-1 Київ
"Таких історій, на жаль, багато. І вкрай важкі, які закінчилися, і поранення, які були несумісні із життям. Перший мій такий поранений був молодий хлопець, якому було 21 чи 22 роки. [...] Куля [калібру] 12,7, здається – хлопці казали, – яка не дає шансу на життя, – вона просто все розриває всередині. [...] Коли я отримала його пораненим, я бачила, що він із плеча поранений – нічого важкого. Я маю просто поставити оклюзійку, я просто буду його підтримувати, посаджу правильно – він буде їхати, я буду його капати, я введу йому всі знеболювальні, які потрібно", – зазначила Кроха.
Вона розповіла, що коли довезла пораненого, "він уже був в агонуючому стані".
"Він уже помирав. Просто я про це не знала. Коли мені хлопці повідомили, що в нас важкий, я взяла із собою анестезіолога військового, Томаса. [...] І коли ми приїхали, ми зробили все. Ми його заінтубували – усе зробили. Але він ставав усе тяжчим і тяжчим, тому що крововтрата всередині в нього. Не стільки на поверхні, як це вже була брюшна. [...] Тоді працювали тільки цивільні медики. [...] І хлопці: "Крохо, усе зробимо. Усе зробимо". І за 10 хвилин вони вийшли і сказали, що вони робили всі реанімаційні дії, але, на жаль, він не вижив", – описала те, що відбувалося, парамедикиня.
За словами Крохи, у смерті пораненого вона звинувачувала себе.
"Думала, що це тільки я винувата. Що ми, напевно, чогось не зробили. Я себе за це їла, тому що... Не стільки їла, як я мала розібратися, що було зроблено не так. Якщо я в цьому не розберуся, потім не буду знати, що робити з іншими. І мені хлопці кажуть: "Крохо, тут поранення, несумісне із життям. Що ти, – кажуть, – від усіх хочеш?" [...] Для мене цей день був дуже тяжким. Тому що він молодий. Я дізналася, що в нього молода дружина вагітна. Ну як так? Він просто... Один день – він вирвався на фронт, і за один день він загинув", – пояснила вона.
Парамедикиня наголосила, що наступного дня після смерті того військового її покликав судмедексперт із моргу.
"Каже: "Крохо, я хочу тобі дещо показати, якщо ти не боїшся". Кажу: "Я не боюся. Я вивчала криміналістику. Мені можна показувати все". І ми з ним заїхали – і він мені показав. Каже: "Крохо, бачиш, що це таке?" Я кажу: "Що це?" – "Це поранення, несумісне із життям. Те, що тобі говорили всі лікарі. Починаючи від хірурга, анестезіолога, травматолога і закінчуючи дівчатами, які це вже теж бачили". Я, можна сказати, заспокоїлася. Але я для себе поставила мету: зрозуміти, як можна врятувати. Це для мене було першим кроком, коли я зрозуміла, що ми маємо робити більше, ніж... Навіть якщо неможливо врятувати – можливо! І випадки такі були, коли діставали з того світу", – сказала Кроха.
Фронтова парамедикиня Кроха: Керівниця, коли дізналася, що я на фронті, спитала: "Олечко, хто тобі дозволяв?" Я кажу: "Вибачте, Наталіє Євгенівно, я ж не можу у вас питати, де проводити відпустку". Читайте повну версію інтерв'ю
