий час були в одному культурному просторі, в українському суспільстві лише дуже розмите уявлення про те, що відбувається в політичній Москві й околицях. Крім того, серйозних експертів з Росії не вистачає як в уряді, а саме в МЗС, так і в українській журналістиці. Цей розклад сил відіграє зовсім не на користь Україні.
Але проблема не тільки в тому, що в українському суспільстві мало знають про Росію. Вона глобальніша: більшість українців або взагалі не чули, або дуже мало знають про протести в Білорусі, не кажучи вже про політичне життя Польщі. Іноді створюється враження, що Україна живе у своєму провінційному інформаційному вакуумі, з якого зовсім не хоче виходити. Це має змінитися, якщо Україна дійсно бажає досягнути успіху в сучасному глобалізованому світі.
Разом із бажанням відгородитися від Росії зрозумілий і сміх частини українських лібералів з огляду на нинішню хвилю протесту і російську опозицію загалом. Зрештою, українці говорять з висоти двох проведених революцій, а в Росії в неділю, за найоптимістичнішими оцінками, на вулиці вийшло приблизно 60 тисяч осіб, – адже це наймасовіша акція після зими 2011–2012-го. Утім українським лібералам (як і їхнім колегам у Білорусі) є чому повчитися у Навального з усім його націоналістичним минулим.
Мова не тільки про безперечний організаторський талант негласного лідера російської опозиції. Сила Навального насамперед в умінні відійти від маргінальних тем демократичної тусовки, які не дають їй змоги вибратися за межі власної аудиторії. На перший погляд тематика боротьби з корупцією слабо відрізняється від основних вимог Майдану, та й узагалі досить банальна, хоч і вкрай актуальна. Однак Майдан не відбувся як загальнонаціональний рух проти корупції саме тому, що його рушійні сили не змогли відмовитися від частково націоналістичного порядку заради того, щоб залучити більше прихильників зі східних і південних областей.
Звичайно, ситуацію Навального не порівняти з українською. І все-таки його стратегія очевидна: бити в ті точки, які стосуються всіх, а не тільки своїх прихильників. Це правильний підхід, адже коли в тебе немає більшості, тобі потрібно переконувати у тому, що ти маєш рацію, людей, які поки не до кінця поділяють твої погляди. Тому політика завжди була і буде мистецтвом компромісів заради досягнення головної мети. Навальний це, судячи з усього, зрозумів, але аж ніяк не факт, що в межах російської системи він зможе це успішно використовувати.
Джерело: "ГОРДОН"
