Деві Аркадьєв: У стосунках із Лобановським у нас було обопільне почуття необхідності G

Спортивний журналіст і письменник Деві Аркадьєв кар'єру присвятив футболу. З-під його пера вийшли книги "Два сезони", "Футбол Лобановського", "Динамо" Київ. Відродження...", "Право на гол", "Футбол на все життя". Протягом 37 років він співпрацював із тренером Валерієм Лобановським. У 1992 році Аркадьєв із сім'єю емігрував до США, але регулярно повертається в Україну, зокрема, щоб підтримувати будинок-музей свого батька, знаменитого боксера Аркадія Бакмана. В інтерв'ю "ГОРДОН" Аркадьєв поділився враженнями про сучасну українську столицю, зміни в якій спостерігав під час своїх регулярних приїздів, про боротьбу за музей батька в Одесі і майбутнє українського футболу.

Україну в цивілізацію виведуть люди. Уже зараз конкретні особистості допомагають країні робити ці кроки

Фото: Деві Аркадьєв / Facebook

– Деві Аркадійовичу, ви 25 років живете у США, регулярно приїжджаєте в Україну. Для американського суспільства ви, як і раніше, залишаєтеся емігрантом?

– В Україні я зараз зі зворотним квитком до США. Там я опинився в еміграції вимушеній. Мене виштовхувала Країна Совітів, що канула нині в Лету. Так, перше покоління дійсно залишається емігрантами. А ось моя 19-річна внука, яка народилася у США, за підходом до життя, за духом – американка.

Мене у США оточують гарні люди. Багато емігрантів – мої читачі, що цікавляться футболом і життям в Україні. Я вважаю, що взагалі люди – головне багатство. І, зокрема, Україну в цивілізацію виведуть саме люди. Уже зараз конкретні особистості допомагають країні робити ці кроки.

– А хто саме?

– Я не хочу персоніфікувати, щоб нікого не образити. Це українці різних сфер діяльності: спорту, мистецтва, юриспруденції, журналістики. Можу навести недавній приклад. Ми святкували у вузькому колі 79-річчя мого друга, Олега Базилевича, ім'я якого широко відоме з обох боків океану. Він у важкому стані, страждає хворобою Паркінсона. Але йому допомагає чудовий лікар Олексій Пелепейченко. Лікар милістю божою! Коли Базилевич уже цього року потрапив у реанімацію із загостренням запалення легенів, Пелепейченко і команда лікарів його врятували. І я так зрадів не за українську медицину як таку, як за кваліфікацію! Гідні кадри в нашій медицині, слава богу, є. І таких фахівців можна знайти в різних сферах.

Хочу згадати також свого друга Бореньку Літвака, царство йому небесне, Героя України, який у центрі Одеси побудував диво нашого часу – будинок з ангелом. На вході в цей будинок висить позолочений ангел скульптора Михайла Реви, талановитого одесита, золото для якого дав Ернст Невідомий. Так ось, Боренька заснував фонд "Майбутнє" для допомоги дітям-інвалідам, хворим на ДЦП. Він зробив це в ім'я своєї дочки Іринки, яка була хвора на рак. Одного разу, коли вони разом із нею пересідали в Борисполі з якогось рейсу, побачили маму із хворою на ДЦП дитиною. За одну руку вона вела сина, а другою тягла сумку. Іра зупинилася і сказала: "Тату, допоможімо".

Вони допомогли. На той час Боренька був директором дитячо-юнацької школи Олімпійського резерву на Пушкінській в Одесі. І Іра сказала: "Тату, ти збираєш найбільш обдарованих хлопчиків, а хто зверне увагу на таких, які навіть бояться вийти у двір через насмішки?" Це був наче її заповіт.

"Добро треба робити тихо", – такою була улюблена фраза Літвака. Але я впевнений, що про добрі вчинки треба розповідати, щоб люди знали, що поруч із тим свавіллям, яке у нас діється, люди роблять і добро.

Українців необхідно просвіщати

Фото з особистого архіву Деві Аркадьєва

– Вам, людині, що народилася і жила у СРСР, у США складно було адаптуватися?

– Я влаштований так, що приймаю людей такими, якими вони є. У США часто на вулицях людина, що живе в окрузі, але незнайома, йдучи назустріч, усміхається, може запитати "Як ти?" і піти, не чекаючи відповіді. Я все це сприйняв як належне. Так, у суспільстві є певні нюанси, які мені не близькі. Американське телебачення переповнює реклама. Вона хоч і професійно зроблена, на мою думку, подають її примітивно. Рекламують здебільшого їжу і продукти для схуднення.

– Протягом 25 років ви приїжджали до Києва в різні роки: від набуття Україною незалежності до наших днів. Бачили, як Київ змінювався. Якщо говорити про сьогоднішній вигляд міста, як ви вважаєте, ці зміни були на краще чи навпаки?

– До гіршого, з погляду мого і багатьох моїх друзів-киян. Вони справедливо тужать і переживають, що старий Київ і його визначні пам'ятки зникають в ім'я будівель зі скла і бетону, які пнуться вгору. Учора я сходив на Солом'янський ринок пішки від вокзалу. І цих місць не впізнати. Там, де буяла зелень, уже стоять висотки.

– Як ви вважаєте, чи можна якось із цими тенденціями і реаліями боротися?

– Це потрібно робити, але я не знаю як. На генетичному рівні я розумію, що потрібно боротися з вульгарністю, жадібністю, нешануванням своєї історії. Уважаю, українців необхідно просвіщати. Потрібне осмислення змін, що відбуваються навколо. Тоді з'явиться розуміння, що нові 100, 200 квартир – це, з одного боку, добре, але з погляду історії те, яких втрат ми зазнаємо під час їх будівництва, це, уважаю, жахливо! Адже тому, хто вистрелить у минуле з пістолета, майбутнє, як відомо, відповість із гармати!

Моя покійна сестра відмовилася лягти в лікарню: боялася, що будиночок-музей батька знесуть, скориставшись її відсутністю...

Фото: Деві Аркадьєв / Facebook

– Як ви ставитеся до перейменування вулиць?

– Я не маю права, не будучи жителем Києва, вставляти свої п'ять копійок. Але бачу за реакцією своїх друзів-киян, що це зачіпає їх, оскільки вони зросли на іншій історії. Тільки час розставить усе на свої місця і дасть точні оцінки. Але я чітко знаю, що не можна з позиції сили впроваджувати, м'яко кажучи, неусталену ідеологію. Щодо цього гідний приклад показує моя рідна Одеса. Вона не прийняла такого насильства. Це дійсно вільне місто.

– Так, але й в Одесі вистачає своїх проблем. Я сама бачила, як будівлі з розкішними фасадами руйнуються на очах...

– Я важко переживаю це. Незнання своєї історії торкнулося і моєї родини. Я у грудні 2016 року поховав рідну сестру Світлану, царство їй небесне, одеситку, яка була набагато молодшою за мене. Її вважали захисницею музею нашого батька, Аркадія Бакмана, першого майстра спорту з боксу в Одесі, капітана й одного з тренерів збірної України з боксу 1933 року. Світлана – єдина з усіх, хто жив на території "України", колишнього кардіологічного санаторію, відмовилася покидати рідну домівку, на якій уже тоді висіла меморіальна дошка "Будинок-музей Аркадія Бакмана". Звідти батько пішов на фронт, туди повернувся, там у післявоєнну пору збирав безпритульних хлопчаків і робив із них гідних і дуже вдячних людей.

Коли сестра відмовилася виїжджати, багаті стали їй погрожувати і виживати її з дому, зокрема, підсилати алкашів і наколотих, які переслідували її, вирубали сад, відрізали воду, тепло, газ.

Останні роки сестру спіткали тяжкі випробування. Територію біля нашого будиночка в колись одному з найкращих курортів країни, який із лопатою в руках починала зводити наша мама, комсомолка 1920-х років, "прихватизували", як прийнято говорити, багатенькі і побудували там собі вілли. Вони стали учасниками об'єднання власників житлових будинків, а сестрі відмовили в членстві, відрізали наш батьківський будинок-музей від усіх комунікацій, обнесли височезним залізним парканом. Я пам'ятаю воєнні роки, бомбардування, евакуацію, багато чув і читав про фашистські концтабори... Але те, що зіткнуся зі свавіллям в Україні у ХХІ столітті?! Дві останні в житті Світланині зими в квартирі вода перетворювалася на лід, і вона обморозила ноги...

Образно кажучи, Світлана "ходила по митарствах" останні для неї 16 років життя. Боренька Літвак називав Світланку одеською Жанною д'Арк, прагнув допомогти їй і зберегти будинок-музей.

Під враженням від трагедії нашої сім'ї мій друг, який майже 20 років очолював динамівську футбольну школу імені Валерія Лобановського, Анатолій Шепель, легенда "Чорноморця"-1973, уперше в житті взявшись за перо, написав оповідання "Світлана".

До слова сказати, Шепель минулого літа приїжджав до Одеси разом зі мною, і ми вмовляли Світлану лягти в лікарню, але вона відмовилася: боялася, що будиночок-музей знесуть, скориставшись її відсутністю...

– Ви не пробували шукати підтримки у міської влади?

– Гарне запитання! У мерському кабінеті, як кажуть, очі в очі, я говорив із мерами в різні роки. Кожен із них обіцяв зробити все від нього залежне. Але після зустрічей гірко переконувався, що в рідній Одесі бабло перемагає добро.

– І яка доля будинку-музею зараз?

– Разом з активістами одеського боксерського братства все ще сподіваюся його зберегти для людей як пам'ять історії. Але немає вже на будинку меморіальної дошки. Може, підметушилися любителі раритетів?!

Лобановський був упевнений, що сказане мені ніколи не піде проти нього

Фото з особистого архіву Деві Аркадьєва

– Як ви сприйняли Революцію гідності, Євромайдан?

– Я мав честь 5 грудня 2013 року бути на Майдані. Із фотокамерою прийшов туди знімати. Ведучий на сцені впізнав мене і запросив до мікрофона. Я тоді не мав права до чогось закликати людей. Просто розповів про позицію свого друга Толі Шепеля, повідав думку воротаря київського "Динамо" Олександра Шовковського, яку він висловив на своїй сторінці у Facebook, підтримавши Майдан.

Я розповів людям, що потрібно берегти свою пам'ять і пригадав, що разом з однодумцями, як прес-аташе, готував прощальний матч Олега Блохіна та його бенефіс у київському Палаці спорту "Зірки естради – зіркам футболу". На Майдані я поділився давнім, як нині модно говорити, проектом про матч пам'яті Валерія Лобановського – як свято життя, щоб нагадати людям, що вони залишаються людьми, коли вірні своїй пам'яті. І Майдан зустрів мою мрію оплесками...

– Стосунки з Лобановським ви могли б назвати дружбою?

– Ні. Це було б дуже сміливо. Але почуття необхідності один в одному відчувалося. 37 років ми співпрацювали, поважаючи професії один одного, і відкрито обговорювали багато спірних речей. Лобановський був упевнений, що сказане мені ніколи не піде проти нього.

– Чи є у вас певна реліквія, яка дісталася від Лобановського?

– Так. Пам'ять про Васильовича, мої книги, у яких він – головна дійова особа. Книги, які Лобановський прочитав, а потім висловлював свою думку про прочитане. Це і моя перша книга "Два сезони", видана у 1976 році. На форзаці, зі зворотного боку обкладинки, червоною ручкою написані прізвища футболістів. А синім чорнилом – їхні підписи: Базилевич, Лобановський, Коньков, Решко, Колотов, Веремєєв, Трошкін, Онищенко, Матвієнко, Мунтян, Рудаков, Блохін, Буряк, Шепель, Фоменко. Це дійсно була золота команда тих легендарних двох сезонів. Через 30 років після видання книги, у 2005 році, я, як людина емоційна, на форзаці написав: "Вдячний Господу Богу, долі, що рівно 30 років тому став очевидцем справжнього свята футболу і життя, яке створила команда "Динамо" Київ". Спадщина тієї команди – це справжнє національне багатство України.

На жаль, зараз похована система підготовки футболістів найвищого класу.

– Зараз навіть надії повернутися до славного минулого немає?

– Є. Хочу сподіватися на Олександра Хацкевича, нинішнього головного тренера команди. Від душі бажаю йому повторити досягнення і гру динамівців, ведених метром, у складі яких він в ту пору виходив на поле, а з роками і перевершити ці показники. Дай боже не помилитися.