+5 Київ
Даня Сисоєв жив у Красногорівці Донецької області разом із мамою. У лютому 2015 року вийшов на балкон на п'ятому поверсі, у цей момент почався черговий обстріл і хлопчика вибуховою хвилею викинуло назовні. Що відбувалося далі, як лікарям вдалося врятувати дитину і як він живе зараз – історію про це опублікували у фотокнизі "Донбас і Мирні", виданій Фондом Ріната Ахметова.
Наталія Сисоєва виховує трьох дітей сама, чоловік помер незабаром після народження молодшого сина. Двоє старших дітей уже закінчили школу, роз'їхалися та здобувають професію. За півтора року до трагічної історії Наталя залишилася удвох із молодшим сином Данею, тоді йому було вісім.
У лютому 2015 року Красногорівку сильно обстрілювали, школи розбомбило, сімнадцять днів не було світла. Коли електрику нарешті ввімкнули, Наталя зраділа: "Ну, Даню, зараз помиємося і виперемо одяг". Хто міг знати, що це призведе до нещасного випадку?
Глава з книги "Донбас і Мирні"
Фото: fund.fdu.org.ua
Усміхнений хлопчина підкоряє навколишніх відкритістю. Він не пам'ятає тих страшних хвилин. А коли чує свою неймовірну історію – затихає і міцно обіймає маму, яка здригається від спогадів і знову плаче. Вони з мамою з Красногорівки Донецької області. Це одна з найгарячіших точок у зоні бойових дій. У лютому 2015 року маленький Даня виходить на балкон, і раптом починається черговий обстріл. Вибуховою хвилею його викидає з п'ятого поверху.
Хлопчик встигає схопитися за поручні. І цілих п'ятнадцять хвилин тримається з усіх сил. Між життям і смертю. І відчайдушно кличе маму. Дорослі не встигають на допомогу – Данька зривається униз. Сусіди викликають "швидку", і вона доправляє хлопчика до лікарні. "Скажу чесно: дитина, по суті, мертва", – повідомляє мамі Наталії хірург. Роздроблені кістки голови, черепно-мозкова травма, несумісна із життям. П'ятнадцять днів коми. І мамині молитви. Наталя не здається і вірить у диво. І воно відбувається.
Даня видряпується із того світу і знову відкриває очі. Дивиться на маму та намагається посміхнутися, а по щоках котяться сльози. Пізніше лікарі кажуть: "Неймовірно!" А поки хлопчик заново вчиться розмовляти і ходити.
Розповідь мами Данила
– Увечері я випрала Дані одяг, розвісила його на балконі. У ту ніч ми вперше за багато днів нормально поспали. Коли не було світла, я вкривала Даню вісьмома ковдрами, але дитина все одно тремтіла від холоду. Зазвичай я синочка брала із собою на роботу. Але того ранку він так солодко спав, що я не стала його будити. Подумала: нехай відігріється уві сні, повернуся за ним через пару годин. Об 11.00 дня я уже йшла додому за сином, і тут задзвонив мобільний. "Біжи додому! – закричала у слухавку сусідка. – Даня зірвався з п'ятого поверху".
Що було далі, пам'ятаю погано. На ватяних ногах підійшла до будинку, біля нашого під'їзду стояли люди. Кинулися до мене, щось говорили, пояснювали, але я їх не чула. Зайшла у квартиру, побачила розчинені балконні двері, перевернутий стілець, Дані зимовий комбінезон, що лежав поруч із ним, – і все зрозуміла. Прокинувшись, синочок поснідав і зібрався гуляти на вулицю. Теплий комбінезон разом з іншими речами сушився на балконі. Даня узяв стілець, став на нього, зняв із мотузки свій комбінезон. І в цей момент почався обстріл.
Один зі снарядів влучив у Будинок культури, розташований навпроти нашої п'ятиповерхівки. Вибухова хвиля вибила у вікнах квартир скло, а Даню, який стояв на балконі, викинула на вулицю. Якимось чином, перекидаючись у повітрі, син схопився руками за балконні перила.
"Він висів на поручнях і кричав: "Мамо, допоможи! Мамо, ти де?" – мені потім розповідали сусіди. – Ми вискочили на вулицю, розтягнули під вашим балконом покривало: "Даню, падай униз, ми тебе зловимо!" А він, напевно, був у шоці: вчепився у бильця мертвою хваткою і весь час кликав маму".
За словами очевидців, син провисів на перилах досить довго – приблизно п'ятнадцять хвилин. А потім уже не зміг більше триматися і полетів униз. Синочок упав на асфальт, напоровшись головою на один із металевих штирів (вони перегороджували машинам в'їзд у двір). Як потім пояснили лікарі, штир роздробив Дані кістки черепа і розтрощив ліву частку мозку.
Сина доправили в Курахівську міську лікарню, де хірурги витягли з мозку осколки кісток. Коли я добралася у Курахове, операцію вже закінчили. Мене пустили до сина в реанімацію. Даню неможливо було впізнати: голова розпухла до неймовірних розмірів, тіло було синім від ударів, його огортали трубки апаратів життєзабезпечення.
Хірург на моє запитання відповів: "Скажу чесно: дитина, по суті, мертва. У нього несумісна із життям черепно-мозкова травма". Потім Даню перевезли в Дніпро.
На п'ятнадцятий день Даня вийшов із коми, і я приїхала до нього в лікарню. Синочка під'єднали до апарата штучної вентиляції легенів, на обличчі – страшний набряк, очі перетворилися на вузькі щілинки. Побачивши мене, Даня спробував посміхнутися, по щоках покотилися сльози... Після коми мені довелося заново вчити Даню розмовляти. Його перше слово було "мама". Я розуміла все, що говорив син, а лікарі – ні. Тоді Дані мова була нерозбірливою.
Дніпровські хірурги провели синові резекцію переломів лобової та тім'яної кістки, видалили детрит головного мозку і розтрощення лівої лобової тім'яної частки. Після цього нас відправили додому. Через вісім місяців, сказали лікарі, на пошкодженій частині черепа наросте плівка і тоді можна буде ставити титанову пластину. Виписуючи Даню із лікарні, медики сказали: "Мовлення відновиться – це питання часу. Однак навряд чи ваш син зможе ходити". Але коли минуло вісім місяців і ми з Данею знову приїхали в Дніпро, лікарі ахнули: мій син ходив!
Спочатку я возила Даню в інвалідному візку. Бувало, вийдемо на вулицю, він дивиться на дітей, які бігають по двору, і плаче: "Я теж так хочу..." Якось я готувала обід, син сидів поруч і дивився у вікно. "Хочу на вулицю", – каже. "Вчися ходити ніжками і будеш грати з хлопцями, скільки захочеш". – "Ходити? А ти мені допоможеш?" – "Звичайно, синку". Кожен день ми робили спеціальну гімнастику, вчилися стояти. У великій кімнаті я розставила меблі так, щоб син міг, спираючись на предмети, пересуватися самостійно. Він так хотів ходити, що виписував кола по кімнаті з ранку до вечора. Я пишалася Даніною завзятістю і стримувала себе, щоб не жаліти сина. Розуміла, що цим тільки зашкоджу йому самому.
Одного разу він покликав мене: "Мамо, йди сюди!" Заходжу в кімнату, а Даня крокує мені назустріч. Сам! Як я тоді плакала від щастя...
Фото: fund.fdu.org.ua
Даня проходить курси реабілітації в санаторії за програмою Фонду Ріната Ахметова, щоб не боліло і слухалося тіло. Медперсонал його дуже любить і не втомлюється захоплюватися його мужністю. А Даня тільки завзято усміхається. Адже в нього попереду нова мета – школа, як у всіх мирних дітей.
Пам'ять і мова майже нормалізувалися (до речі, синочок не пам'ятає, що відбувалося з ним після того, як він вийшов на балкон). Через те, що сильно постраждала ліва частина головного мозку, у Дані погано працює права сторона. Ходить він сам і швидко, але підтягує праву ногу. Син навчився робити все лівою рукою, бо права донедавна у не працювала взагалі.
"А потім мені подзвонили з Фонду Ріната Ахметова: "Ваша дитина постраждала під час бойових дій на Донбасі. У межах програми "Реабілітація поранених дітей“ пропонуємо вам разом із сином відпочити в спеціалізованому санаторії. Усі витрати беремо на себе". У Слов'янську нас приймали як найдорожчих гостей. Харчування, медперсонал, реабілітація – все на "відмінно". За три тижні лікування у санаторії син помітно набрав вагу. Даню дуже полюбили лікарі, медсестри, інші відпочивальники і буквально засипали його цукерками. Для мене керівництво санаторію організувало курс розслаблювальних процедур та консультації психолога. Дай бог здоров'я, успіхів і сил Рінату Ахметову: він улаштував для нас незабутній відпочинок!
Фото: fund.fdu.org.ua
"Від початку бойових дій на Донбасі Рінат Ахметов врятував життя понад мільйона людей з обох боків лінії зіткнення. Це – мільйон доль! Історія кожного гідна окремої розповіді. Фонд говоритиме про них, щоб люди, що живуть далеко від бойових дій, не забували про трагедію мирних жителів Донбасу", – розповіла директор із розвитку проектів Фонду Тетяна Кухоцька.
