+10 Київ
Гордон попросив намалювати портрет пересічного російського окупанта.
"У Росії є така історія, що якщо юнак не піде в армію, то йому шлях на нормальну роботу закритий. Це абсолютно реальна історія з їхніх вуст. Ще в Пітері чи Москві, якщо в тебе дві вищі освіти, то так, десь проб'єшся... В інших місцях, у глибинці, звідки переважно ці люди, інших шансів [пробитися, крім армії] у них немає. Тому вони й ідуть служити. Не тому, що це їхня мета, покликання, якась мотивація в них є, – ні. Просто тому, що так потрібно", – сказав Золкін.
Практично всі призовники, за його словами, одразу намагаються перевестися на контракт, тому що в такому разі під час служби вони ще отримують зарплату.
"Усі ці нещасні люди залишаються або служити в армії, або ж ідуть у правоохоронні органи. Напевно, якщо підбити статистику росіян, де хто працює, я маю на увазі чоловіче населення, то відсотків 40 у них буде або в армії, або у правоохоронних органах. Така ось країна", – сказав блогер.
Більшість полонених росіян, із якими спілкувався Золкін, здалися йому людьми, які мало на чому розуміються і мало чим цікавляться.
"Середньостатистичний портрет [російського окупанта] – переважно із глибинки, нехай буде середній вік 23 роки, про освіту годі й говорити, про соціальний статус годі й говорити. Це люди, які жодного разу не були за кордоном, узагалі, у принципі не виїжджали далі своєї області. Нічого не знають, ні в чому не орієнтуються, чули те, що у них говорять по телевізору, мають там якісь свої інтереси. Усе", – сказав блогер.
Золкін розповів, що він практично не зустрічав полонених із двох найбільших російських міст – Москви і Санкт-Петербурга.
"П'ятеро людей були із 200 [із якими я записав інтерв'ю]: двоє з Пітера і троє з Москви. І то один із них не корінний москвич, він там жив, просто йому там дали роботу", – згадав блогер.
За його словами, для жителів російської глибинки армія – "це шанс здобути якусь мінімальну дорогу в життя".
"Вони наперед знають, що в них буде. Ось він пішов в армію, потім він служить в армії або десь у правоохоронних органах, потім у нього пенсія. І все! Ось у нього наперед усе розписано. А іншого вони не знають, вони не замислюються над іншим, – сказав Золкін. – Мене завжди цікавить, що там у них у голові. І я для себе намалював таку картину, що це такий, знаєте, висохлий ґрунт, у якому нічого не росте. Я весь час намагаюся капнути туди хоч краплю живлющої вологи, правди, [розповісти про] дійсні обставини, які відбуваються навколо них, щоб хоч трошки щось розмочити, щоб там щось почало ворушитися... Воно дуже й дуже туго, але починає ворушитися".
