+12 Київ
У ньому Мендель розмірковує про те, що пострадянські країни пропустили уроки історії. На відміну від німців, які їх вивчили після Другої світової війни.
"По закінченні Другої світової ми будували ракети, все ще готуючись захищатися і нападати, потім оплакували [радянського диктатора Йосипа] Сталіна, після його смерті з жахом вдивляючись у нічне небо, певні, що от-от налетять американські бомбардувальники, які, як відомо, тільки й чекали кончини великого Йосипа Віссаріоновича, щоб напасти на СРСР; потім рахували генсеків ЦК КПРС, що помирали один за одним, спостерігали, як слабне хватка КДБ, шукали незалежності, плакали від розпаду СРСР, раділи цьому розпаду, ходили на мітинги, кочували від економічної кризи до політичної і назад, корумпувалися, піддавалися пропаганді, далі страждали і боялися мріяти", – пише вона.
На думку Мендель, в української нації "немає генетичного коду щастя. Ми ходили не до тієї школи і виконували не те домашнє завдання".
"Ішов 21-й рік ХХІ століття. А ми досі з’ясовували, яка мова в нашій багатомовній країні була "правильною". Усі знали і ніхто не заперечував щодо державності однієї мови – української. Усі знали, якими мовами спілкуються в тому чи іншому регіоні. Усі знали, що є села, де люди говорять тільки угорською чи румунською. Але при цьому вперто й далі вели боротьбу", – ідеться в уривку.
Мендель пише у своїй книжці, що потрібно захищати не російськомовних і не українськомовних громадян країни.
"Варто захищати нас від самих себе, від тієї ненависті, яку ми можемо носити в собі і виявляти до інших. Українці не розуміють одне одного не через мову, а через небажання слухати, чути і сприймати", – вважає вона.
Колишня секретарка президента підкреслила, що у протистоянні радикальних патріотів і прибічників ідей СРСР "правда і сила будуть на боці того, хто зможе наважитися на щирість Німеччини – винести минуле на поверхню і звільнити пацієнта, щоб він міг жити новим, успішним життям".
