-1 Київ
"Я собі на фронті не даю можливості розслаблятися. Чому? Тому що я за цей час на фронті, 14–18-го року, плакала тільки три рази. Це тоді, коли я втратила [...] хлопчика, бо я не розуміла, що в нього поранення, не сумісне із життям. Потім загинув командир 95-ї бригади 3-го батальйону Серьожа Грізлі. І втретє я плакала, коли загинув лікар-фельдшер Зінич Ігор, із яким я працювала на терміналі", – сказала Кроха.
Вона наголосила, що не дає собі можливості плакати.
"Хлопці тільки бачать мою усмішку, тому що коли вони потім мене шукають, вони питають у лікарів, кажуть: "У неї такі великі очі, вона усміхається на всі 32". І вона, каже, веде себе як командир. Таким чином, хтось дізнається, що це, можливо, могла бути Кроха", – пояснила парамедикиня.
Фронтова парамедикиня Кроха: Керівниця, коли дізналася, що я на фронті, запитала: "Олечко, хто тобі дозволяв?" Я кажу: "Вибачте, Наталіє Євгенівно, я ж не можу у вас питати, де проводити відпустку". Читайте повну версію інтерв'ю
