+3 Київ
Якби пан Вілкул не заявився на вибори, не сказав про те, що він буде балотуватися, я б у житті на мера не пішов!
– Борисе, добрий вечір!
– Добрий вечір!
– Хочу відразу зізнатися: дуже радий, що ми сьогодні зустрічаємося, бо особисто мені наші політики вже остогидли...
– ...я думаю, не тільки вам...
– ...а ви жива людина, не функція, і мені цікаво сьогодні з вами про це поговорити. Ви зізналися, що з перемогою на виборах мера Дніпра вас не привітало троє людей: Петро Олексійович, Ігор Валерійович і ваша дружина. Чому?
– Отже, по черзі. Це, як кажуть, справи давно минулих днів, два роки вже минуло. Мером мене обрали рівно, фактично, два роки тому – 15 листопада 2015 року. У той момент у нас був досить серйозний конфлікт, пов'язаний із арештом Геннадія Корбана, він перейшов у публічну площину, тому Петрові Олексійовичу, я думаю, було ніколи мене вітати... Від Адміністрації Президента привітав Борис Ложкін – він тоді нею керував.
Із дружиною ще складніше. Я не планував бути в політиці, і коли революційний вир тебе закручує, не знаєш, на якому березі викине. Вона ніколи не мріяла про те, щоб я став мером міста і завжди скептично ставилася до моєї кар'єри. Ну зараз, я так розумію, змирилася, але тоді це була дуже гостра проблема в сім'ї. А щодо Ігоря Валерійовича, то треба у нього запитати. Напевно, не вірив у мою перемогу до кінця.
– Дніпро – дуже серйозне місто, там один "Південмаш" чого вартий... Посада мера такого міста – щастя чи покарання?
– Не можу сказати, що це – щастя чи покарання. Це велике випробування і величезний тягар відповідальності, який потрібно тягнути на собі. Я розумів, звісно, міру відповідальності і те, який це серйозний виклик для мене, але все-таки до кінця не усвідомлював, наскільки все запущено. Зараз уже розібрався – по закінченні двох років. 80 відсотків житлового фонду зношено, 60 відсотків інфраструктури теж... Тобто ноша серйозна.
– Але якщо відмотати час на два роки назад, ви б зараз пішли на вибори?
– Гарне запитання. Чесно сказати, не знаю. Ми, я думаю, будемо ще говорити про це, але є одна людина, якій я вдячний за те, що пішов на вибори мера. Ніколи не здогадаєтесь, хто це. Давайте з трьох спроб.
– Геннадій Корбан?
– Ну тепло, але не жарко...
– ...тоді не знаю.
– Олександр Юрійович Вілкул. Скажу вам чесно: якби пан Вілкул не заявився на вибори і не сказав про те, що він буде балотуватися, я б у житті не пішов! Та коли він оголосив про свої наміри, я зрозумів, що я, напевно, єдиний, хто може дати йому бій, і, так, я йому вдячний, тому що в усіх наших розчудових ліберальних і демократичних кандидатів, які бігали за периметром у той момент, не було жодних шансів. А я чітко розумів: не збираюся дарувати своє місто криворізьким, донецьким, усій цій камарильї, яка штовхнула країну в революцію, у подальшу війну... Тому дякую, Сашо!
Із цим перейменуванням міста Верховна Рада поцілила в точку
– Дніпропетровськ було названо на честь відомого діяча Радянського Союзу Григорія Івановича Петровського, і тому в межах декомунізації його перейменували на Дніпро. Чому ви були проти перейменування Дніпропетровська?
– Дивіться, я був не проти перейменування як такого, я був проти того, щоб це рішення ухвалювали без жодного погодження з територіальною громадою. Від першого дня, коли я став мером, зробив для себе один-єдиний правильний висновок, і його правильність підтвердили всі подальші події. Я мав бути представником усього міста. Місто дуже складне, багатогранне, яке у своїх електоральних симпатіях фактично розділилося на дві частини. У нас навіть у раді депутати поділилися 32 на 32. Тому я не міг іти на поводі у своїх виборців або, умовно кажучи, патріотичної частини земляків – як лідер територіальної громади я мав відстоювати інтереси всього міста, навіть тих людей, які за мене не голосували.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
Я бачив соціологію: проти цього перейменування реально було 80% людей. І найголовніше, що (не будемо зараз обговорювати особу всеукраїнського старости Петровського) ім'я міста люди сприймали як власне ім'я. Багато було тоді спекуляцій: Дніпропетровськ хотіли перейменувати на Дніпропетровськ на честь апостола Петра, інші історії вигадували... Загалом, була маніпуляція поняттями, але я виступив проти того, щоб це вирішили у Верховній Раді, не запитавши в людей, а люди були проти.
Однак мушу визнати, що з цим перейменуванням Верховна Рада поцілила в точку. Ми всі звикли до того, що ми Дніпро, так завжди було...
– Дніпропетровськ... так скорочено називали...
– ...тому на відміну від Горішніх Плавнів...
– ...і Кропивницького...
– ...так-так, у нас усе пройшло досить успішно, і ця проблема, я вважаю, уже не на порядку денному.
– Своєю діяльністю на посаді мера Дніпра ви задоволені?
– Ну, знаєте, не мені оцінювати самого себе, але мені здається, у мене виходить. Я, знову ж таки, читаю соціологію, дивлюся фідбек, дуже багато зустрічаюся з людьми, іноді на прийом до мене приходить по 80 осіб. Звичайно, є хиби, помилки, є, напевно, якісь поразки, але, думаю, у мене виходить.
Деяким у нас у раді допоможе тільки галоперидол
– Я спостерігав у YouTube засідання Дніпровської міської ради: ох і весело вам там, хочу сказати! Після тривалого спілкування з дніпровськими депутатами ви ще не зненавиділи людство?
– Ну я вам скажу так: так, це було, але зараз вони прийшли до тями. У нас у місті цікаві політичні традиції. По-перше, чомусь весь час переоцінювали посаду секретаря мерії, уважали, що це директор міськради, друга людина в місті, підпирає мера, може створювати групи впливу, крутити якесь своє кіно, тому за цю посаду дуже сильно билися. По-друге, мої опоненти, я маю на увазі пана Вілкула та ще одного місцевого політика, так і не змогли змиритися з поразкою. Вони все-таки вважали, що в Дніпрі три мери буде, а я йшов на вибори з гаслом: "Місту потрібен сильний мер". Загалом, вони намагалися руками своїх депутатів зі мною повоювати. Ну довоювалися до того, що Опоблок у раді фактично розвалився, із 25 депутатів залишилося, здається, усього семеро. Інші вишикувалися стрункими лавами і йдуть до світлого майбутнього разом із мером.
– Я був депутатом Київської міської ради і звідти щасливо пішов, зокрема через величезну кількість ідіотів навколо. У вас у міській раді ідіотів багато?
– Ну, я вам скажу, ідіотів, напевно, у нас небагато, але є кілька персонажів, яких можна назвати феєричними ідіотами. Обговорювати колег за їхньої відсутності не зовсім коректно, тому, як кажуть, про драконів ані слова, хоча я просто дивуюся, як за них могли проголосувати...
– ...як вони туди потрапили...
– ...і в мене є вже така коронна фраза, яку я часто повторюю на сесії: "Деяким у нас у раді допоможе тільки галоперидол". І, думаю, напевно, так і є. Мабуть, зараз у всій країні, особливо після Майдану, якийсь психо-емоційний вибух. Ось ця революційна піна підняла на поверхню величезну кількість дійсно несамовитих людей. Їх можна назвати пасіонаріями, і, напевно, бути пасіонарієм – це непогано, але величезна кількість людей, що потрапили в політику...
– ...психи з довідками і без...
– ...та навіть не те щоб психи – вони не здатні до продуктивної праці, не здатні нічого зробити. Є одна сакраментальна фраза про собачу будку, яку сказав класик, і я з нею повністю згоден. У нас є ціла категорія людей, які дійсно не побудували навіть собачої будки, але водночас вони живуть у постійній парадигмі якихось претензій і, найголовніше, недооціненості.
Я ніколи не був співробітником "ПриватБанку" і ніколи не був у Ігоря Валерійовича на побігеньках
– Скільки років ви вже разом з Ігорем Валерійовичем Коломойським?
– Ну, я можу сказати, що ніколи не був із ним особливо разом. Тобто так, ми знайомі, ми з ним разом працювали, у своєму поза-позаминулому житті я був адвокатом групи "Приват", але не тільки їхнім адвокатом – я обслуговував усі найбільші промислово-фінансові групи у країні, я знайомий з усіма так званими олігархами. Із першою десяткою "Форбс" точно. Я ніколи не був співробітником "ПриватБанку" і ніколи не був у Ігоря Валерійовича на побігеньках. У нас були періоди відносин, але зараз ці відносини набули, напевно, дещо іншого характеру.
– Ви близькі з ним досі чи ні?
– Чесно сказати?
– Так.
– Ну, напевно, місяців 10 ми не спілкуємося взагалі.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– А що, чорна кішка пробігла?
– Знаєте, ми просто зрозуміли, що в цей історичний період ми один одного не потребуємо.
– Гарне формулювання...
– ...так, я акуратний в оцінках, але, знаєте, як... Якщо вже так зовсім, то я йому нічого не винен.
– Це важливо...
– Так. Великою мірою, нічого. Тобто навіть під час своєї виборчої кампанії я обійшов ніжками всі двори, напевно, у місті. Підрахував потім зі своїм штабом – 50 тис. особистих контактів: рукостискань, очі в очі...
– А він вам нічого не винен?
– Не буду говорити. (Посміхається.) По-різному можна вважати...
У кожної людини своя історія, але я не бандит, це точно
– Він говорив: "Борги віддають тільки слабкі люди", тому я й запитав... Коломойського, вас і Корбана іноді називають бандитами. Ви бандити?
– Ну знову ж таки, це такі ярлики... У кожної людини своя історія, але я не бандит, це точно.
– Уже легше...
– Тому я не буду говорити за своїх товаришів, колег, тих людей, із якими я протягом життя пройшов дуже багато, але, повторю, ярлики на людей які завгодно наклеюють. Є така наука – лінгвістична філософія, яка говорить про те, що в людей дуже багато проблем через те, що вони вкладають різний зміст в одні й ті самі слова. Коли кажуть: олігархи, рейдери, фінансово-промислові групи... Славної пам'яті Михайло Ніколозович Саакашвілі всіх обзиває баригами...
– ...а бариги далеко не всі...
– ...так, не всі. (Посміхається.) Тому у слова просто треба вкладати реальний сенс, а не вішати ярлики.
– Ви сказали, що знаєте перший десяток "Форбса". Хто з цього першого десятка найяскравіший, на вашу думку?
– Ну безумовно, Ігор Валерійович.
– Хто наближається до нього за яскравістю?
– Я думаю, він стоїть на першому місці, усі інші далеко.
– Чому, на вашу думку, у важкий для країни час Коломойський погодився очолити Житомирську область, а Рінат Ахметов Донецьку – ні?
– Я думаю, у Ріната Леонідовича це треба запитати прямо: я взагалі не люблю говорити за третіх осіб, особливо за їхньої відсутності. А чому вирішив Коломойський... Напевно, він як людина, яка захоплюється... Є таке гарне англійське слово fun. У якийсь момент він відчув fun. Але, забігаючи наперед, скажу, що без нього б Дніпропетровськ не втримали.
– Не втримали б?
– 100%. Можна по-різному оцінювати. Дійсно, не можна порівняти нашу важку роботу облдержадміністрації у найстрашніші часи, у 2014 році, із подвигом людей, які записалися добровольцями, пішли на фронт, утратили здоров'я, іноді життя, потрапили в полон... Це неспівставні речі. Але саме постать Ігоря Валерійовича стала точкою кристалізації. Тобто він зміг навколо себе в той момент об'єднати необ'єднуване. Кожен зробив свій внесок у те, що в нас "ДНР" і "ЛНР" не стоять на лівому березі Дніпра: люди, волонтери, звичайні, прості наші земляки. Але без нього не вийшло б. Я вам скажу так: він вписав своє ім'я в історію.
– Мій друг часто каже: "Батьківщина вас не забуде, але й не згадає". Батьківщина Коломойського згадає?
– Ну тоді я у вас запитаю: а яка Батьківщина? Адже він сам говорив, що у нього три паспорти. (Сміється.) Та якщо без жартів, велике бачиш на відстані. Я думаю, що історія оцінить нас усіх. Нехай не зараз – за рік, за п'ять, за 10... Але мені здається, ми зробили таку роботу, за яку не соромно перед своїми дітьми.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
Ярош абсолютно самодостатня людина, і приписувати його до когось було б неправильно
– Коломойський фінансував "Свободу" і "Правий сектор"?
– "Свободу", я думаю, ні, а "Правий сектор" – так, однозначно.
– Ярош – ваша людина?
– Ярош – своя людина, і я вам скажу, що, напевно, навіть я більше людина Яроша, ніж він моя...
– ...ого!..
– ...так. Насправді, Діма мій близький друг, ми дуже сильно приятелюємо з ним, давно спілкуємося, дружимо сім'ями... Тобто ми дійсно дуже близькі друзі. Те, що є у Яроша в голові, є тільки у нього в голові, тому він абсолютно самодостатня людина, і приписувати його до когось було б неправильно. Його часто записували й у праві радикали, і такі, і сякі, і в зрадники ідеалів Майдану, і в співробітники спецслужб, і в агенти Кремля... Але це абсолютна нісенітниця, Ярош самодостатній.
– Які сьогодні в Коломойського стосунки з президентом?
– Ну, з огляду на те, що ми не спілкуємося 10 місяців, я не знаю. Це треба запитати у нього.
– Чи є в Ігоря Валерійовича політичні амбіції і, що найцікавіше, перспективи, на вашу думку?
– Не знаю, мені важко сказати, знову ж таки, з огляду на те, що ми не спілкуємося, але, я думаю, роль публічного політика його не цікавить. Він така, знаєте, людина з комори, Карабас Барабас, який смикає за ниточки. Однозначно, це великий гравець...
– ...великий Карабас...
– ...і, однозначно, він шахіст, тобто грає на багатьох дошках. І ніхто не знає, на якій кількості дощок він грає.
– Розумний дядечко, так?
– Безумовно. Я вважаю, що він геній. З іншого боку, невідомо, він добрий чи злий геній...
Геннадій Корбан ніколи у своєму житті не штовхнув слабкого, не поставив підніжки тому, хто падав,і ніколи не запускав рук у бюджет
– Партія УКРОП ще існує?
– Давайте я буду максимально акуратним в оцінках – я поясню, чому. Знаєте, мені дуже боляче говорити про партію УКРОП, тому що я стояв біля її витоків. Скажу вам чесно: її не задумували як олігархічний проект. У той момент ми були щиро впевнені, що зможемо зібрати навколо себе найкращих людей, і в нас вийшло. Але після того, як у партії стався невеликий переворот, коли Геннадія Корбана затримали й заарештували, партія пішла вниз похилою. Я не буду всього цього коментувати не тому, що мені просто не хочеться чи соромно, не через ту камарилью, яка зараз засідає в політичній раді УКРОП, а через те, що, напевно, десь ми не виправдали довіри людей.
– Що мені дуже подобається в партії УКРОП, то це її назва. Хто її придумав?
– Це був продукт синергії, і мені здається, напевно, першим запропонував усе-таки Геннадій Корбан. Ми багато думали над розшифруванням: Український Опір, Українська Опозиція, Українське Об'єднання Патріотів... Але я майже на 100% упевнений – це був Корбан. Напевно, порадили розумні люди, але кристалізувати цю ідею й остаточно оформити міг тільки Гена, ніхто більше.
– Геннадій Корбан – ваш друг?
– Так, безумовно. Найближчий.
– Він дійсно найвидатніший рейдер України чи ні?
– Знаєте, напевно, він найвидатніший антикризовий менеджер. Повернімося, знову ж таки, до лінгвістичної філософії і значення слова "рейдер". Я можу сказати одне: Геннадій Корбан ніколи у своєму житті не штовхнув слабкого, не поставив підніжки тому, хто падав, і ніколи не запускав рук у бюджет. Тобто так, звичайно, він брав участь у великій кількості корпоративних воєн, але, знаєте, коли він воював із Коломойським проти Ахметова або з Ахметовим ще проти когось – чи можна назвати це рейдерством?
– Який хоробрий!
– Я думаю, так. Немає богатиря страшнішого, ніж переляканий єврей. (Посміхається.)
– Скільки разів на нього скоювали замахи?
– На моїй пам'яті – разів зо три точно.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Зі стріляниною...
– ...і зі стріляниною, і з вибухами. І потім ще у 2014 році сепаратисти вигадували всілякі різні ситуації, але, слава нашим спецслужбам, вони запобігли на стадії підготовки.
– Слава нації, смерть ворогам!
– Так!
– Чи повернеться в Україну Геннадій Корбан?
– Я думаю, так. І будемо сподіватися, що до Нового року.
Вілкула зараз не існує, він співає на вокзалі "Катюшу" під гармошку
– Люблю читати вас у Facebook: ви там зухвалий, жорсткий і часто непримиренний. У житті такий самий?
– Напевно, так: по-іншому не виходить. Знаєте, я звик тримати удар, тому доводиться застосовувати різноманітні методи переконання.
– На шкоду це часто йде?
– Не мені, це точно.
– Колишнього віце-прем'єра України Олександра Вілкула ви назвали мерзотою, покидьком, боягузливою і тупою твариною. За що ви так не любите Вілкула?
– Я думаю, на історію наших стосунків з Олександром Юрійовичем не вистачить двох чи трьох передач. Не можу сказати, що ми були близькими або ж були приятелями, але певний час ми досить тісно спілкувалися. Навіть більше, я вам розкрию страшну таємницю: як то кажуть, усі ми виросли з Жовтня, і взагалі-то наша з ним кар'єра почалася завдяки, дай Боже їй здоров'я, Юлії Тимошенко. Це не секрет, але цього особливо в пабліку не було...
– ...як цікаво!..
– ...тобто була така компанія "Єдині енергетичні системи", і я там був хлопчиком-юристом після закінчення університету, а Саша – хлопчиком-менеджером гірничо-металургійного департаменту.
– За Лазаренка ще?
– Звичайно. І ми в ті самі кабінети й тими самими коридорами носили папки з документами, тільки кожен свої. Потім нас зводило життя, розводило, але, у принципі, ми були знайомі з 94-го року. Коли Саша став віце-прем'єром, у нього виросла така корона, що він міг би зачепити стелю, освітлювальна апаратура тут упала б. Я такого не люблю. Я був звичайним, простим адвокатом, він був страшною, великою людиною, і одного разу я йому сказав: "Сашо, дивись. Життя, особливо в політиці, – це сходження на гору. А коли ти піднімешся нагору, почнеться спуск униз. І от там, унизу, у кущах, я сидітиму і чекатиму на тебе".
– Дочекалися?
– Я думаю, так.
– То що, погана він людина – з огляду на характеристики, які ви йому дали?
– Та ну, навіщо його обговорювати? Його зараз не існує, він співає на вокзалі "Катюшу" під гармошку.
У мене з паном Саакашвілі давня нелюбов. Це людина, яка посварилася з усіма, із ким могла: із ким потрібно, і з ким не треба...
– Чому вам так не подобається Михайло Саакашвілі?
– Ой, у мене з паном Саакашвілі давня нелюбов. Для мене він залишається парадоксом, знаєте, у якому плані? Це людина, яка посварилася з усіма, із ким могла: із ким потрібно, і з ким не треба також. Мені нічого було ділити. Парадокс полягає в тому, що ми з Михайлом Ніколозовичем посварилися і ледь не побилися під час довиборів на 205-му окрузі в Чернігові. Він туди приїхав підтримати Сергія Березенка, і всі знають цю історію про накачаного виродка, як він мене обзивав, і, узагалі, тільки охорона розборонила нас, тому що все могло закінчитися рукоприкладством. Я не розумію, навіщо йому треба було в той момент улаштовувати такий демарш, та найголовніше, що зараз у мене з тим же Сергієм нормальні, конструктивні, робочі стосунки. Він у парламенті, ми спілкуємося, є точки дотику. Тобто розумні люди завжди знайдуть про що говорити. А Михайла Ніколозовича я не назвав би такою людиною.
Знову ж таки, як зараз пам'ятаю, у мене навіть є відео зі "112-го каналу", як він сидів тут і розповідав: мовляв, подивіться на Філатова, вертольотів – два, квитків у космос – два... Точно як у тій історії про шкіряні куртки і срібний портсигар...
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– ..."усе, що нажив непосильною працею"...
– ...і, звичайно, я, людина, яка прийшла з бізнесу і мислить позитивістськими категоріями, дуже не люблю месіанства і месій.
– Але ж ви як розумна людина не можете не визнати, що Саакашвілі єдиний із президентів пострадянських республік, який зробив реальну справу для своєї країни?
– Ну дивіться, по-різному кажуть. Я спілкувався з грузинами...
– ...ви були у Грузії?
– Був – у Батумі, в Аджарії. Ну це такий туристичний анклав... Люди по-різному кажуть. Я не буду зараз з'ясовувати, чия це заслуга – Саакашвілі чи покійного Кахи Бендукідзе, чи є реформи, які він провів, успішними, коли люди живуть на 30 доларів. Успішність його реформ – це успішність реформованої ним судової та правоохоронної систем. Чому він боїться повернутися, щоб його найсправедливіший грузинський суд виправдав і очистив від обвинувачень у побитті демонстрантів, захопленні телекомпанії? Словом, давайте не будемо марнувати часу...
– ...ідемо далі...
– ...так!
Інтернет-мем "бородата жінка" про Сергія Лещенка теж я запустив
– Чому ви назвали Сергія Лещенка дешевим сученям?
– Я і зараз повторю: він реально таким є. Навіть більше, інтернет-мем "бородата жінка" про нього теж я запустив.
– А чому бородата жінка?
– Ну-у-у через, так би мовити, його особистісні якості. Про Сергія Лещенка і його моральний образ я зрозумів усе після того, як у 2014-му він зі своїм вічним напарником Мустафою Найємом приїхали до нас в обласну адміністрацію, ми сиділи за одним столом у переговорній кімнаті на сьомому поверсі, і вони розповідали, які ми молодці, як ми втримали Україну... До речі, Саакашвілі теж приїжджав, і можна навіть у YouTube знайти його синхрон, як він стоїть біля прес-волла і розповідає про те, що дніпропетровська команда – це ого-го які молодці. А буквально за кілька років почав розповідати, що ми – накачані виродки, бандити і рейдери.
Загалом, я розумію, що це політика, але є базові речі. І для мене було дуже показовим, коли пан Лещенко заявив про те, що добровольчі батальйони – це приватна армія Коломойського, яку створено за зразком батальйонів Кадирова.
– А це не була приватна армія Коломойського?
– Та це справжнісінька нісенітниця, і такі люди, як Лещенко, цю ідеологему вкидали також. Я зараз мер, не хочу обговорювати керівників держави, але я думаю, що в один історичний момент Петру Олексійовичу цю ідеологему вкладали в голову – його цим лякали. Хоча це була чиста неправда.
– Щодо керівника держави хочу вас процитувати: "Можна любити чи не любити Порошенка, але Марина – найдостойніша із жінок. Спершу знайдіть собі гарну бабу і тільки потім кривляйтеся, мудаки". Що стало причиною цього поста у Facebook?
– Я вам поясню. Пані Порошенко неодноразово приїжджала до нас у місто, вона курує інклюзивну освіту. І це не просто реклама чи імітація громадської діяльності: Я бачив, як вона за це вболіває. У нас було багато розмов – не тільки щодо навчання дітей, але і про життя – вона дійсно дуже гідна жінка. І, знову ж таки, можна любити чи не любити президента, прем'єр-міністра, генерального прокурора, але коли обговорення їхніх ділових якостей переходить в обговорення дружин і дітей, типу "хай син Порошенка воює" – це низько. І для обивателя, і вже тим більше для журналіста. Це неподобство, і, може, я просто людина якоїсь старої формації, але я вважаю такі речі неприпустимими.
Шарій – ворог держави, людина, яка своєю маніпулятивною риторикою у вогнище подій, що у 2014 році відбувалися, підлила чимало бензинчику
– Переходимо до журналістів. Є такий Анатолій Шарій...
– ...та-а-ак...
– ...чому ви публічно йому погрожували?
– Я вважаю, це ворог держави. Людина, яка своєю ось цією маніпулятивною риторикою у вогнище подій, що у 2014 році відбувалися, підлила чимало бензинчику. Тобто палити він не закликав, а, знаєте, сірники кидав...
– Шарій – агент ФСБ?
– Не знаю. Може, у той момент, коли тікав звідси, ще не був агентом, а зараз, я думаю, його підвербовано це точно.
– Але він у Гаазі перебуває...
– ...ну! Мені здається, агентів ФСБ не тільки в Москві, але й у Гаазі, і в нас вистачає...
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– ...у нас ще більше, ніж у Гаазі...
– ...так. Тому я не знаю, навіщо ви про нього питаєте: у мене стосовно цієї людини немає жодного жалю чи ще чогось.
– Свого часу ви оголосили про винагороду в розмірі $500 тис. за видавання українській владі народного депутата України Олега Царьова. Навіщо вам потрібен був Царьов і чому він такий дорогий?
– Пан Царьов – та людина, яка організовувала всі неподобства, які у 2014 році відбувалися у Дніпропетровській області і не тільки в ній. Коли ми його кишнули, він побіг до Москви, сидів там мало не в сусідньому кабінеті з Глазьєвим і звідти нам наярював, обіцяв, що скоро приїде мало не на російських танках і всім нам буде погано. Тому Олежка добігався, і вже хто-хто, а це був один із лідерів усього цього сепаратистського руху, то ж за нього було не шкода віддати і 500 тис., і більше.
– Ну, а якби вам привезли його, ви, по-перше, віддали б ці 500...
– ...зрозуміло...
– ...а по-друге, що б із ним зробили?
– Передали правоохоронним органам. Ви знаєте, тоді було багато різних спекуляцій, розповідали, що Коломойський і компанія платять викуп за людей... Насправді, коли давали 10 тис. за сепаратиста, це все одно йшло через СБУ, тобто не було в нас жодної тюрми...
– ...або підвалу...
– ...куди б спійманого приводили і ми говорили: "Тобі 10 тис., а тобі, любий, туди"...
– ...і голки під нігті...
– ...ну так. Це все міфи, зокрема й те, що Філатов хотів повісити громадян Криму, і такі, як Шарій, ці міфи поширювали насамперед.
У найближчому, осяжному майбутньому на Крим чекає доля Північного Кіпру
– Щодо Криму – багато власності віджали у вас у Криму росіяни?
– "У нас" – це в кого?
– У вас особисто.
– У мене землю. Велика кількість гарних земельних ділянок була – у районі готелю "Ялта-Інтурист", чотири чи скільки там гектарів...
– І що, просто "було ваше – стало наше"?
– Так, націоналізували. Ухвалили рішення і передали це в дохід Російської Федерації.
– І це законне рішення, на вашу думку?
– Так сама анексія незаконна (сміється), тому про всі подальші дії навіть говорити безглуздо.
– Шкода було?
– Ні. Я просто викреслив це з голови, тому що, знаєте, це таке діло: майно і гроші сьогодні є, завтра немає, сьогодні менше, завтра більше...
– ...Бог дав – Бог узяв...
– ...так. Головне, щоб усі були живі-здорові.
– Ви відверта людина – скажіть, Крим повернеться, на вашу думку, до складу України?
– Я думаю, що не за президента Путіна. Але що там буде гірше й гірше, це 100%. Я вважаю, що на Крим у найближчому, осяжному майбутньому чекає доля Північного Кіпру.
Я думаю, коли Путін дійде до якогось логічного фіналу свого життя, він озирнеться навколо і зрозуміє, що навколо нього порожнеча
– У Facebook ви якось написали: "Ненавиджу Росію!". Ця ненависть колись мине? Ви ж росіянин, правильно?
– Так, етнічний росіянин. Коли мій тато помирав, він просив, щоб я знайшов коріння нашої родини...
– ...і виявилося, що ви єврей?
– Ні-і-і... П'ять років я займався цим, причому залучив компанію із Санкт-Петербурга, яка займається генеалогією, і вони їздили працювати в архіви – у Казахстан, Білорусь... Я із псковських селян. Чому Філатов? Це похідна від імені Феофілакт – "улюбленець Бога". У селян прізвищ не було, їх усіх за іменами звали, був такий Агафангел Філатич, і від нього пішов мій рід. Тому я дійсно росіянин – і за лінією батька, і за лінією матері.
Але дивіться: Україна – це моя країна, моя Батьківщина, чому тут росіяни мають командувати? Ми їх сюди не кликали. За що мені любити Росію? За те, що у 2014-му я став на захист власної країни, а вони в Ростові сиділи, придумували диверсійні групи, які сюди везли то фугаси, то гранатомети, щоб зробити нам якусь капость? Я багато чого можу пробачити Росії, але не пробачу того, що вони позбавили мене дитинства, юності, прогулянок із дружиною у Криму, кримських чебуреків і варення з фейхоа... Вони багато чого мене позбавили, а на якій підставі, за яким правом?
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Коломойського Путін уважає своїм особистим ворогом. А вас?
– Думаю, для Путіна я занадто дрібна фігура, щоб уважати мене особистим ворогом...
– ...але він про вас знає?
– Це мені важко сказати...
– Можете передати йому привіт з екрану.
– Та що йому передавати привіт? Я думаю, коли Путін дійде до якогось логічного фіналу свого життя, він озирнеться навколо і зрозуміє, що навколо нього порожнеча.
– Ворогів у вас багато?
– Напевно, так. Але я належу до тих людей, які ворогів уважають за краще тримати ближче, ніж друзів. У мене, припустімо, немає ворогів, із якими я перейшов би, як то кажуть, на особисте. Ми можемо воювати за владу, за гроші, вплив, майнові права, але, я думаю, за спиною у мене немає таких недругів, які можуть сказати, що десь я перейшов на особисте. Це вороги, із якими не треба ставати друзями, але, принаймні, ти можеш розуміти, що якоїсь червоної лінії вони теж не переступлять.
Своє життя я нікому дарувати не збираюся
– Але за своє життя ви боїтеся?
– Знаєте, я вам скажу так, що своє життя я нікому дарувати не збираюся. Є таке поняття – "солодка булка". Тому, хто економить на безпеці, рано чи пізно доведеться за це розплачуватися, тому 15 років я ходжу з охороною, звик до цього і почуваюся комфортно.
– Мені казали, що Ігоря Валерійовича навіть у Женеві 10 осіб постійно охороняють. У вас скільки людей охорони?
– Я думаю, що не охороняє Ігоря Валерійовича 10 осіб у Женеві... Хоча, може, зараз уже й охороняє: ми з ним давно не бачилися. Але коли я зустрічався з ним у Женеві, ще в бізнес-часи, не бачив ні 10, ні п'ятьох. А мене постійно охороняє чотири людини. Їм треба спати, відпочивати, бо вони змінюються.
– Ваш шестисотий "мерседес" – броньований?
– Безумовно, причому за найвищим стандартом, B6 чи як там. Ну, як годиться.
– Ви ніколи не думаєте, що це життя набагато гірше, ніж те, яке могло б бути без політики? Із вашими грошима і можливостями...
– Це контраверсійне запитання, і я не можу вам сказати, чи почуваюся я щасливим. Особливо, коли ми говоримо про велику кількість депутатів, що з'їхали з глузду...
– ...та й просто збожеволіли...
– ...і коли я дивлюся на якусь божевільну, знову ж таки, боротьбу з корупцією, коли, знаєте, бджоли проти меду... Знову ж таки, мені слід бути обережним в оцінках, щоб не множити кількості недоброзичливців, але не можу не визнати: є процеси, яких я взагалі не розумію. Іноді сиджу й думаю: навіщо я сюди взагалі поліз? Жив собі, неклятий-нем'ятий, навіщо мені це здалося? І далі що?
– І "спасибі" ж ніхто не скаже...
– По-перше, постійно читаєш про себе якусь гидоту в інтернеті, по-друге, через день приходять якісь перевіряльники: то прокуратура, то УБЕЗ, то НАБУ, то поліція, то податкова...
– ...як їх багато!..
– ...так, і всі щось хочуть дізнатися. Це ж неможливо!
– Я навіть здогадуюсь, чого вони хочуть...
– Та ні, не цього, вони взагалі не знають, чого хочуть. Але все контролюють. І ти сидиш і думаєш: "Господи, навіщо це мені було треба?".
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
Тільки на мотоциклі, за кермом, проїхав 53 країни
– Ви займалися не тільки адвокатською діяльністю, але й журналістською: п'ять років вели у Дніпропетровську телепрограму. Ким бути комфортніше – адвокатом чи журналістом?
– Журналістом, однозначно. Знову ж таки, я журналістом був, як у тому анекдоті про несправжнього зварника, тобто утримував своїм коштом цілий штат, усю редакцію. Але не просто приходив і мені тексти давали, щоб зачитував. Я писав передачі, ми обговорювали сюжети, це була реально повноцінна робота, і ніхто з моїх колег-журналістів не може сказати, що я це все зараз вигадую. Щоб мати у Facebook 200 тис. фоловерів, треба відчувати слово, розумієте...
– ...абсолютно...
– ...тому коли я був журналістом, мені було досить комфортно. Знову ж, за це спасибі Ігорю Валерійовичу: на його телеканалі виходила програма. І мені ніхто не говорив, які сюжети знімати, кого показувати, кого – ні. Роби що хочеш.
– Ви зняли низку телефільмів про подорожі. У якій країні було найцікавіше?
– Важко сказати...
– Ну скільки країн узагалі об'їздили?
– Тільки на мотоциклі, за кермом, проїхав 53 країни. Усю Європу, весь Близький Схід, навіть у Сирію заїжджав, проїхав Канаду, двічі – США, від океану до океану...
– ...приголомшливо...
– ...так, багато де побував. Знаєте, не можу сказати, у якій країні найцікавіше, але можу назвати найцікавішу подорож: я перетнув Африку від океану до океану, від Намібії до Джибуті. Поїздка досить екстремальна, тривала півтора місяця. Людожерів не бачив, але...
– ...людське м'ясо спробував...
– ...ні, але було кілька ситуацій, коли вискакували товариші з автоматами і в набедрених пов'язках. Ну, відчуття не зовсім приємні, скажімо так. Африка – вона дійсно річ у собі...
– Якби не в Україні, у якій би країні жили?
– Я, чесно кажучи, не уявляю свого життя без України, і це не пафос: тут моїх батьків поховано, тут живе моя сім'я, усе моє життя пов'язане з цією країною. Повірте, у мене було багато різних можливостей виїхати...
– ...вірю...
– ...і найголовніше – одержати паспорт, інше громадянство. Але якось руки не доходили, навіть тоді, коли міг це зробити, будучи бізнесменом. Звичайно, зараз, коли став політиком, про це не може бути й мови, тому моя совість чиста, ніхто не скаже, що у Філатова є друге громадянство. Не уявляю себе без України, як співають у пісні: "А она нам нравится, хоть и не красавица..."
Завдяки нецке знаю майже всіх колекціонерів на колишньому радянському просторі, щоправда, із російськими колегами перервав стосунки і не спілкуюся
– Ви захоплюєтеся історією, культурою, філософією та етнографією Японії, маєте велику колекцію нецке. Скажіть, чому саме Японія вас так хвилює?
– Ну, це давня любов, такий комплекс почуттів... Усе почалося із занять бойовими мистецтвами: спочатку було дзюдо, потім карате, почав почитувати, цікавитися, а потім затягнуло. Ну, а завдяки нецке я знаю майже всіх колекціонерів на колишньому радянському просторі, щоправда, із російськими колегами перервав стосунки і не спілкуюся. Був такий фільм за твором Анатолія Рибакова "Канікули Кроша"...
– ...звичайно, про Сергія Крашеніннікова...
– ...ось звідти, виходить, усі, хто збирає нецке: це десь на підкірці залишилося.
– Як цікаво! Скільки у вас нецке?
– Важко сказати... Треба подивитися в електронній декларації.
– Тисячі штук?
– Ні-і-і, я думаю, штук 600 точно є.
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com
– Цю колекцію можна капіталізувати якось?
– Гарне запитання. Я вам скажу так, що це дуже складний предмет для колекціонування. По-перше, величезна кількість підробок, по-друге, безліч копій. У японській художній традиції учень успадковував ім'я вчителя, і найвищим ступенем майстерності вважали, якщо він міг копіювати вчителя. Якщо ми говоримо, наприклад, про традиції такаяма, то був Сукінага, Сукітада, Сукі... (Замислюється.) Сукітома, і далі, далі, далі. Тільки найкваліфікованіший фахівець може розібратися. Давайте про нецке не будемо, тому що...
– ..."я заводжуся"...
– ...ми можемо говорити дуже довго. (Посміхається.)
– Ви збиралися здійснити космічний політ першого космічного туриста від України. Чому не вийшло?
– По-перше, із цим проектом були серйозні проблеми: космічний корабель розбився, один пілот загинув, а другий дуже постраждав. По-друге, почалася революція, війна, нерви... Через відсутність спортзалу набрав, як я завжди сміюся, на гарній, теплій посаді кілограмів 20. До останнього часу все-таки сподівався, що повернуся в цю програму: адже я базовий курс пройшов у Філадельфії, Пенсильванія, у навчальному центрі NASA NASTAR.
– Овва! І вас крутили на кріслах...
– ...і в центрифузі...
– ...і все добре?
– Я вам скажу, таке відчуття, ніби на тебе вивалюють вантажівку мокрого піску і ти під ним лежиш і задихаєшся... Усяке було. Але базовий курс я закінчив і думав, що повернуся. Зараз у мене вже є сумніви. Хоча, знаєте, подивимося. Може, спрацює якийсь запобіжник. Чи зателефонує Річард Бренсон і скаже: "Давай!"
Я прийшов із великого бізнесу і свій перший мільйон доларів задекларував у 2006 році
– Він сказав: "Поїхали!". Ви багата чи казково багата людина?
– Я не можу сказати, що казково багата, знову ж таки, не хочу прикидатися... Сильно витратився. Коли є певний рівень витрат, цю планку навіть для себе якось важко знижувати. Тому зараз, зокрема під час подання декларації, мої витрати перевищують доходи. Є, звичайно, підшкірний жирок, тому я можу собі це дозволити, але потім – не знаю, на зарплату мера прожити неможливо! (Сміється.) Із моїм рівнем витрат.
Я розумію, що комусь щі пусті, а комусь перли дрібні, це може прозвучати цинічно, адже нас читають люди, у яких по три–п'ять–сім тисяч гривень зарплати, вони скажуть: "Заробляє 40 ще й скаржиться!" Але я прийшов із великого бізнесу і свій перший мільйон доларів задекларував у 2006 році. А зараз сиджу і щодня думаю: а чи не забув я щось вписати в декларацію, тому що завтра прийдуть і спитають...
– ...є такий момент...
– ...я вам скажу, це реальна проблема! Особисто знаю багатьох людей, які через електронне декларування просто пішли із держслужби, сказали: "Ви самі займайтеся цим, а ми назад у бізнес підемо".
– За радянських часів нас учили: "Не у грошах щастя". А в чому тоді?
– У грошах немає щастя, але це все-таки міра свободи, довжина повідка. Якщо в тебе немає грошей, то і повідок у тебе короткий, що більше їх, то він довший і більше можливостей для маневру. А щастя – це бути у злагоді із собою. Я вам скажу, що останнім часом (я не скаржуся) я ставлю собі запитання: "А чи у злагоді я із собою?" Так, у мене виходить, що так, дуже приємно, коли ти відчуваєш довіру людей і розумієш, що не можеш їх підвести. Але, знаєте, іноді така червоточина в душі гризе...
– Останнє запитання: зараз, у цю хвилину, ви щаслива людина?
– Відповім, як у знаменитому класичному фільмі: "Не буду думати про це сьогодні, подумаю про це завтра ".
Записала Ганна ШЕСТАК
