+1 Київ
Визнання недодержав у Східній Україні сприймали як перший крок до великої війни. Говорили спочатку про сотні, а потім про тисячі неминучих жертв. Путіна зображали як людину, яка тільки за дивною випадковістю не завдала ядерного удару по довільно обраних цілях у різних точках світу. Стверджували, що рішення про новий "визвольний похід" давно вже ухвалено. Питання про початок війни мало лише дві відповіді – почалася вона вісім років тому чи зараз.
Загалом будь-який текст випромінював жах і безнадію, вводячи в песимізм від усвідомлення страшних змін.
Особисто в мене те, що сталося останніми днями, викликало суттєво інше враження. Так, можуть сказати, що після того, як я припустив, що визнання "республік" не станеться, мої прогнози девальвовані, але, не приховую, це був один із тих рідкісних випадків, коли мені хотілося видати бажане за реальне. Реальність виявилася інакшою. Але повернуся до теми.
Отже, передусім зауважимо: війни, про яку так довго говорили, не сталося. І навряд чи варто вважати, що вона розпочнеться завтра. Останнім часом Путін "кошмарив" Захід військовими маневрами, але все це виявилося прикриттям для іншої операції. Тепер він виступає з промовами та заявами, які лякають багатьох, але ці слова, мені здається, розраховані на дуже вразливих слухачів. Насправді сталося якесь розмінювання: замість того, щоб перетворити Україну на недієздатну державу через імплементацію Мінських угод, Кремль підвісив її на новому гачку – визнання "ДНР" та "ЛНР" у межах колишніх Донецької та Луганської областей. У потрібний момент можна влаштувати локальну колотнечу, яка не дасть змоги Україні йти на Захід. Але загалом ареал конфлікту став більш визначеним і менш загрозливим для самого існування Української держави.
Далі. Путін чудово прорахував реакцію Заходу на те, що відбувається, а саме її відсутність. Мені було смішно слухати промову Байдена, який протягом 10 хвилин називав дії Росії початком вторгнення і водночас оголосив санкції, які не мають нічого спільного з тими, котрі багаторазово анонсували на випадок початку вторгнення. Те саме можна сказати і про британські санкції, і про рішення Німеччини "зупинити сертифікацію" "Північного потоку – 2". Формулювання західних дипломатів щодо продовження контактів із Москвою також вражали своєю вивіреністю та обережністю (нагадаю: приблизно 30 розвинених країн розірвали дипломатичні відносини з Іраком після його вторгнення до Кувейту – зараз щодо Росії цього не зробила жодна з них, включно із самою жертвою вторгнення Україною). Кремль вкотре випробовував західний світ і дійшов висновку, що "червону лінію" намацано, але не подолано. І переходити її Путін не буде, відчуваючи задоволення від того, наскільки довго Захід пнувся і як швидко він здувся.
Зрештою. Мені здається, що поставні сцени типу засідання Ради безпеки, яке транслювали в записі, а також приймання Макрона й Шольца у Кремлі і навіть досягнута було домовленість про зустріч із Байденом свідчать тільки про одне – про нестямне бажання президента поглумитися зі своїх "партнерів", розуміючи, наскільки безглузда їхня метушня, і роздаючи їм обіцянки, яких, очевидно, не буде виконано, але які пристойні та порядні люди вважають за такі, що заслуговують на довіру. Ми всі були на неймовірному сеансі публічного самоствердження, до того ж, повторю, він минув цілком мирно і не завдав жодної шкоди, крім втрат на фондових ринках. Звернення Путіна до росіян у цьому контексті стало апофеозом цього самолюбування, потрібним для того, щоб дати привід для пересуджувань та побоювань, які в близькій перспективі можна буде "обнулити".
Звичайно, ненависть Путіна до України не викликає сумніву, як і його бажання відновити в тій чи іншій формі Російську імперію. Однак події останніх тижнів приводять мене до єдиного висновку: президент готовий іти лише до тих кордонів, до яких цей рух не викликає серйозного спротиву. На відміну від 2014 року російських солдатів так і не відправили вбивати українців. Що буде далі, я сказати не беруся, але впевнений, що наступний акт цієї драми ми побачимо не дуже скоро. Зовнішнє тло має стати спокійнішим, усередині країни сформуватися "нова нормальність" – і тоді розпочнеться підготовка до нової спецоперації, за підсумками якої черговий сусід може несподівано втратити частину території, повторюючи мантру про те, що міжнародно визнані кордони країни залишаються незмінними; західні партнери введуть санкції проти членів Громадської палати та кількох передбанкрутних банків; а Рада Безпеки ООН проведе чергове засідання із засудженням агресії під головуванням... Російської Федерації, як це сталося увечері 21 лютого.
Звичайно, усе описане не мають вважати приводом для оптимізму. Однак песимізм, у який сьогодні складно не впасти, зумовлено, на мій погляд, не тим, про що пишуть шановні автори, – драматизмом і переломним характером того, що сталося, а навпаки, його лячною повсякденністю. Повсякденністю невміння світу, що оточує Кремль, протистояти не так агресору, як брехунові й маніпулятору.
Джерело: "Эхо Москвы"
