+13 Київ
Майже 2 тис. історій про війну
"Конкурс єсі "Один день" став можливим завдяки унікальному проекту "Голосу Мирних. Музей Фонду Ріната Ахметова", частиною якого він є. Мета конкурсу – показати, що початок війни – це не один день, а десятки та сотні різних днів, пов'язаних як із місцевими подіями, так і з подіями країни загалом, які назавжди змінили життя людей.Подані на конкурс єсеї написано на високому рівні, вони вражають своєю актуальністю, а також наповнені глибокими переживаннями, що свідчить про те, що справа, якою займається Фонд Ріната Ахметова, хвилює серця. , – розповіла головна директорка програм Фонду Ірина Блажан.
Проведення конкурсу підтримували амбасадори Фонду, зіркові ведучі телеканалу "Україна" Ігор Пупков та Олег Панюта, які провели уроки-анонси у низці навчальних закладів Донецької області. За їх словами, для більшості людей світ – це повсякденна реальність, але є зворотний бік медалі – у багатьох куточках світу зараз триває війна.
"Для багатьох людей у сучасному світі спокійне життя – це лише казкова мрія, багато дітей страждають. На території нашої країни теж неспокійно, адже майже щодня гинуть люди. Тому конкурс "Один день" має допомогти дітям зрозуміти важливість світу для себе та світу Загалом визначити , що ми можемо зробити заради кращого майбутнього, та усвідомити, наскільки важливо зберігати свідчення очевидців подій для кращого розуміння того, що відбувається. Для того, щоб ніколи не допустити повторення такої трагедії", – сказав Панюта.
Фото: akhmetovfoundation.org
"Для мене як для ведучого новин із досвідом понад 20 років важливими були, звичайно, факти. Але перш за все я звертав увагу на емоційність. Багато есе викликали сльози. додавши Пупков.
Фото: akhmetovfoundation.org
Всього на конкурс 1842 оригінальні роботи, а у фінал пройшло 150. Напевно, це був найскладніший вибір у моїй життя під час оцінювання робіт. Виділити якусь окрему роботу – неможливо. Вони всі – унікальні".
"Дякую кожному учаснику конкурсу. Ми вражені таким величезним відгуком – Фонд отримав майже 2 тис. есе! Всі роботи дуже сильні, глибокі, і вибирати переможців нам було неймовірно складно. , вбиті на війні". І справді, що за рівнем зовсім не дитячі, хоч і написані школярами. Без емоцій, без співпереживання читати їх неможливо. війни”, – каже членкиня журі, головна редакторка проектів Фонду Ріната Ахметова Ольга Гук.
Після непростого добору журі визначило переможців. Призові місця розподілили між 24 фіналістами.
На написання єси школярів набридли не лише амбасадори Фонду, а й їхні вчителі. Конкурс викликав у всіх глибокі емоції.
"Дякую за такий конкурс, який дає змогу учням дізнатися більше про себе та про життя інших людей, відчути сильні емоційні пориви та потрясіння, які роблять їх сильнішими та мудрішими, допомагають зрозуміти, що життя кожного з них пов'язане з життям своєї країни. Це найважливіше! – зауважила педагогіня із Харкова Олена Дрантусова.
Щиру благодарность висловила її колега з Донецької області Інна Мороз.
"Дякую за увагу до дітей, за розуміння цінності тих почуттів, які пережили мої учні, за важливість справи, якою ви займаєтеся. Навіть саме написання було надзвичайно корисним для моїх вихованців. Писали і плакали. яке принесло полегшення!" – сказала вона.
Фото: akhmetovfoundation.org
Всеукраїнський онлайн-проект "Один день 2014"
Фонд Ріната Ахметова закликає всіх на особових сторінках у соціальних мережах розповісти свої історії, додавши хештеги #ОдинДень2014, #ГолосиМирних та #ФондРінатаАхметова. Фонд планує зібрати 1000 таких історій та випустити книгу (детальніше про проект тут). Всеукраїнський онлайн-проект "Один день 2014" проводитиме Фонд спільно з "Медіа Групою Україна" та ФК "Шахтар".
Музей "Голоси Мирних"
Фонд розповідає і розповідатиме про долі жителів Донбасу якнайбільшій кількості людей у всьому світі. Для цього з особистої ініціативи Ріната Ахметова було створено Музей "Голоси Мирних". Це безпрецедентний документальний проект, мета якого – розповісти всьому світу про людей, життя яких конфлікт на Донбасі назавжди розділили на "до" та "після". Це джерело правдивих історій мирних Донбасу, розказаних від першої особини, власними голосами тих, хто пройшов через страхіття збройного конфлікту.
Музей – це вікно, в яке може заглянути світова спільнота, щоб зрозуміти мирних жителів Донбасу та скласти справедливе уявлення про збройний конфлікт, який сьомий рік гримить у самому серці Європи.
Історії та зібрані матеріали – це унікальна база для істориків, дослідників, журналістів, а також для написання книг, створення документальних, художніх фільмів та інших проектів, які допоможуть зберегти історію такою, як вона є.
Збір історій для безпрецедентного проекту "Голоси Мирних. Музей Фонду Ріната Ахметова" триває.
Якщо ви мешканець Донбасу, розкажіть свою історію світу! Для цього перейдіть за посиланням та заповніть невелику анкету. Також ви можете звернутися за телефоном гарячої лінії 0800509001 та попросити про психологічну допомогу. Її надають фахівці, які пройшли навчання за курсом "Травма війни".
Зараз у Музеї зібрано понад 5000 історій. Одна з них – Наталії Філоненко, уродженки Горлівки. Нині дівчина мешкає у Дніпрі.
Історія Наталії Філоненко
Фото: civilvoicesmuseum.org
Уперше про ймовірні воєнні дії ми з рідними почули зі ЗМІ. Це були дивні відчуття, здавалося, це все нісенітниця. Навколо, звичайно, люди по-різному реагували. Переважно були великі хвилювання. Я спокійно сприймала і вважала, що з нами нічого поганого не може статися. Крім того, я була при надії, збиралася в Донецьку народжувати, виховувати дитину та жити із сім'єю.
Перші дзвіночки були у вигляді блокпостів, які утворилися між Донецьком та Горлівкою, куди я їздила до батьків. Було незрозуміло, хто ці люди і від кого вони хочуть нас захистити.
Регулярно проводили огляд. Одного разу я забула паспорт, мене активно оглядали та не хотіли пускати додому.
Тоді мій чоловік по роботі перебував біля Дніпра і запропонував переїхати туди на місяць-два. Чекаті. На нервному ґрунті у мене виникло ускладнення вагітності. Поклали до лікарні. Лежала у палаті з дніпровськими дівчатками, ми з ними дуже потоваришували. Донецьк за цю коротку годину змінився. Запровадили комендантську годину. У деяких будинках забили вікна, стало порожньо, але, як і раніше, чисто та чисто.
За тиждень до пологів прилетів [снаряд] до нашої оселі. Було дуже пошкоджено верхні поверхи, і у сусідів по тамбуру зруйнувався балкон.
Я, як зараз пам'ятаю, виходжу з душу, загорнута в махровий халат, і мамі говорю: "Я дуже спати хочу, піду ляжу". Я лягаю, міцно поринаю в сон, за п'ять хвилин приліт – і всі сусіди вибігають перечікувати у тамбур.
Я розплющу очі, у мене не було жодного переляку, я нічого не зрозуміла. А мама мені каже: "Наталю, йдемо-йдемо". І веде мене до тамбуру. І я сонно йду. Там ми просто сиділи із сусідами. Намагалися розряджати напругу, відволікати дітей.
Так, були й сусіди, котрі дуже нагнітали ситуацію. Ми намагалися з ними не сильно обговорювати те, що відбувалося, хотіли відволікатися від негативу. Для нас тамбур був найбезпечнішим місцем. Хоча наче краще в таких ситуаціях у підвал іти.
Я знаю, що у Горлівці були люди, які мешкали у підвалах. І в нашому будинку були сусіди, які мешкали біля підвалі. Їм сусід привозив їжу. Але нам у тамбурі було комфортніше.
Мамі у Горлівці теж несладко було. Кілька разів вона встигала стрибнути за зупинку. За звуком чула, що наближається снаряд, і, мабуть, внутрішній голос підказував. Кілька разів із нею траплялося, що вона встигла уникнути дуже сильних прильотів, коли гинули люди.
Настав день пологів. Чоловік був поруч, якраз на ту годину він приїхав до мене з Дніпра. Все минуло спокійно. Критична точка була у січні 2015-го. У квартирі вже було 11 градусів, у мене маленька дитина. Я обігрівалася духовкою. На лобі – ліхтарик на гумці, адже рано темніші. Ліхтарик берегла, періодично запалювала свічки. Тоді я відчула, що втомилася. Серед співрозмовників залишалася сусідка та моя тримісячна дитина. Втомилася від того, що сама 24 години на день, не можу відпочити і немає світла, тепла. Постійно темнота. Все, що ти чуєш, – це обстріли за вікном. Морально тяжко. Мама на той момент уже не могла їздити до мене. З чоловіком телефоном спілкувалися швидко, бо я берегла заряд на телефоні. Ці дві тижні мене підкосили.
Пікова точка була, коли зателефонувала моя близька подруга з Харкова і я трохи зірвалася, що мені зовсім не властиво, я ніколи не жалуюсь.
Вона відчула мій стан і сказала: "Наталю, досить уже, гайда збирайся і приїжджайте до нас".
У травні 2017-го колеги запропонували мені виїхати на роботу до Дніпра.
Фото: civilvoicesmuseum.org
Почуття тимчасовості мене не покидає до сьогодні. Цей досвід, що ти нескінченно кудись приїжджаєш, чекаєш на чергові зміни, він увесь час зі мною. У мене немає почуття, що в Дніпрі я житиму всю життя. Але вже немає надії, що найближчими роками зможу повернутися до рідного Донецька. У Горлівці також живуть мої батьки, в період 2017–2019 років додому їздили раз на два місяці, далі карантин. Вдома була понад рік тому.
Хочеться вірити, що колись усе зміниться, не буде блокпостів, прильотів та забитих окон, відновиться нормальне транспортне сполучення. І що рідний Донецьк знову відродиться, засяє миром та достатком.
