+12 Київ
Поруч зі мною на брифінгу щодо ситуації в Міністерстві ветеранів сиділа мати загиблого азовця.
Прах її сина стоїть у неї вдома.
Тому що в Міністерстві ветеранів їй казали: "Не ховайте його на звичайному кладовищі, ось-ось буде національний військовий меморіал, поховаєте там". Буквально два-три місяці.
Потім ще два.
І ще три.
І ще.
І ще.
Більше ніж рік попіл, який був тілом її сина, стоїть непохований.
І ця жінка вже майже не плаче. Але й не живе. Більше ніж рік.
По меморіалу є лише ескізи.
І ця жінка далеко не одна.
І коли ти чуєш це, раптом стає так, що слів замало. І стає соромно. Але не знаю чому.
Бо, якщо так стається, значить, хворе все суспільство. І всі слова про військових, наших захисників, наших котиків і зайчиків – це лайно. А правда лежить попелом в урні.
Я не знаю, що тут можна сказати. Але я впевнений, що ми на це не заслужили.
Жоден живий чи мертвий військовий не заслужив цього.
Ось і все, що я хочу сказати.
Джерело: Юрій Гудименко / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
