+9 Київ
До квітня 2004 року приблизно у 96% офіційних документів адміністрації президента Росії використовували формулювання "в Україні"
– Андрію Миколайовичу, добрий вечір.
– Добрий вечір, Олесе.
– Я, як завжди, рада вас бачити.
– Навзаєм.
– Нещодавно в Києві відбувався форум YES Віктора Пінчука. На одній із дискусій із колишніми послами Америки в Росії та Україні ви розповідали, що в той час, коли ви працювали в Кремлі радником Володимира Путіна, у всіх документах вживали формулювання "в Україні". Потім, за кілька місяців до Помаранчевої революції, надійшла секретна установка з вимогою писати "на Україні". Що це взагалі означає?
– Була дуже гарна і змістовна дискусія, і справді зайшла розмова про те, чи була агресія Кремля проти України випадковим сплеском емоцій Володимира Путіна, чи це є результатом довгострокової стратегії, яку розробляли, продумували протягом тривалого часу. Під час цих дебатів було висловлено дві думки. Одна думка – це було емоційне рішення, і Путіна мало в це не втягнули, він пручався, але так вийшло. Мовляв, його образили чи то тим, що Янукович утік, чи то тим, як погано поводилися українці. Він засмутився і в засмученому стані вирішив відібрати Крим, а потім почати війну на сході України. Друга думка – це результат довгострокової стратегії, ретельно продуманої та організованої.
Та подія, про яку ви говорите, стала саме результатом довгострокової стратегії. Ми просто провели математико-лінгвістичний аналіз усіх офіційних текстів...
– Тобто за президентства Єльцина писали "в Україні"?
– Періоду Єльцина ми не розглядали. Нам було важливо зрозуміти, коли ухвалили рішення щодо України саме в путінській адміністрації, тому ми почали з 1 січня 2000 року. З'ясували, що до квітня 2004 року приблизно у 96% офіційних документів адміністрації президента використовували формулювання "в Україні". В усному мовленні самого Путіна використання формулювання "на Україні" і "в Україні" (що має не тільки лінгвістичний, але й політичний характер) становило, якщо мене не зраджує пам'ять, 13 проти 87%.
Зрозуміло, що офіційну мову контролюють – [у документ] завжди можна внести поправки, а усної мови не контролюють, і вона є, зокрема, результатом традиції. Коли людина може контролювати свою промову жорсткіше, ніж зазвичай, то вона, звісно, дотримується тих правил, яких вважає за потрібне дотримуватися. Тобто це свідчить про те, що протягом чотирьох із гаком років переважала форма "в Україні". Не просто носії російської мови, але представники державного апарату РФ на найвищому рівні, зокрема сам Путін, здебільшого використовували форму "в Україні"...
– Тобто сприймали Україну як незалежну суверенну державу.
– Абсолютно правильно. Це форма, яка побічно свідчить про те, що носій (людина, котра її використовує), визнає незалежність Української держави.
– Що змінилося перед Помаранчевою революцією?
– Принципове рішення було ухвалено у квітні 2004-го, і з кінця 2004 року не в 96, не у 83, а в 100% офіційних документів почали використовувати формулювання "на Україні". Зрозуміло, що таке явище в усному мовленні можна інтерпретувати по-різному, але в документах це є свідченням лише одного – офіційного рішення, ухваленого на рівні адміністрації [президента]. Я хотів би звернути увагу: ми говоримо про квітень 2004 року й документи адміністрації президента. Але якщо ви подивитеся на міністерство закордонних справ РФ і на виступи пана Лаврова, то в офіційних документах на сайті МЗС і у виступах самого міністра форму "в Україні" використовували до грудня 2004 року. Він у цьому суттєво запізнився порівняно з адміністрацією і весь 2004 рік, усю Помаранчеву революцію, і далі говорив "в Україні". І тільки у грудні до нього і до апарату МЗС чи то дійшло, чи то було доведено до їхньої уваги, що, вибачте, політика у нас змінилася багато місяців тому.
І ось із грудня 2004 року і МЗС Російської Федерації, і сам пан Лавров переходять від формулювання "в Україні" до формулювання "на Україні", якого вони старанно намагаються дотримуватися, виконуючи доручення, яке дали старші товариші. Це все свідчить, що зміна ставлення до України не є чимось іманентно властивим усім росіянам, усьому російському суспільству, навіть усій російській державі та навіть цій адміністрації. Нічого такого. Це результат абсолютно конкретних рішень, які ухвалили певного часу. І це навіть не 1999 рік, коли Путін став прем'єром, і не 2000 рік, коли Путін став президентом. Це квітень 2004 року. Ми пам'ятаємо, що це не квітень 2014 року, не Революція гідності, це не образа на те, що українці, так би мовити, вигнали Януковича. Це не президент Янукович, навіть не президент Ющенко, це навіть не Помаранчева революція... Це квітень 2004 року, президентом України є Леонід Кучма, а прем'єр-міністром – Віктор Янукович. Отже, уся ця концепція, уся ця розповідь, що така поведінка Путіна є відповіддю...
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Ви маєте на увазі розповідь американських дипломатів.
– ... на печиво Вікторії Нуланд або на позицію українців, які організували Майдан чи вигнали Януковича, – справжнісінька пропаганда, яка не має нічого спільного з реальністю. Це конкретне рішення ухвалили у квітні 2004 року.
– Другий показовий епізод, про який ви розповідали на зустрічі з американськими послами: ваша приватна розмова з Володимиром Путіним щодо історичних паралелей.
– Ну це не приватна розмова. Приватна розмова стосується особистих стосунків або питань національної безпеки, зовнішньої політики. Це була розмова, я б сказав, почасти академічна, яка порушувала питання, яке місто або яке місце є найдавнішою столицею Росії, Русі. Звичайно, увагу було звернено на Київ. Столиця – це місце, де перебуває керівник, у ті часи, звичайно, князь. Першим князем, згідно з давньоруськими літописами, є Рюрик. І, до речі, Рюрик ніколи не був у Києві, він помер до того. Тільки його син Ігор і найближчий боярин Олег дісталися Києва. Але Рюрик був у інших місцях: згідно з літописом, він був у Новгороді. Знову ж таки згідно з літописами, Рюрик прийшов у Новгород 864 року, а за два роки до цього – 862 року – він прийшов у містечко, яке потім почали називати Стара Ладога (раніше його називали просто Ладога, а після того, як з'явилася Нова Ладога, воно дістало назву Стара Ладога).
Отже, згідно зі строгими історичними та академічним принципами, першою столицею давньоруської держави, хай якою вона була, було містечко Ладога, розташоване на Волхові. І під час розмови, звичайно, постало питання, яке місто було першою столицею... А для будь-якої держави це важливо [щоб розуміти], яка тривалість шляху, пройденого країною, і, власне, держави конкурують одна з одною щодо своєї старовини, своєї глибини коренів. І що вони глибші, то солідніше і для самих себе, і на міжнародній арені. Тому з історичного погляду, [найдавнішою столицею є] містечко Ладога...
– Ви йому це сказали, і він...
– Сказав не тільки це... У нас була абсолютно нормальна розмова, яка потім мала продовження: незабаром ми вирушили в Ладогу, де проводила археологічні розкопки дуже шанована людина, доктор історичних наук Кірпічников, який написав кілька книг про це. Ми приїхали, і він нам про це розповідав... Ми ходили староладозькою фортецею, навіть брали участь у розкопках. Це було влітку 2002 року і влітку 2003-го. Тобто увага до історії, увага до історичних коренів у нього завжди була серйозною...
– Чому ви відзначили цей момент для себе?
– Розмова була про те, що Київ є первісною столицею. На що було сказано, що Київ – чудове місто, багате на пам'ятники, церкви, монастирі, Лавру, але, точно кажучи, історично першою столицею давньоруської держави, закладеної варягами, усе-таки була Ладога. Це історично правильно. І засмучуватися нам (нам – російським громадянам)...
– Чому ви йому про це сказали? Тому що він у Київ збирався столицю переносити? (Сміється).
– Ні-ні. Тому що засмучуватися через те, що Київ розташований не на території Росії, немає жодної підстави, тому що на території Росії є два інші міста: Ладога і Новгород. Ці розмови тривали і під час зустрічей із нашими істориками...
– Тобто вони його не переконали?
– Цей факт було прийнято. До того ж було навіть ухвалено спеціальну програму з підтримки та розвитку Ладоги.
Чи можлива анексія Білорусі Росією? У 2013 році, коли я говорив, що Росія приєднає Крим, мені казали: "Ви що, серйозно думаєте, що Путін приєднає Крим?!" Ми знаємо, що сталося
– Андрію Миколайовичу, у нас ще багато інших цікавих запитань, тому перейдімо до суті. Я хочу нагадати, яке запитання ви поставили на тій зустрічі мастодонтам американської дипломатії, на мою думку, це було найцікавіше запитання всього заходу: "Ви розумієте, що якщо ви – Америка, Захід – зараз не зробите конкретних жорстких дій, то наступною анексують Білорусь? І потім вам залишиться тільки висловлювати занепокоєність". Що вони вам відповіли?
– Ви видаєте всі таємниці цієї сесії (усміхається). Дійсно, обговорювали питання, як реагувати в умовах агресивної поведінки члена міжнародної спільноти, який не дотримується правил міжнародної спільноти. Спочатку це відбувалося щодо Грузії у 2008 році (найяскравіший випадок), а починаючи із 2014 року – щодо України без припинення ведення воєнних дій. Шановні учасники дискусії абсолютно справедливо звернули увагу на те, що і Сполучені Штати, і Захід загалом лише реагують на ті дії, які здійснюють...
– Але не запобігають.
– Обговорюючи це, ми дійшли невтішного висновку: якщо тільки реагувати на дії, то вдасться зробити не так багато. Можна обговорювати, які санкції ввести: такі чи інші, – але повернути події у початкову точку виявляється важко, а, найімовірніше, неможливо. Тому потрібно змінити підхід: замість того щоб намагатися виправити або робити вигляд, що намагаємося виправити, треба просто не допускати, щоб це траплялося. Тобто треба запобігати трагічному розвитку подій. І замість того, щоб карати за агресію, потрібно не допускати агресії. Усі із цим погодилися, ну і що тоді? Точно кажучи, цього висновку дійшли не тільки американські дипломати. Першим найдокладніше публічно про це сказав Андрій Андрійович Піонтковський, який був гостем і вашої програми. Він це зробив ще 2014 року, ідентифікувавши наступний напрямок імовірного удару – Нарву.
Саме завдяки роботам Андрія Андрійовича і його виступам російською та англійською мовами... він фактично домігся неможливого: було змінено позицію Організації північноатлантичного співробітництва – НАТО. На початку 2014-го у НАТО була одна позиція, а за рік із гаком НАТО змінив позицію і ухвалив рішення про розміщення підрозділів – батальйонів – армій країн НАТО в балтійських республіках: Естонії, Латвії та Литві. Відтоді як на їхній території з'явилися підрозділи військ НАТО, крім місцевих військових формувань, великою мірою (не скажу, що на 100%) питання про загрозу агресії проти цих держав було знято. Тому що одна річ воювати проти армій Естонії, Латвії та Литви, інша річ – проти підрозділів Німеччини, Сполучених Штатів, Великобританії, Канади тощо. І ми бачимо в цьому випадку, що ця стратегія, принаймні впродовж попередніх чотирьох років, працює. Але тоді постає запитання: яка інша країна може опинитися жертвою такої агресії? Очевидно, що це Білорусь. На відміну від балтійських держав, Білорусь не має такого ресурсу, як членство в НАТО.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– І США цього не розуміють?
– Розуміють. Найголовніша проблема зараз полягає в тому...
– Що вони можуть зробити, щоб цьому запобігти?
– Зараз адміністрація США, на жаль, зайнята іншими питаннями, насамперед внутрішньою політикою... Зрозуміло, що Білорусь не є членом НАТО, Білорусь не є учасником будь-яких міжнародних спільнот, крім союзу з Росією...
– Андрію Миколайовичу, ви вважаєте, що Путін може приєднати Білорусь до Росії?
– У 2013 році, коли я говорив, зокрема, в інтерв'ю Сергію Лещенку, що Росія приєднає Крим, Лещенко точно так само запитував: "Ви що, серйозно думаєте, що Путін приєднає Крим?!" Ми знаємо, що сталося. У січні 2014 року хтось проводив опитування серед українських політиків: чи можлива окупація та анексія Криму? 12 людей опитували, і всі 12 сказали, що це абсолютно неможливо. Тому повертаючись до питання "можливо / неможливо". На міжнародних конференціях часто бувають такі сесії, які називаються "а тепер поміркуймо про неможливе"...
– Зрозуміло, неможливе є можливим. Але навіщо це Путіну?
– ... якщо цього не станеться, то і слава Богу. Але, враховуючи сумний досвід того, що вважали неможливим, а виявилося можливим у Грузії – із Абхазією і Південною Осетією, в Україні – із Кримом і Донбасом... Хто міг собі уявити, що буде війна між Росією та Україною? П'ять років тому я не знаю, хто міг би в Росії чи Україні подумати, що це в принципі можливо.
– Навіщо Путіну Білорусь?
– Ми вийшли на новий рівень: змушуємо себе думати про неможливе і вважати, що це можливо. Імовірна анексія Білорусі належить до можливих варіантів розвитку подій. Навіщо Путіну Білорусь? Це повністю відповідає його світогляду...
– Ідеться про відновлення Радянського Союзу?
– Ні. Це інше. Він неодноразово говорив про геополітичну трагедію; він страждає через це, але про відновлення повного Радянського Союзу не йдеться. Він каже, що немає окремих націй: росіян, українців, білорусів. І поняття "тисячолітньої держави", яке він сформулював майже рік тому, [звучить так]: один народ, одна релігія, один князь.
– Я пам'ятаю.
– Одна релігія у нас є, один народ, на його думку, теж є (українців, білорусів немає, це просто частини одного великого народу), залишився тільки один невеликий елемент – один князь.
– Завершуючи тему саміту YES, хочу нагадати запитання, яке вам поставив Фарід Закарія: що буде 2024 року і після нього з Путіним чи без Путіна?
– Я відповів, що це не має значення: 2024-й, 2025-й, 2020-й чи 2030-й. Тому що Фарід Закарія, який поставив це запитання, є продуктом, репрезентацією західної, дуже сильно правової свідомості... що написано в конституції, які строки дії президента тощо... Але в умовах відсутності будь-яких законних правил або їх постійної зміни в авторитарних режимах це не має жодного значення. Що має значення? Два запитання: наявність або відсутність бажання залишатися на посаді найвпливовішої, головної, владної людини; і наявність можливості. Найголовніше запитання для такого типу людей – це гарантування особистої безпеки. І на будь-якій іншій посаді, окрім посади найголовнішої і найвпливовішої людини в Російській Федерації, питання гарантування особистої безпеки Володимира Путіна не вирішуються. Можна придумувати що завгодно, будь-яку іншу посаду керівника Міжнародного олімпійського комітету, наприклад, – будь-який населений або безлюдний острів. Будь-які ці варіанти, які неодноразово пропонували для обговорення, не вирішують...
Путін уважає, що ніхто інший, окрім нього, на посаді президента Російської Федерації, командувача збройних сил та спеціальних підрозділів, не в змозі забезпечити йому особистої безпеки
– Але ж він зміг гарантувати безпеку Єльцину.
– Тут найголовніше – як Єльцин до цього ставився. Він уважав, що таке можливо. А [Путін] уважає (неважливо, правда це чи неправда), що ніхто інший на посаді президента Російської Федерації, командувача збройних сил та спеціальних підрозділів, не в змозі забезпечити йому особистої безпеки. Тому незалежно від того, як довго він обійматиме цю посаду, як буде змінено для цього конституцію... Усе це технічні питання, серйозні, але технічні, порівняно з головним запитанням: чи є якийсь спосіб гарантувати особисту безпеку Путіну під час звільнення його з посади головної людини в Росії? Відповідь на це запитання: ні. Тому він змушений бути на цій посаді до кінця своїх днів.
– Рік тому в інтерв'ю мені ви сказали: "Є такий вислів – "православ'я головного мозку". Навіть не знаю, яка зараз у Путіна стадія цього явища". Ви також сказали, що він повністю залежний від православних старців. Як ставиться Путін і його церква до надання томосу про автокефалію українській церкві?
– Не скажу, що повністю, але дуже сильно він перебуває під впливом [православних старців]. І він посилюється, не слабшає. Звісно, [томос] – це удар нижче пояса, просто скажімо. І оскільки це питання конфесійне, він формально не може реагувати... тобто він, звісно, може і, я впевнений, відреагує... але поки задіяно слабкі сили або, скажімо, авангард в особі патріарха Кирила Гундяєва. Тому, власне кажучи, Російська православна церква Московського патріархату випускає такі істеричні заяви щодо ще навіть не томосу, а призначення представників патріарха Варфоломія в Україні...
– Наскільки це болісно для Путіна?
– Жахливо.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Тобто він сприймає це як особисте?
– Звісно. Причому для сучасної людини, для людини ХХІ століття, неважливо, в Україні, у Росії та Західній Європі, це має безглуздий вигляд. Наприклад, обличчя багатьох учасників конференції YES, коли український президент розповідав про одержання томосу, були сповнені найглибшого здивування. Вони не розуміють, про що йдеться. Це не 1054 рік, коли відбувалося велике розділення – велика схизма – між східною і західною церквою, це не 1517 рік із Мартіном Лютером, який прибиває свої 95 тез на двері Віттенберзької церкви, – це зовсім інший час. Але тоді як західні люди, м'яко кажучи, не цілком розуміють, що відбувається, у Москві це дуже добре розуміють і реагують відповідно. Ви знаєте, що Московський патріархат зробив заяву, у якій обіцяв якісь божевільні кари, санкції... Це розмова, так би мовити, не християн, людей, які повинні думати про вічне і божеське, а якісь розбірки, придатні зовсім для іншого місця й інших осіб.
– Нещодавно в інтерв'ю мені Олександр Коржаков, екс-начальник охорони президента Єльцина, людина, яка багато років фактично керувала Росією, дуже впливова людина, яка багато знає...
– Мабуть, йому було приємно уявити себе людиною, керівником Росії (усміхається)...
– Так от він, характеризуючи Віктора Золотова, начальника Росгвардії і колишнього начальника особистої охорони Володимира Путіна, назвав його "олігофреном та імбецилом, який не міг навіть скласти рапорт". Річ у тім, що Коржаков свого часу приймав Золотова на роботу і багато років був його начальником... І виникає здивування: як людина з такими характеристиками могла опинитися на такому місці?
– Насамперед хочу сказати, що це сумно. Сумно, що ми з вами в такий прекрасний вечір повинні обговорювати таких людей і такі проблеми. Друге. Найважливішими характеристиками для просування по службі, як відомо, є не наявність розумових здібностей, а наявність лояльності, бажано абсолютної, й особливо у справі гарантування особистої безпеки. Це те, про що ми говорили з вами кілька хвилин тому: для нинішнього керівника Росії головним є питання особистої безпеки.
– Як можна людині з такими рисами довірити найдорожче – свою безпеку?
– Найдорожче – забезпечити себе людиною, яка має найвищий рівень особистої лояльності. І це перевершує всі інші фактори, разом узяті.
– Чим можна пояснити те, що зараз відбувається навколо Золотова?
– Я не знаю, що зараз відбувається навколо нього, і, чесно кажучи, мене не дуже цікавить.
– Ви бачили ці чудові ролики з погрозами на адресу Навального?
– Мене турбує, що країна змушена обговорювати заяви не дуже грамотних людей, що озвучують погрози фізичної розправи, які повністю відповідають статті 119 Кримінального кодексу Російської Федерації, без будь-яких пом'якшувальних обставин. А якщо врахувати, що це робить особа, яка перебуває на державній службі, – це обтяжує скоєний злочин. Але це просто ще один додатковий – десятитисячний – злочин, скоєний на очах країни і всього світу.
Замах на вбивство Скрипалів здійснювали максимально публічно
– Поставлю запитання ще про одну подію, яку не дуже хотілося б обговорювати, але ми змушені, оскільки маємо такого сусіда, і для нас це питання особистої безпеки. Ви бачили інтерв'ю "солсберецьких туристів"?
– На щастя, я встиг побачити тільки три хвилини в новинах ВВС, і цього мені вистачило. Дивитися решту в мене немає жодного бажання. Ви хочете запитати, що це означає? Означає це те, про що ми говорили хвилину тому: важкий стан представників держави, інтелектуальний, моральний...
– Ви повірили, що вони – туристи?
– Ну звісно! Ми всі повірили, що вони їздили для знайомства з англіканським собором, із годинником, який ходить із XV чи XVI століття. Ну навіщо ми будемо це обговорювати? Це ж очевидно. Хочу тільки додати: це свідчення не тільки інтелектуального рівня двох громадян, які потрапили на екрани телевізорів усього світу, але й інтелектуального рівня людей, які їх скерували для виконання такого завдання. Це все свідчення важкого інтелектуального і морального стану нинішньої російської влади.
– Альфред Кох висловив думку: агентурна мережа Росії в усьому світі почала сипатися потихеньку, й отруєння Скрипалів "Новачком" – це показовий злочин, що Росія не те що не хотіла приховати, а навпаки – хотіла надіслати меседж певним людям, щоб вони зрозуміли, що краще не рипатися і далі працювати з Росією, як і раніше. Це може бути правдою?
– Цей елемент, власне, завжди називали. Це стосувалося й отруєння Скрипалів, й отруєння Олександра Литвиненка. Такі дії вчиняють щодо колишніх співробітників спецслужб, які, з погляду їхніх колишніх кураторів, скоїли не просто злочин, а зраду. Тому покарання зрадника потрібно здійснювати максимально публічно. Убивство – це таємна операція, а покарання – це публічна річ. Тому необхідно, щоб максимальна кількість людей дізналася про це, знала, за що це зроблено і хто це зробив. Але бажано, щоб не було доказів, оскільки це все-таки злочин. Тому і замах на вбивство Скрипалів, і вбивство людей, які не були до цього причетними, здійснювали максимально публічно.
До речі, максимально публічно було вбито й Зелімхана Яндарбієва на території арабської держави, досить публічною була й автомобільна катастрофа, у якій загинув [лідер "Народного Руху України"] В'ячеслав Чорновіл 1999 року... Усе це – події одного розряду.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– В американському Конгресі зараз обговорюють законопроект, у якому є щось безпрецедентне – можливість особистих санкцій проти Володимира Путіна. Ідеться про пошук його особистих активів, особистих рахунків і рахунків його сім'ї. Наскільки реально, що цей законопроект буде проголосовано і що це означатиме на практиці?
– Насамперед, це вельми високо реалістичний варіант розвитку подій, тому що цей законопроект розробляє Конгрес США, а не виконавча влада. Як би виконавча влада не хотіла зупинити його просування або змінити його зміст, вона цього не може. А в умовах виняткового емоційного, роздратованого стану американського суспільства щодо дій Росії проти Сполучених Штатів, проти Великобританії та інших країн, імовірність ухвалення такого закону оцінюють дуже високо. Що це означатиме? По-перше, частина якихось активів [Путіна] уже відома. США і далі шукатимуть інші активи і, мабуть, вживатимуть якихось заходів. І це будуть дійсно дуже болючі заходи.
– Тобто, умовно кажучи, статки Путіна схуднуть, але це не спричинить відповідних політичних дій?
– Із чийого боку?
– Із боку Путіна.
– Ну, звісно, спричинить.
Якщо Україна не вирішить п'ять першочергових питань, ситуація стане набагато складнішою і трагічнішою, ніж та, яка є сьогодні
– Він може, наприклад, піти на поступки в питанні України, вивести військових і техніку з Донбасу?
– Я, чесно кажучи, не думаю, що Путін піде на це, тому що для нього це питання престижу. Принаймні, у його розумінні. Чи може він вивести війська з Донбасу? Ну, не для цього їх уводили... Ні, він намагатиметься ті активи, які ще є за кордоном, продати, передати, переказати, поки цього законопроекту не ухвалили...
– І зараз цей процес активно йде?
– Звісно. Якщо це рухоме майно чи навіть нерухоме, його можна досить швидко продати, перевести на інших осіб чи прикрити якимись компаніями. Тобто все це може бути зроблено до ухвалення відповідного закону.
– Але політичних глобальних наслідків ви не очікуєте?
– Наслідки для кого і якого типу?
– Для Росії, для Америки. У світі щось зміниться від уведення санкцій проти президента ядерної країни?
– Це, звісно, зовсім якісно нове явище, тому що нічого такого ніколи раніше не відбувалося.
– Якби ви були радником президента України, що б ви йому порадили зробити насамперед?
– Слава Богу, я не є радником президента України...
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– На щастя для нього чи для вас ? (Сміється).
– Я думаю, що для обох (сміється). До того ж, після того як я закінчив роботу радником президента Росії, я вирішив для себе ніколи і за жодних умов більше роботою радника не займатися. Це дуже цікава робота, захоплива, але все-таки... Я думаю, що в Україні дуже багато освічених і талановитих людей, які можуть виконувати і роботу радника президента України, і роботу президента України точно не гірше, ніж зараз, а набагато краще.
Перед Україною сьогодні стоїть кілька найважливіших, першочергових питань, відповіді на які визначають виживання України. Якщо відповіді не буде знайдено, саме виживання українського національного проекту буде під гігантським питанням. Я кажу про питання безпеки, питання права, демократії, питання економічного зростання, зовнішньополітичну стратегію та союз із Заходом. Ось п'ять питань, які будь-який президент, будь-яка адміністрація, будь-який уряд, будь-яка національно орієнтована еліта повинні вирішити. Якщо Україна вирішує ці питання, вона стає сучасною, модерною, успішною державою, до якої в сучасному світі ставляться з повагою. Якщо не вирішує, ситуація в Україні стане набагато складнішою і трагічнішою, ніж та, що є сьогодні.
– Я вам дякую за інтерв'ю.
– Дякую.
Записав Дмитро НЕЙМИРОК
