$41.19 €44.68
menu closed
menu open
weather +26 Київ
languages

Максакова: Я буду лежати поруч із Денисом на Звіринецькому кладовищі у Києві G

Максакова: Я буду лежати поруч із Денисом на Звіринецькому кладовищі у Києві Марія Максакова: Що таке кохання, я зрозуміла, коли зустріла Дениса
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Яку роль у житті Марії Максакової відіграв Владислав Сурков і Сергій Наришкін, хто був замовником убивства Дениса Вороненкова, чому Микита Хрущов передав Крим Україні і чим Київ відрізняється від Москви, розповіла в авторській програмі Дмитра Гордона на каналі "112 Україна" вдова екс-депутата Державної думи РФ Дениса Вороненкова, оперна співачка Марія Максакова. А також чому вона пішла в політику, чи спілкується зі своєю мамою і чи збирається повертатися до Росії. Видання "ГОРДОН" ексклюзивно публікує текстову версію інтерв'ю. 

Мама провела у наших стосунках демаркаційну лінію

– Машо, добрий вечір.

– Добрий вечір, Дімо.

– Ми у прямому ефірі. Радий, що ти прийшла. Я розумію, що це досить непросто після всього, що тут, у Києві, сталося, однак ми поговоримо про все. Твоя бабуся – теж Марія Петрівна Максакова – народна артистка Радянського Союзу, прима Великого театру, яка мала незабутнє меццо-сопрано. За чутками, у неї не тільки був роман зі Сталіним, але вона народила від нього доньку – твою маму. Отже, ти  онука Сталіна?

– Це, звичайно, чутки. Моя бабуся дійсно – велика людина і співачка. Вона вважала за потрібне приховати ім'я батька своєї дитини (моєї мами). Думаю, що я повинна поважати її рішення, тому що цей батько був якоюсь особливою людиною, зв'язок із якою, імовірно, згубно вплинув би на мамине життя в Радянському Союзі. Я схильна думати, що це був або баритон Волков – правнук Олександра Волкова – засновника театру в Ярославлі, або Новиков Василь Михайлович. Я вважаю, що навіть зараз, коли я про це кажу, я не дотримуюся тієї тиші, яка була би приємнішою для моєї бабусі. Але версія зі Сталіним мені здається абсурдною.

– Тобто бабуся навіть мамі не сказала, хто її батько?

– Саме так.

– Яка сильна жінка була...

– Так.

– Про роман зі Сталіним вона щось казала, чи це теж вигадки?

– Ви знаєте, мені невідомо нічого, крім деяких епізодів про те, що він ходив на її вистави і ставив за приклад її зовнішній вигляд і талант. Іраїда Григорівна Нагаєва, яка в пам'ять про мою бабусю виховувала мене, учила грати на роялі та співати, розповідала, що їй говорила безпосередньо бабуся і як вона потім нервувала. Коли Сталін прийшов за куліси і сказав, що так, як виглядає Марія Петрівна (і якісь ще епітети підібрав), ось так має виглядати справжня радянська артистка, моя бабуся потім тиждень не могла спати, бо не розуміла, чим же це закінчиться, чим їй може обернутися ця похвала.

– Твоя мама – Людмила Максакова – одна з найкрасивіших, я вважаю (і не тільки я), радянських кіноактрис, прима Театру імені Вахтангова, чудово красива жінка і прекрасна артистка. Стосунки у вас, наскільки я знаю, складні з дитинства...

– Вони ускладнилися. Може, наші стосунки були непростими, але вони мене в принципі влаштовували, як і її. У будь-якому разі – це мама. Та й вона сама собою, незалежно від ставлення до мене, дійсно дуже гідна людина, актриса, талант тощо...

– ...і красуня...

– ...так. Й інтелектуалка. Тут навіть нічого говорити, але от її (пробачте, я, може, скажу негарне слово) витівка... Я навіть не знаю, як це пояснити. Вона сама провела демаркаційну лінію, скажімо так, через яку я психологічно переступити не можу.

– Я читав, що в тебе було важке дитинство, це так?

– Ну як важке... Спочатку я жила в підмосковних Снєгірях...

– ...у кого?

– У двоюрідної сестри моєї бабусі, яка була чудовою жінкою. Але їй було багато років, устигнути за мною вона не могла, і в якийсь момент вона просто плюнула на це. Я от не можу собі уявити, щоб хтось із моїх дітей у чотири чи п'ять років самостійно ходив за кілька кілометрів від будинку, десь тинявся, шукав собі пригод і друзів. Але в мене було надмірно вільне дитинство, на подив. І, напевно, цей заряд волелюбності, який у мені вирує, узявся звідти. Це все, звичайно, досить екзотично. Потім була Центральна музична школа при Московській консерваторії із жорсткою дисципліною. Там у мене не було жодної вільної хвилини і постійне відчуття, що я вже не встигла. Тобто потрібно було зіграти чотири програми на рік, скласти два заліки, два іспити плюс перевідний. І щоразу тобі пояснювали, що можна недобрати балів і взагалі не перейти до наступного класу. А куди ти підеш?! Неможливо робити все одночасно. Тобто якщо людина грає на роялі, вона водночас не вчить фізики чи хімії, і десь з'являються слабкі ланки. Ти розумієш, що у звичайній школі буде складно, а головне, коли людина вже відчула запах творчості, сцени, іншого цікавого життя, уже не хочеться пасувати, здаватися або з чимось не впоратися.

Усі процеси в російському громадянському суспільстві контролює ФСБ

– Я хочу нагадати телеглядачам, що переді мною сидить молода, красива жінка, яка п'ять років була депутатом Державної думи Росії. Я читав про те, що в Держдуму ти пішла через безвихідь, як ти зізналася...

– (Зітхає.) Так.

– Що це означає?

– Це означає, що в мене в той момент склалися надзвичайно складні стосунки з батьком моїх старших дітей, я навіть не буду зараз їх описувати, це потрібно було робити в поліцейському відділку. Мені ніхто не хотів особливо допомагати і взагалі з усім цим зв'язуватися через те, що людина сама помилилася, вляпалася, і метушня навколо неї не давала можливості жити спокійно. Єдиним, хто тоді простягнув мені руку, був Сурков...

– ...Сурков?

– Так. Але до того часу самі астраханці були за мене, я приїжджала туди зі "Стратегією-2020". Ми відвідували всі регіони після того, як мене досить урочисто прийняли в партію ("Единая Россия".  "ГОРДОН"), ми займалися громадською роботою. І ось астраханці побачили в мені перспективу. Після офіційного виступу, на якому презентували "Стратегію", усі розійшлися, а ми з представниками місцевої влади залишилися вузьким колом, і вони зрозуміли, що у них, грубо кажучи, утворилася вакансія, тому що один депутат їх не влаштовував через певні причини, другий сам пішов, і вони в мені виявили людину, яка була їм симпатичною у цій функції.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Чи можна сказати, що ти була протеже Суркова?

– Звичайно. Вони ж мені самі казали, що потрібно, щоб Владислав Юрійович кивнув. Але чому, коли я ніколи не збиралася в Державну думу, для мене це навіть звучало абсурдно, тому що я співала все життя, займалася музикою.

– Що за людина Сурков?

– Ой, він розумна людина і видатний інтелектуал. Він служив і був командиром чи то роти, чи то відділення, а це дуже непросто.

– Він наполовину чеченець, так? По батькові...

– Якби ми з ним про це говорили, я могла би щось коментувати, але він цієї теми не обговорює ніколи, і я не знаю, що там було.

– У нас його іноді називають одним із головних ідеологів захоплення Криму. Це так чи ні?

– З огляду на те, що мені відомо, я так не вважаю.

– П'ять років просидіти в російській Державній думі – це втрачені роки для красивої жінки й затребуваної співачки чи ні?

– Я якось сказала, що весь мій шлях мав сенс, тому що в Держдумі я зустріла своє кохання – людину, заради якої я була здатна абсолютно на все і яку обожнювала. Після всього того, що сталося, мені складно сказати, наскільки це все втратило сенс. Але я все одно вважаю, що з'явилася на світ заради тих двох із половиною років щастя, які в мене були. І мені, мабуть, потрібно було пройти досить складною дорогою, щоб стати гідною цієї людини, опинитися з ним поруч, щоб він у мені побачив те, що побачив і полюбив.

– А яка ситуація була в Держдумі: затхла чи творча? Що там було?

– Безумовно, наше скликання дуже відрізнялося...

– ...у кращий бік?

– Так. І якраз завдяки тому, що це було єдине скликання під головуванням Сергія Євгеновича Наришкіна – людини дуже широкого кругозору, яка багато де бувала, багато що бачила, яка чудово говорить французькою. Наше скликання дуже відрізнялося від сьогоднішнього складу Держдуми. Воно просто було іншим, я не хочу зараз якось оцінювати.

– Щодо тодішнього спікера Держдуми Сергія Наришкіна, який зараз керує Службою зовнішньої розвідки, я знаю, що він був особливо до тебе прихильним і навіть співав на вашому з Денисом весіллі...

– ...ти уявляєш?!

– ...не уявляю...

– Ось так, так.

– Була якась особлива прихильність з його боку, відчувалася підтримка?

– Безумовно. Він дуже делікатна і порядна людина. Він, може, не візьме на себе багато зобов'язань, але ті, які взяв, неодмінно виконає. Він дуже педантичний, ніколи ні на секунду не спізнюється, дуже вимогливий до самого себе. Наша ситуація його по-людськи зачіпала, він, безумовно, хотів нам допомогти.

– Дивно, але в російській політиці є чимало начебто нормальних, адекватних людей, а сама російська політика – ненормальна і неадекватна. Чим це пояснити?

– (Зітхає.) Я не знаю. Я вважаю, що до якогось поворотного моменту її можна було розглядати як стратегію і як політику. Зараз я із сумом спостерігаю за тим, що відбувається. Незважаючи на те, що я поїхала і в підсумку постраждала, у мене немає ні найменшої зловтіхи на цю тему. Люди ні в чому не винні, вони дійсно чомусь вибрали такий дивний ура-патріотичний режим, але мені здається, що любов до батьківщини в іншому. Вона не в тому, щоб ходити з портретами невідомих тобі людей незрозумілим величезним потоком, адже вони навіть не можуть відповісти на запитання, чиї портрети вони несуть? Навіщо це все? Коли можна любити свою країну по-справжньому, і з мого погляду – це досить інтимне почуття. Я не вважаю, що це те, про що має сенс говорити постійно. А робити це, безумовно, потрібно. Людина повинна любити землю, яка її народила, як і сім'ю, батьків, дітей, – це нормальне явище. Але зараз певний перекіс полягає в тривалому негативному відборі. Ми завжди недооцінюємо дурнів, розслабляємося і вважаємо, що жодної загрози від них іти не може, але в той момент, коли від них щось залежить, виявляється, що людина потрапляє у небезпечне становище саме з цієї причини. Зараз багато чого відбувається. По-перше, зниження загальної кваліфікації через негативний відбір, непотизм (кумівство. – "ГОРДОН"), кон'юнктурні просування "своїх" не за принципом таланту, розуму і професійних якостей, а тому, що це знайомий або родич. По-друге, це відтік...

– ...масова еміграція...

– ...так. І по-третє (і цей чинник я вважаю основним), абсолютно всім рулить ФСБ, абсолютно всіма процесами в громадянському суспільстві. Усе перевіряють, скрізь приставлені співробітники, хоч трохи успішний бізнес моментально стає предметом їхньої уваги. У якийсь спосіб контролюють усе, і контролювальників і наглядачів уже більше, ніж громадянського суспільства загалом. І ось цей перекіс погіршує загальну картину, робить її незатишною, чи що.

Хрущов практично нав'язав Україні Крим

– Твій чоловік Денис Вороненков (про нього ми ще поговоримо), якого по-звірячому вбили в центрі Києва, був одним із небагатьох колишніх депутатів Держдуми, які дали свідчення про те, що Янукович як президент України звернувся до Путіна із проханням увести війська. Скажи, будь ласка, як депутатові Державної думи Росії тобі було щось відомо про те, що росіяни хочуть забрати Крим задовго до того, як зробили це?

– Щодо розмов про це, то вже давно нав'язано дещо хибну лінію, бо виглядає все так, ніби Хрущов помилково або ще через якісь свої міркування, перевищивши свої повноваження, нібито віддав те, що не мав права віддавати. Але насправді, коли він приїхав до Криму і побачив цю антисанітарію...

– ...жах...

– ...так. Якщо вже говорити прямо, чого зараз, напевно, узагалі робити не варто, але чума у Європі почалася з Криму. Є таке поняття як "суперінфекція". Генуезці, ідіоти, не розуміли, чим це може обернутися, що вони самі ж і постраждають, використовували інфіковані трупи як біологічну зброю і перекидали їх через фортечні стіни до противників. Ось звідки пішла чума! Про що ми говоримо! Інфраструктура, як і все інше, була настільки слабкою, що Хрущов зрозумів, що це для України – півострів, а для Росії – це фактично острів. Це постійний зайвий віраж, який необхідно зробити, щоб щось там виправити. І він практично...

(Під час золотоординської облоги генуезької фортеці Кафи в 1347 році татар здолала чума. Вони за допомогою катапульт почали закидувати фортецю трупами. Генуезці змушені були втікати, рятуючись від смерті. Дорогою до Генуї вони поширювали чуму у Європі, спровокувавши цим епідемію. – "ГОРДОН").

– ...нав'язав...

– ...так, нав'язав Україні Крим. І Україна, природно, почувалася через це скривдженою. Вона могла би витратити ці гроші на Одесу чи ще якісь свої території, але замість цього вона взяла собі Крим, звалила його на свої плечі, виправила там ситуацію, наскільки це було можливо, а потім у неї, шляхом "городнього права", Крим забрали. Це ж об'єктивна реальність.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– У грудні 2016 року ви разом із чоловіком, також депутатом Державної думи Росії, Денисом Вороненковим, сіли в поїзд, як я розумію, чи в машину...

– ...ні, це я потім їздила на поїзді до Росії, а Денис після переїзду вже не повертався (ми ще торкнемося теми його переслідувачів із Федеральної служби безпеки). Він розумів усе-таки, що в Росії йому буде дуже небезпечно.

– Тобто вирішили поїхати сюди?

– Так. Я продовжувала ще якийсь час їздити до Росії. Доти, доки в пресі з'явилася інформація, що Денис дав свідчення у справі Януковича. І я не заспівала 30 січня...

– ...у Мар'їнці...

– ...так, "Пікову даму", тому що 28-го швидко сіла в літак і прилетіла до Києва.

– Рішення поїхати в Україну було тоді єдино можливим?

– Я вважаю, що з погляду логіки і здорового глузду воно було правильним, незважаючи ні на що. Дімо, зрозумій, те, що відбулося в Києві, – це ж не прояв сили. Вони розуміли, що юридично він був повністю для них недосяжним. І в них не було жодного іншого способу, крім того, яким вони скористалися. Якщо людина розводить комах і забула закрити банку, а вночі одна з них її вжалила – це що, поєдинок?! (Іронічно усміхається.) Це що, можна назвати рівною сутичкою?! Ні, звичайно. Це підлість! Це безсилля! По-іншому вони його зупинити не могли!

– Дивно. Гарна людина...

– ...ой... (Зітхає.)

– ...із виразом гідності на обличчі. Він уразив мене, коли ви приїхали до редакції інтернет-видання "ГОРДОН"Це було перше ваше спільне інтерв'ю. І жах ситуації полягав у тому, що 23 березня Дениса Вороненкова було застрелено у готелі Premier Palace у центрі Києва на очах у десятків людей. Причому за чотири хвилини до цього він переписувався з нашою журналісткою Наталією Двалі мобільним телефоном, тому що за півтори години до цього вийшло те саме інтерв'ю, яке ви давали. Моторошна історія, звичайно. Хто тобі повідомив про загибель Дениса? І що ти в цю хвилину відчула?

– Він ще встиг мені написати. Його остання смс якраз була про те, що головний редактор похвалила інтерв'ю, сказала, що воно читається на одному диханні. А про його загибель мені телефоном повідомила моя піарниця Таня. Я їй узагалі не повірила, тому що він щойно вийшов із будинку.

– Що вона казала, які слова?

– "Машо, подивися, що сталося!" Я побігла на кухню, там працював телевізор. Денис постійно дивився новини, навіть виходячи з дому телевізора не вимикав. І коли прозвучали слова "убитий", "поранений", у мене, звичайно, була надія, що він усе-таки поранений, коли я туди бігла.

Після загибелі чоловіка мене підтримав патріарх Філарет

– Що ти тоді відчула? Узагалі, які почуття виникають у людини, коли їй кажуть таке? Ти зараз можеш це згадати?

– Ну спочатку не віриш, відмовляєшся це прийняти, думаєш, що все можна виправити. Тому що я багатьом людям у своєму житті допомагала вийти з надзвичайних ситуацій, зокрема. У батьків були дійсно складні медичні проблеми. І Бог багато разів давав мені сили і можливість захистити людей, які потребують допомоги, не дати їм померти. І я, може, на підставі цих випадків, переоцінила свої можливості. Я знала, що йому загрожує небезпека. Але мені здавалося, що ми все зробили, щоб її уникнути. І я сподівалася, коли йшла, їхала, бігла туди, що все-таки його можна врятувати. А от коли я зрозуміла, що мене до нього навіть не пускають, тому що там уже тривають оперативні заходи, то тут, звичайно...

– ...я дивився це відео по телевізору неодноразово. Ти вискочила з машини розпатлана, не розуміючи, що відбувається, кинулася до тіла...

– ...але мене не пускали...

– ...так. Хто-небудь знайшов у той момент якісь слова, щоб хоч трохи привести тебе до тями?

– Ну в той момент хто б не говорив і як би не старався... Патріарх Філарет за тиждень знайшов такі слова. По-перше, він благословив відспівування Дениса у Володимирському соборі. Та я тільки з часом зрозуміла, що це абсолютно непересічна подія. Там уже давно нічого такого не відбувалося. Графиню Капніст відспівували у Володимирському соборі в 1993 році, але до цього ще років 40 там цього не робили. І якщо вже говорити про якісь високі категорії, про душу людини, то він, звичайно, жив як король, загинув як король і відспіваний був як король. У цьому плані він був зважений на божественних вагах і, на відміну від одного біблійного персонажа, не був "знайдений дуже легким". Зрозуміло, що тоді я про це не думала, але за тиждень я почала постійно ходити у Володимирський собор. Якось у суботу я прийшла на службу, дивлюся і розумію, що практично на такій відстані, як ми зараз із тобою сидимо, стоїть патріарх. Я за одягом це зрозуміла. Я пошепки запитала, чи він це? Мені відповіли, що так. І я тоді сказала: "А як це? Ні оточення, ні півміста міліції?.."

– ...усе-таки не Кирило...

– ...ну так, щоб закруглитися швидше, можна так сказати. Але він дійсно аскет. Аскет! По суті – справжній чернець, який живе у такий спосіб і близький до своєї пастви. До мене тоді підійшов служитель храму, тому що мене там упізнали, і запитав, чого б я хотіла, може, прикластися до мощів? Я поцікавилася, чи можна одержати благословення патріарха? Мені відповіли, що треба спитати його самого, а потім провели до нього. І я стала перед вівтарем, він вийшов, дивився на мене досить довго (бо, мабуть, це було щось), і через якийсь час сказав: "Ми всі помремо. Але він загинув за правду". І от із цього моменту я зрозуміла, що ми ще зустрінемося там і все обговоримо. Але це важке випробування для мене, тому що життя без нього – це, звичайно, катування.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Денис Вороненков був депутатом Державної думи Росії від Комуністичної партії, членом комітету Держдуми з безпеки і протидії корупції. Я знаю, що в нього були впливові вороги у ФСБ. Хто?

– Ну він сам про це говорив, це не секрет, це все виходило в ефірах, він неодноразово називав прізвища. Він говорив про генерала Феоктистова, з яким, до речі, вони навіть не були знайомі, але Феоктистов завжди говорив про нього з високим рівнем ненависті за ті розслідування, які проводили в межах справ...

– ...щодо наркотиків...

– ...так, контрабанди.

– Він говорив коли-небудь, що його можуть дістати в Києві?

– Пам'ятаєш, він говорив про це в інтерв'ю виданню "ГОРДОН" і жартома, ніби бравуючи, сказав: "У Росії кажуть, що мене треба вбити", пам'ятаєш?

– Так...

– Зрештою, ця фраза стала заголовком ("У Росії кричать, що потрібно обміняти мене на Сущенка, а якщо не вийде – убити, як Бандеру". – "ГОРДОН"). Він розумів, що, може, його переслідувачі хочуть це зробити, але думав, що просто неможливо зробити це в Києві ось так нахабно...

– ...у центрі міста...

– І потім, це ж образа, завдана не тільки мені і йому, це образа...

– ...країні...

– ...це практично ляпас! Звичайно, вистава у них була задумана огидна! За два тижні до цього пішли всякі реаліті-шоу з якимись закликами, постійні зважування моєї моральності...

– ...на російському телебаченні...

– ...звичайно! Що я собі дозволяю! Куди я поїхала? За ким? Що кинула? Заради чого? Усе це постійно обговорювали, за два тижні до вбивства. Але навіть коли воно сталося, це зовсім не зменшило запалу! Вони зі ще більшим запалом почали щоденно виходити із схожими програмами. Зараз вони мене в ефірі вітають із воскреслим Вороненковим! Я все розумію, але і сарказму має бути якась межа! Хоча я знаю, як і всі ми, чому це відбувається. Тому що почалися затримання!

Росія вибрала в моїй особі хлопчика для биття

– Ми знаємо, що в Дніпропетровській області пішли затримання людей, які безпосередньо причетні до вбивства Дениса Вороненкова. Скажи, будь ласка, ти особисто знаєш, хто його вбив?

– Ні...

– ...тобто ми знаємо, хто вбив, але за чиїм замовленням?

– Я думаю, що це таємниця слідства. Зараз усі мої домисли та міркування не повинні порушувати тиші. Це моє глибоке переконання. А стосовно того, що відбувається з усією цією перегрітою атмосферою, то спочатку я вважала, що це відволікання уваги на негідний об'єкт, щоб не говорити про щось інше. Наприклад, про те, що ухвалюють якийсь новий пакет санкцій або ще щось неприємне. Ну ось вибрали вони такого хлопчика для биття в моїй особі й щодня цим користуються. Але Україні я до самої смерті зобов'язана і вдячна. Петро Олексійович Порошенко вирішив виділити мені держохорону. Він змінив мою долю і не дав їм ні вкрасти мене і привезти в російське посольство, ні...

– ...а були спроби?

– Ну вони ж кричали весь час: "Машо, тобі потрібно бігти в російське посольство!" Зрозуміло, що ніхто туди бігти не планував! Але в підсумку я би Порошенкові це і пояснювала, що я туди не прибігла. Тобто він відіграв у моєму житті роль спасителя. Щодня зі мною перебувають хлопці з охорони. Ведуть слідство, і всі, хто ним займається, дуже сумлінно виконують свої обов'язки. У принципі, це люди, які рятують мене від левіафана, витягуючи з його пащі! Я дуже добре це усвідомлюю, і хочу в ефірі сказати (дивиться в камеру) велике спасибі всім, хто за мене заступився.

– Ти сказала в одному з інтерв'ю, що там, біля Premier Palace, розстріляли половину тебе...

– Так, це так і є.

– Як це, коли ви жили душа в душу, були єдиним цілим, коли у вас були спільні думки, спільне сьогодення, минуле...

– ...спільне повітря...

– ...так, я розумію це. Яке це – залишитися одній і усвідомлювати, що це все?

– Це нестерпно. Але як – одній? Він усе одно зі мною. Але якби я не знайшла в собі сили зібратися і знову стати тією людиною, якою була, а, можливо, і помінятися, але стати дуже сильною, то я би зрадила його пам'ять і його вибір, коли він вирішив жити зі мною. (Говорить зі сльозами на очах.) Якщо я не буду гідна нести цей біль, то гріш ціна такій любові.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– А коли особливо боляче: уранці, удень, увечері? Коли?

– Уранці.

– Уранці?

– Уранці... Дімо, не треба... (Плаче.) Просто, Дімо, це такий момент... Як на швидкості – у бетонну стіну...

– Він був дуже заможною людиною?

– Дімо, це трошки перебільшені речі. Він дійсно непогано заробляв, але він був дуже тямущою людиною. У нього був якийсь період у житті, коли він не перебував на держслужбі і займався бізнесом, нерухомістю. Тоді ж був бум, а він володів добрим чуттям.

– Я знаю, що все його майно перейшло його колишній дружині...

– Не перейшло, воно на ній і було. Тому що, поки він перебував із нею у шлюбі, він усе оформляв на неї. Але він повівся щодо неї так, як і повинен робити чоловік. Просто вона зрадила його, особливо, коли він поїхав, вона не стала виконувати своїх зобов'язань. Він їй, причому з доброї волі, залишив і так більше, ніж хотів узяти назад. Але я навіть не можу сказати – це частина сценарію чи її рішення. Денис завжди вважав, що вона лабільна людина, що вона керована ним. А я йому казала, якщо це так, то сама б вона нічого зробити не змогла, у неї не вистачило духу на якісь рішення. Отже, тепер вона керована кимось іншим. Тому що людина не може змінитися. Мені складно сказати, чому все так сталося в його житті. Чому так бридко всі від нього відвернулися.

У Росії справу про вбивство Вороненкова веде той самий слідчий, що фабрикував проти нього справи

– Ще один біль, я думаю, це твоя мама – Людмила Василівна Максакова – видатна актриса, ми говорили про це...

– ...порівняно з (хитає головою)...

– Наскільки я знаю, після цієї трагедії, яка сталася в Києві, твоя мама сказала: "Ну і слава тобі господи, що так сталося". Тобто вона його якось не любила особливо, наскільки я розумію?

– Мама категорично не має рації, тому що вона сама тяжко переживала, коли її син Максим попався на...

– ...твій брат?

– Так, звичайно. Він же був останній рік, навіть два, під домашнім арештом, а до цього сидів у слідчому ізоляторі.

– За що?

– За те, що він, займаючись піаром міністерства спорту, не зміг підтвердити фінансової інформації про витрати. І для неї це стало дуже великим випробуванням. Зараз, напевно, скажу такі речі, за які, якщо вона подивиться, їй буде дуже соромно. Їй було дуже важко жити з тим, що її дитина (хоча яка дитина – він на сім років старший від мене) опинилася в такій ситуації. І коли ми були в Японії, де я відкривала Фестиваль російсько-японської культури (там, природно, був Сергій Євгенович Наришкін), я там співала, усе проходило з великим успіхом, до мене підійшов Денис. Ми тоді мало спілкувалися, хіба що на рівні привітання. І він абсолютно прямо (а він був прямою людиною) сказав: "Машо, я не зрозумів, у тебе брат сидить, а ти тут спілкуєшся. Ти не хочеш щось зробити?" Я відповіла, що, з мого погляду, він не бездоганний, що все не просто так. Якби він був не винен, я б за нього загризла. А в нас із Денисом був спільний адвокат – Тетяна Лучкіна, яка потім була у нас на весіллі тощо. Річ у тому, що Максим через неї попросив Дениса допомогти йому. І Денис мені сказав, що він оцінив ситуацію і вважає, що мені буде простіше це зробити, що я обов'язково зможу допомогти братові. Тобто він організував роботу мого мозку в цьому напрямі, що я озвучила кілька прохань. У принципі, ніхто нічого не порушив, він просто був переведений під домашній арешт. Слідство тривало, і він у підсумку все одно там...

– ...ну хоч із СІЗО випустили...

– Для мами це було найголовніше. І, загалом, це Денис мене змусив допомогти братові. І я не знаю, яке "слава Богу" після цього може бути?! І як їй не соромно?!

– Ти спілкуєшся з мамою?

– Ні.

– І? Що буде далі?

– Далі я буду виховувати Івана, жити в Україні, співати. Я буду займатися фондом, який ми створили буквально минулого тижня і кілька днів тому провели його презентацію. Фонд буде шукати і просувати дітей, обдарованих у сфері академічного мистецтва. Це дуже кропітка праця. Я це багато разів робила в межах передвиборчих кампаній. У мене дуже великий досвід і навички, тому зараз у мене є чітка система, як я буду це реалізовувати. Я хочу... (Усміхається) Людина завжди повинна бути вдячною. Я дуже вдячна Україні й хочу зробити так, щоб моя подяка виражалася не тільки в словах. Усе, що я зможу зробити для дітей, особливо з окупованих земель, для дітей, які залишились, як і мій Іван, унаслідок усього цього жаху сиротами, я зроблю. І серед них напевно є музиканти, яким потрібно допомагати. Звичайно, насамперед цей фонд організований для них. Але і для всіх інших, тому що Україна та її діти не винні в тій політиці...

– ...яку ведуть дорослі дядьки...

– ...так.

– У Москві та Пітері, я не сумніваюся, у тебе залишилося багато друзів. Ти з ними сьогодні спілкуєшся? З гарними, нормальними, адекватними людьми...

– Ну... Із тими, кому вистачає сміливості спілкуватися тепер!

– Але є такі?

– Так. Окремо взяті. (Сміється.) Відважні люди. Їх мало.

– Інші бояться?

– Так.

– Я знаю, що ти дружиш з Оленою Драпеко – депутатом Держдуми, актрисою, яка зіграла у фільмі "А зорі тут тихі"...

– ...вона чудова людина, але це все з тієї ж категорії – заклики.

– Тобто вона каже: "Повернись!"?

– Дімо, абсурд у чому? Що означає – повернися? Я ж не до тебе, Олено Григорівно, дорога, приїду, а до тих, хто тільки недавно зробив ось це! Хто ще буде наді мною знущатися і продовжувати недороблене! Я для них – підранок, недобитий ворог. Куди можна приїхати?! Якби там почалося нормальне слідство! Якби його не вів той самий слідчий Жаренов, який усі ці чотири роки фабрикував проти Дениса абсолютно потворні кримінальні справи! Якби! Я завжди кажу: "Його вбив не Путін. Зовсім ні! І не треба про нього говорити. Це неправда!" Інша річ, якби він зараз утрутився в цей процес, і вели б нормальне слідство, а не ось це цинічне, цей танець, який триває й донині!

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– А були тобі якісь сигнали від Наришкіна, може, від Суркова?

– Ну Пєсков сказав, що він не бачить жодних перешкод для мого повернення. Але ще раз кажу: я думаю, що вони всі мені співчувають.

 Тобто якби ти сьогодні повернулася до Москви, наприклад, то я думаю, що держава Росія на всіх телеканалах сказала би: "Браво! Блудна донька повернулася!"

– Дімо, це неможливо!

– Я розумію, але однак...

– Із низки причин...

– ...але як би поводилося телебачення?

– ...бо в тій державі, коли я там перебувала, просила, бігала і благала, – ніхто мені не допоміг. А ця держава простягнула мені руку. Тому вже не важливо, що я там народилася, до того ж я з'явилася на світ не в Росії. Але поки я там жила, я намагалася робити все, що могла, і що від мене залежало, щоб у Росії жилося краще. Але руку мені простягнула Україна. Я дуже вдячна людина. Я розумію, що буду лежати поруч із Денисом на Звіринецькому кладовищі.

– Ось так?

– Так, звичайно. Там одразу два місця дали. (Усміхається.) Дали! (Указує очима і руками вгору.)

– А не тягне до Росії? Усе-таки це батьківщина? Хочеться хоч на день опинитися в Москві, Пітері, я не знаю, десь ще?

– Мені хочеться хоч на хвилину опинитися поруч із Денисом. І все.

Зараз у мене немає можливості виходити на сцену – це просто небезпечно

– ...розумію. Ксенія Собчак сказала, зачитую, що ти в Києві нікому не потрібна, ти звикла жити яскраво, а робити це можеш тільки в Росії.

– Ой боже, як мало мені треба! Я думаю, Ксеня навіть не розуміє наскільки. Насамперед людина має бути самодостатньою, що б вона не робила. Звичайно, я займаюся. Очевидно, що зараз у мене немає можливості виходити на сцену – це просто небезпечно.

– Чому?

– Тому що слідство ще не закінчене. От коли хоч до чого-небудь дійдемо, тоді будемо думати. Але в мене є блискучий концертмейстер, якого мені надала Київська опера, і який розучує зі мною нові партії. Це не творчий простій. Ми зараз закладаємо фундамент під мої подальші, нові кроки. Просто важко без коханої людини. Але це зовсім не означає, що я не потрібна! Ну Дімо, ну чому я не потрібна?! Не потрібен той, хто не може нічого дати! А той, який приходить і каже: "Я хочу, буду і зроблю", – такий потрібен завжди!

– Твій батько – німець...

– Так.

– Ти – громадянка Росії та Німеччини. Ти ніколи не розглядала для себе можливості жити у Європі, у Німеччині, наприклад?

– Ну цей вибір зробили за мене мої батьки.

– Чи відчуваєш ти себе німкенею?

– Щось хороше від німців у мені, безумовно, є...

– ...пунктуальність, чіткість, порядок?

– Як сказав Дорошенко: "Ти якась тевтонка!" (Сміється.) Я зовсім не холоднокровна. Але ось це дзвінке почуття справедливості...

– ...дзвінке?..

– Так. Ось воно, мені здається, німецьке.

– Так. І? Чи можливий переїзд до Німеччини?

– Ну я ж туди і так їжджу. А переїзд – це глобальна річ. Це ж не поїхав – приїхав. Я дуже люблю Німеччину, захоплююся людьми, які змогли побудувати таку державу, а особистість Конрада Аденауера в мене просто викликає захоплення! Безумовно, багато чого мені там подобається. Але зараз я навіть не знаю, як думати про переїзд. Ну як?!

– Я дуже люблю Київ, але до цієї страшної війни я дуже любив і Москву, часто там бував, брав інтерв'ю. У мене багато друзів у Москві – видатних людей, зокрема артистів, спортсменів тощо. Москва була глобальною, там були і зараз є особи, з якими так цікаво. Київ, порівняно з Москвою, не здається тобі провінцією?

– Ні! Навпаки! Боже, не знаю, може, це погляд з боку, але я завжди повторюю, я впевнена, що називається, що саме в Києві почнеться відродження, напевно, ще недорозквітлої слов'янської цивілізації! Ще щось вона не висловила. Тому що Київ – місто ласкаве! Денис усе говорив: "Добре-зле". Ні, воно ласкаве, затишне...

– ...Москва – зла...

– ...так, це його улюблений вислів! Москва – це еклектика, це все одразу. Там уже не зрозумієш, хто навколо тебе. Де вони – справжні москвичі, знайдіть цих людей! Усе змінилося. Кого викинули, кого життя вишпурнуло. Цієї інтелігенції, яка, безумовно, була в Москві...

– ...я уявляю, яке у тебе було коло спілкування...

– ...звичайно. Ось про нього є сенс говорити, коли ми згадуємо про ту Москву...

– ...про коло спілкування...

– Так! А зараз, я не знаю...

– Ну хто у мами вдома бував, які люди? Перерахуймо.

– Усі. Козловський, Симонов Євген Рубенович (я маю на увазі режисера, а не поета), Віктюк наш чудовий, якого я так любила з дитинства, а він називав мене принцесою. Боже, у нас із ним був роман відтоді, як мені виповнилося три роки! Фоменко Петро Наумович. Моя мама до затьмарення розуму, скажімо так, казала, що не може організувати вечора для своїх друзів, тому що їй довелося би проводити його на Ваганьковському кладовищі. (Сміється.) Ну, в почутті гумору і блиску інтелекту їй не відмовиш! Ось тому особливо прикро.

– Тобто це коло спілкування – це те, чого, на жаль, уже немає, правда?

– Якщо, так чи інакше, усі ці люди вже на Ваганьковському кладовищі, то, я ще раз кажу: втрата – непоправна. (Знизує плечима.)

Мої старші діти зробили свій вибір на користь батька і живуть у Росії

– Ти вже трошки говориш українською?

– Так!

– У тебе є вчитель?

– Звісно!

– Тобто вчитель просто?!

– І вчитель, і я всіх хлопців прошу, які зі мною працюють, щоб вони розмовляли, спілкувалися тільки українською мовою.

– Ти знаєш німецьку мову?

– Я знаю шість мов, тобто шостою мовою буде українська.

– ...перерахуймо...

– Німецька, англійська, французька...

– ...досконало?!

– Так. Ці мови я дуже добре знаю.

– Італійська, напевно?

– Так, з огляду на професію...

– ...приголомшливо!

– Російська, природно. І українська.

– ...приголомшливо! І легко? І спокійно?

– Ну а чого ж? Служіння муз не терпить суєти. (Усміхається.)

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– У тебе троє дітей. Тут ти живеш із маленьким Іванком, сином від шлюбу з Денисом Вороненковим. А що з двома старшими дітьми?

– Старші діти, з огляду на мій переїзд, зробили свій вибір на користь батька.

– Скільки їм років?

– Ілюші тринадцять буде, а Люсі – дев'ять. Але я не можу зараз усе це пояснювати. Це навіть якось дивно. Мені здавалося, що дітей треба обов'язково... Ну помилка це моя! Велика помилка! Але я вважала, що я за дітей відповідальна, я їх розвивала. Сама, без допомоги з боку їхнього батька, я намагалася дати їм мови, освіту. Вони грають на інструментах і роблять це добре. Один – на роялі, інша – на арфі.

– ...на арфі?

– Так. У неї немає абсолютного слуху. Треба ж розсудливо ставитися до того, що є, і ліпити з цього те, що потрібно. І рояль для дівчинки – це важко. Вона не Брунгільда. Вона гарненька, але така тендітна. Тому завжди потрібно виходити з даних, а вже потім їх розвивати. Вона добре рухається, грає, вона молодець!

– Тобто вони наразі перебувають у Росії?

– Так. Звісно, Іллюшу мені шкода, тому що він уже почав зовсім інший шлях. Він два роки навчався в Суворовському училищі, у нього все було би зовсім по-іншому, він би відірвався від усього цього, але, на жаль.

– Чоловіка немає, двоє старших дітей далеко...

– Ну вони зі своїм батьком, так тепер буде, мабуть. Але протягом перших 12 років вони були зі мною.

– Із мамою стосунків немає...

– Ні.

– Але це біда?

– Чому? Треба закрити одні двері, щоб відкрити наступні. Це не біда.

– Я тебе процитую. В одному з інтерв'ю ти сказала: "Велика помилка мого життя – вибір батька моїх перших дітей".

– Ну це очевидний факт.

– Тобто мова йде, я скажу, про Володимира Тюріна, як про нього пишуть – главу Братського організованого злочинного угруповання. Він крута людина взагалі?

– Річ у тім, що мене ж узяли обманом. Тоді ж про нього ніхто нічого не писав. Ніде взагалі не можна було вичитати, хто він. Ну просто бізнесмен, ну Володимир – прізвище мені нічого не сказало.

– Але залицявся гарно?

– О! Це була облога Коринфа (Усміхається)

– Але любов була?

– Ні, з мого боку, скоріше, не було.

– Не було любові?!

– Я поясню. Із мого боку була вдячність, тому що я вважала, що в моїй непростій ситуації, незалежно від того, які стосунки були у нас із мамою, він готовий був узяти за мене відповідальність. Я тоді ще такої кар'єри не зробила, була залежною, зрозуміло. А що таке любов, я зрозуміла, коли зустріла Дениса. Ось це – любов!

– Машо, але двоє дітей усе-таки?

– Як сказати?.. Людина частину свого життя може провести уві сні. Дітонародження – це несвідомий процес. Вибір полягає тільки в тому, залишати дитину чи ні, але на такі речі я не здатна.

– Знову-таки я читав в інтернеті, що Володимир Тюрін – дуже могутня, впливова людина, він був украй роздратований тим, що ти вийшла заміж за Дениса Вороненкова.

– Це неправда. Він може зараз говорити все, що завгодно, але спочатку він не полінувався, прийшов до нас на зустріч...

– ...на зустріч?!

– Так. Я була цим здивована. Я навіть внутрішньо себе пробачила за нього, коли він це зробив. Він прийшов і сказав: "Маша гідна нормального життя, якого я їй дати не зміг. Я бачу в тобі нормальну людину".

– ...він сказав це Денису?

– Так. "Машо, я бажаю тобі з ним щастя, я думаю, що він зможе тобі його дати", – сказав він мені.

– Тобто помститися Денису за те, що він тебе у нього забрав, він не міг, на твою думку?

– Він не мав би цього робити, скажімо так. Адже він зустрівся з нами і сказав усе те, що сказав. Безумовно, у них із Денисом не склалися стосунки, але це тому, що вони занадто різні люди, з абсолютно несхожих світів. Коли він бажав, щоб Денис зробив мене щасливою, він розумів, про що він говорить, та й усе наше життя це підтверджувало. Так Денис і зробив мене щасливою!

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Як співала Едіта Станіславівна П'єха: "Жизнь продолжается, и каждый из нас за счастье сражается". Ти яскрава, ефектна жінка, скажи, ти здатна ще закохатися, як ти думаєш?

– (Зітхає.) Потрібно добре закрити одні двері ось там (Показує за спину.)...

– ...а вони ще не закриті?

– Коли я хоч що-небудь зрозумію, тоді можна... Я навіть не в змозі уявити до кінця, якою я буду завтра. Не можу відповісти на це запитання, мені здається, що це неможливо.

Я можу собі дозволити не брехати

– Ти співала на прославлених сценах Великого театру, Маріїнки, на провідних сценах світу. Де найкраще співалося?

– У Маріїнці співалося дуже добре. Усе ж залежить...

– ...від акустики?..

– Ні (Усміхається.) Від особистості маестро Гергієва.

– Овва!

– Так. От я не знаю, у який спосіб, але з ним усі стають удвічі талановитішими, ніж є!

– А маестро гарний?

– Так! У музичному сенсі – просто бездоганний! Музика народжується, щойно він відкриває партитуру.

– Яка твоя улюблена партія, у якій опері?

– У принципі, я закохуюся в будь-яку роль, якою починаю займатися. От, наприклад, зараз я вчу Далілу, хоча начебто, так? Але закохана в неї абсолютно. Але, незважаючи на мої успіхи в сучасних операх, усе одно, напевно, поки що найбільш вдало створений мною образ – це Кармен.

– Усе-таки?

– Так.

– За результатами гастролей – де найкраще тебе приймали?

– У Японії, наприклад. Я навіть не знала, що таке можливо, щоб люди прийшли на концерт, закохалися і стали їздити за тобою весь тур...

– ...їздити?..

– Так! 100 осіб! Ну, спочатку 20, потім 30, потім уже 100! Одні й ті самі люди! І куди я їду, туди – й вони!

– Мені Олена Василівна Образцова розповідала про Японію...

– Ось це, звісно, було дуже незвично!

– Сьогодні Київський оперний театр, звичайно, уже не такий, яким був у 60-70-80-ті, коли тут був увесь цвіт зібраний зятем Хрущова – Гонтарем...

– Так, але тут просто не вистачає фінансування. Абсолютно все знову розквітне і буде те саме, щойно трошки налагодиться економіка.

– Машо, я вдячний тобі за розмову. Вона була дуже цікавою та щирою...

– (Усміхається.) Я вважаю, що це моє найголовніше досягнення – я можу собі дозволити не брехати!

– Чудово!

– Це найголовніше!

– Я хочу попросити у тебе вибачення, якщо десь вимушено ставив запитання, які завдавали тобі страждань. Ти знаєш, щоб згладити це і принести задоволення нашим глядачам, я би хотів експромтом попросити тебе щось виконати твоїм прекрасним голосом...

– Зараз. Будемо співати українську пісню, тільки треба вибрати. Дивись, можемо заспівати веселу "Ой, я знаю, що гріх маю!", а можемо трагічну – "Журавку"?

– Давай веселу...

– Веселу?

– Трагічного було багато сьогодні...

– Ой, я знаю, що гріх маю,

Пекло вогнянеє,

Що давала цілувати

Личко рум'янеє.

Гей, ріді, ріді, дай,

Ріді, ріді дайна!

– Далі йдуть два доволі безсормні куплети: кого тільки вона там не перелюбила! А от останній – дуже гарний:

Якби мені пощастило

Василя зловити,

Я б не стала більше хлопцям

Голови крутити!

Гей, ріді, ріді, дай,

Ріді, ріді дайна!

– Браво, Машо! Спасибі велике.

– Спасибі вам.

Відео: 112 Україна / YouTube

Записала Вікторія Добровольська