0 Київ
Червневого ранку 1941 року в підвалі однієї з радянських тюрем на Західній Україні залунали дзвінкі кроки чобіт. Двері камери різко відчинилися – і у дверях з'явилося запухле обличчя капітана НКВС. Воно було одночасно налякане і зле. Від нього тхнуло горілкою й ненавистю. У тремтячих руках був пістолет.
"Арестанты, буржуазно-националистическая наволочь! Быстро собираемся в группы по 10 человек – и на выход! – істерив капітан. – Первыми идут интеллигенты, потом националисты ОУН, потом священники. Дальше на выход – все остальные враги народа".
Полонених виводили невеликими групами у двір тюрми, де без суду й слідства одразу вбивали. Убивали по-різному. Комусь пощастило – і їх просто розстріляли. Когось перед смертю мучили, колючи ножами чи рубаючи саперними лопатками.
Потім, скинувши трупи до однієї ями, радянські кати тікали від німецької армії, яка в ті дні активно наступала на територію України. Викладені мною події – не вигадка. Приблизно за таким сценарієм радянські кати протягом 22–26 червня 1941 року вбили десятки тисяч українських в'язнів у тюрмах Західної й Центральної України.
Львів, Луцьк, Тернопіль, Рівне, Самбір, Золочів, Вінниця. Усюди лунали постріли й лилася кров українських політв'язнів. Провина яких була тільки в тому, що вони любили Україну.
Пам'ятаймо про ці події. Вічна пам'ять жертвам російського терору. Вони його робили століття тому й продовжують зараз у Бучі, Ірпені, Херсоні, Куп'янську. Пам'ятаємо.
Джерело: Viktor Taran / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
