+17 Київ
Кажуть, люди бояться ризикувати. Я ж упевнений: люди бояться не ризику, а невідомого. На відомий ризик люди йдуть щодня, ще й гроші за це сплачують. Стрибають із парашутами, їздять непристібнутими та їдять свіжезібрані гриби невідомого походження.
Страшніше, коли ризик уявляється дуже абстрактно. Коли мова не про щось зрозуміле, а про щось "із потойбіччя". Тому одні й ті ж хлопці не бояться перепливати Тису взимку, але дуже бояться людей у пікселі.
І от є така прикмета, кажуть люди в пікселі, – чим далі людина йде після мобілізації, тим більш розслабленою вона стає. Ну не те щоб прям як на курорті, але отой тваринний жах в очах проходить уже в ТЦК, коли з'ясовується, що там працюють люди, а не песиголовці. Бо невідомість відходить. Стає якось навіть трішки цікаво.
То була лірика. А практика така, що багато людей не йдуть у ЗСУ аж ніяк не тому, що вони бояться воювати. Вони не йдуть тому, що бояться змінювати своє життя. В усіх нас є знайомий чи знайома, які сидять на одній і тій же посаді роками, – і можна було б піти на підвищення або знайти іншу роботу з набагато кращими умовами, але нервово. Лячно. Тут хай і платять мало, і керівник – козел, але ж уже якось звик.
А тут армія. Це ж не тільки рід діяльності змінювати, а ще й місце проживання, й колектив довкола себе. Отут людина, що звикла їхати однією колією, впадає в кататонію і починає обережно задкувати. Додайте до цього старі стереотипи про армію, від якої люди ще 20 років тому намагалися відмазуватися, бо ж дідовщина й погано годують. Звісно, вони чули, що армія з того часу трішки змінилася, але зсередини щось колупає.
Так от, маю вам, люди, зізнатися. Так, армія – це новий досвід, це нові люди, це нове місце в житті й нові навички. Але це якраз одна з найсильніших її сторін. Коли ви приходите до ЗСУ, ви приходите туди не малим переляканим хлопчиком, яким колись починали кар'єру в цивільному житті. Ви приходите туди вже особою, яка щось знає. Хай вона ще не знає все про армію, але вона вже дещо знає про життя.
І зустрічають вас там такі самі особи – дорослі. Не "старослужащіє" з ваших підліткових страхів, а досвічені побратими, кожен з яких зацікавлений у тому, щоб у вас удалося. Звісно, серед сотень тисяч осіб бувають дуже різні люди, але в цілому армія менш токсична за більшість цивільних кабінетів. Там друзі і тренери. Там учать і навчають. Там досить швидко звикаєш до цього дивного, буремного життя – і знову соціалізуєшся. І друзі, яких ти знайдеш там, будуть із найнадійніших.
Війна закінчиться, а ти будеш із ними. А також із навичками, із самоповагою, із рішучістю, яку раніше в собі не спостерігав. Зі знанням, що через усе можна пройти й усе можна подолати. Це не будуть вирвані із життя роки – навпаки, це будуть роки найглибшого внутрішнього досвіду. Так, війна – найстрашніша у світі річ, так, вона може зламати – але з тобою завжди, і на ній, і після неї, будуть щирі друзі і знання, що ти все зробив правильно.
Джерело: Victor Tregubov / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
