Ілларіонов: Гордон жорстко повертає нас на грішну землю, змушуючи замислитися над тим, що треба зробити для захисту від захоплення влади бандитами в погонах і без

Перший текст про нещодавні інтерв'ю Дмитра Гордона було розміщено тут для того, щоб дати шанс зацікавленим жителям Росії, позбавленим кремлівською цензурою можливості ознайомитися з позицією Генпрокуратури України. Другий текст став нагадуванням про безцінний за важливістю фундамент вільного суспільства – принцип свободи слова взагалі і журналістського слова зокрема. Текст нижче присвячено тому, що нового, на мій погляд, ми дізналися завдяки цій історії – як із самих інтерв'ю, так і з їх суспільного обговорення.

Про свободу слова

У попередньому тексті я поставив кілька запитань. Під час їх обговорення в цьому блозі, в авторському Facebook, а також в інших місцях на них надійшли красномовні відповіді.

Я запитував:

1. Чи може журналіст (або будь-яка інша людина) брати інтерв'ю в того, у кого він хоче його взяти?
2. Чи є Гіркін і Поклонська більшими ворогами людства, ніж Путін, Сі, Мугабе, Ассад, Мадуро?
3. Чому в терористів, винуватих у загибелі сотень тисяч і мільйонів людей, можна брати інтерв'ю, а в терористів, винуватих у загибелі десятків і сотень людей, не можна?
4. Де кампанії засудження журналістів, які ставлять запитання Путіну, від дій та бездіяльності якого загинуло людей у тисячі разів більше, ніж від дій Гіркіна?
5. На підставі чого ви наполягаєте, що українські (російські) журналісти гірші, негідніші, безправніші за британських чи американських журналістів?
6. Чому звичайні громадяни країни мають працювати на спецслужби? А спецслужби не мають працювати на нас, звичайних громадян?

Жодної змістовної відповіді на ці запитання не надійшло. На жодне.

Зрештою, я просив: назвіть, будь ласка, прізвище, ім'я, по батькові будь-якого іншого журналіста – українського, російського, британського, американського, якого завгодно, хто зробив хоча б дещицю з того, що зробив Дмитро Гордон у справі збереження живої пам'яті про радянських дисидентів і правозахисників, про людей, які створювали і створюють вільне суспільство на пострадянському просторі, у справі викриття масштабів проникнення радянських і російських спецслужб у радянське, російське, українське суспільства.

Гробове мовчання було відповіддю мені. Не було названо жодного імені.

Зверніть увагу: це не моя відповідь. Це відповідь численної і доволі різноманітної, різнобічної, постійно не згодної одне з одним з усіх питань читацької спільноти. Не тільки в цьому блозі, але й у всіх інших місцях, де обговорювали цей текст.

Немає жодного іншого журналіста – не лише в Україні, не тільки в Росії, на всій планеті, кого вимогливий колективний розум читачів і коментаторів, які зазвичай мають по 10 взаємозаперечних думок щодо будь-якої теми, не запропонував би за цим критерієм порівняти із Дмитром Гордоном.

Рідкісний, просто рідкісний випадок абсолютного, тотального консенсусу в сьогоднішньому світі.

Отже, перший блок знань, які ми здобули, полягає в тому, що:
– об'єктивних заперечень проти принципу свободи слова загалом, журналістського слова зокрема, так і не запропонували;
– жодного іншого журналіста, кого можна було б порівняти із Дмитром Гордоном у цій частині, не назвали.

Ще трохи про Гордона та його критиків

Однак, і це теж абсолютно беззаперечний факт, потік критики, образ, брехні, лайки, шельмування, прокльонів на адресу Дмитра Гордона та його інтерв'ю виявився практично безпрецедентним.

Виникає природне запитання: чому? Звідки ця ненависть і до Гордона, і до тих інтерв'ю, які він зробив?

Причому ненависть іноді виявляється настільки сліпучою і всепоглинальною, що один "патріотичний український" журналіст демонстративно не зміг вичавити із себе ім'я "Гордон", зате легко жонглював словами "Поклонська", "Гіркін", "Путін".

Було б смішно, якби не було так сумно...

Не скажу, що прочитав, побачив і почув усі негативні відгуки про ці інтерв'ю Гордона і про нього самого, але ознайомився дійсно з багатьма. Знаєте, що об'єднує їх усі? У них немає не тільки нічого цікавого, у них немає жодної нової інформації.

Коли я дивлюся (читаю) інтерв'ю, зроблені Дмитром Гордоном, я завжди дізнаюся щось нове, чого раніше не знав, не чув, не здогадувався. Причому не так від самого Гордона, як від його співрозмовників. Те, що вони говорять, мені може подобатися, може не подобатися. Щось мене відштовхує, від чогось мене просто верне. Але там завжди є щось нове. У Гордона є особливий психологічний ключик, користуючись яким він "відкриває" співрозмовника, викликає в нього прихильність до себе, дає тому змогу говорити те, що той раніше мало кому говорив, а часто не казав нікому. Зокрема і своїм близьким людям. У жодного іншого інтерв'юера такого фантастичного результату немає. І це, безумовно, особлива риса Дмитра Гордона. Тому мені його цікаво й корисно дивитися.

Під час роботи над проєктом "Чому і як вони придумали Путіна?" довелося працювати з десятками інтерв'ю, зроблених Гордоном. І потім порівнювати їх з іншими матеріалами, намагаючись знайти аналоги в інших місцях, інших виступах тих самих авторів, у їхніх коментарях, мемуарах, інтерв'ю з іншими журналістами. У більшості випадків аналогів більше ніде немає. Здобута Дмитром інформація – унікальна. Без неї розуміння сучасної історії Росії і значного шматка історії СРСР було б щонайменше неповним, а інколи й просто неправильним.

Що нам пропонують критики Гордона?

Ознайомившись із сотнями негативних коментарів, маю зізнатися: не дізнався нічого нового. Абсолютно нічого. Усе те саме, що повторюють протягом багатьох років: "пірамідки, бульварний, підлабузницьки усміхався, кобзон, гегечкорі, агент СБУ, агент ФСБ, антиукраїнська пропаганда, спецоперація, консерва, розкрився". Так, і ще безмежне використання обсценної лексики. Російської обсценної лексики, виголошуваної українськими "професійними патріотами", які розмовляють в інших випадках виключно українською мовою. Куди в цей момент зникає їхній "патріотизм"?

Отже, другий блок знань, які ми здобули:
 – Дмитро Гордон пропонує нову інформацію, із якою можна не погоджуватися, яку іноді хочеться заперечувати, яка часто буває неприємною і відразливою; але він практично завжди пропонує нове знання;
 – у критиків Гордона в їхніх примітивних атаках на нього нової інформації немає. Зовсім.

Що нового є в інтерв'ю Гордона з Поклонською та Гіркіним?

Деякі коментатори заявили, що ні Поклонська, ні Гіркін у своїх інтерв'ю Гордону нічого нового не повідомили. Не знаю. Зі свого боку, не можу це ні підтвердити, ні спростувати. Оскільки із цими персонажами знайомий погано.

Поклонську раніше, здається, ніколи не слухав і не читав.

У Гіркіна читав і дивився його коментарі стосовно МН17. Кілька разів намагався подивитися його виступи щодо інших питань. Не зміг. Через жахливу вузькість уявлень та убозтво мовлення. Нецікаво. Тягуча сіро-зелена туга.

Тому якщо для когось з'ясується, що написане нижче вже давно відомо, то прошу в читачів пробачення. Пишу лише про те, що дізнався сам, про що вперше під таким кутом замислився. (Про те, що нового дізналися українські спецслужби і правоохоронці, природно, не пишу – у них є свої цілі, свої вимоги, свої критерії).

Отже, що нового, на мою думку, сказала Поклонська?

Для мене найцікавішим (і найкориснішим) в інтерв'ю Поклонської виявився навіть не факт її призначення "прокуроркою Криму" офіцером російського ГРУ Олегом Белавенцевим (наскільки розумію, це не було публічною інформацією до цього інтерв'ю), а, так би мовити, пластичність її власної ідентичності та її подальша еволюція. Причому щонайменше двох сторін цієї ідентичності.

Перша сторона стосується її основної професії – роботи в органах української прокуратури. Той, хто дивився інтерв'ю, не міг не звернути уваги на те, як часто, емоційно, можна сказати, ніжно вона відгукувалася про цю частину її життя, наскільки вона вдячна своїм колегам по прокуратурі, як їй подобалася раніше і як подобається зараз робота прокурора. Інакше кажучи, перед нами, здається, зовсім звичайний приклад прокурорського працівника.

Але ніжне ставлення Поклонської поширюється не тільки на колег по прокуратурі. "Мої бандити", – лагідно каже вона і м'яко усміхається водночас. "Якби я народилася в інший час, напевно, стала б бандиткою" (цитую по пам'яті), – відверто повідомляє вона. Бандитське минуле Аксьонова (яке не могло бути для неї невідомим) не є для неї перешкодою, щоб запропонувати йому свої послуги. Водночас, як повідомляє її біографічна довідка, професію прокурора вона вибрала на пам'ять про дядька, який загинув від рук бандитів.

Однак, коли доходить до кримських татар, Мустафи Джемілєва, українських патріотів у Криму, то всю м'якість і ніжність Поклонської як рукою знімає. На її думку, вони злочинці і тому заслуговують на найжорсткіше до себе ставлення.

Отже, ми маємо справу із прокурорським працівником, для якого ідеологія бандитизму є близькою і природною, у чому вона не соромиться зізнатися публічно. Водночас ідеологія прав людини й узагалі права виявляється для неї чужою, і в цьому вона теж не соромиться зізнаватися. Отже, ще задовго до весни 2014 року на роботу в органах прокуратури України її прийняли, і в цих органах протягом 12 років успішно "працювала" громадянка, яка поділяла ідеологію бандитизму і котра була переконаною супротивницею права. Із цього погляду стає зрозумілим, чому захоплення влади у Криму бандитами (російськими та місцевими) не тільки не викликало в неї будь-якої протидії. Навіть більше, навпаки, вона поспішила піти на роботу саме туди, де до влади прийшли "її бандити".

Але якщо так, то тоді "проблема Поклонської" 2014 року тільки виявилася. А зародилася вона набагато раніше, коли юна випускниця університету внутрішніх справ, прихильниця ідеології бандитизму і супротивниця права, стала співробітницею української прокуратори, покликаної стежити за дотриманням законів. Отже, питання про добір і відбір кадрів у правоохоронних органах, силових структурах, спецслужбах України, тобто не лише в авторитарних, але й у демократичних країнах із погляду щонайменше збереження та захисту свободи, права, безпеки громадян набуває виняткового значення.

Друга сторона її ідентичності (не професійна, а, так би мовити, громадянська) у викладі Поклонської полягала в тому, що вона, російськомовна, не могла перенести розгулу українського націоналізму 2014 року: мовляв, Майдан, "москаляку на гілляку", потяг, забитий бандерівцями, які прямували у Крим, але чомусь зійшли в Херсоні, тощо. Не з'ясовуватимемо зараз відповідності її слів дійсності, приймемо поки що як даність її версію викладу. Нехай буде так, мрія її справдилася, вона відстояла "русский мир" у Криму, стала депутаткою Державної думи Росії, тепер багато часу проводить у Москві. Життя вдалося?

Що ж відбувається потім? Шість років потому Поклонська за власною ініціативою звертається до українського журналіста Дмитра Гордона і дає йому інтерв'ю. Мало не в кожному другому рядку якого кричить про свою непереборну тугу за Україною. Вона, членкиня фракції "Единой России" в російській Держдумі, криком кричить: я – російська українка, так, я – етнічна росіянка, але я – українка! Так, український паспорт у мене забрали, зате я зберегла своє посвідчення української прокуратури. Так, я не забула української мови! Навіть більше, я знаю українські пісні українською мовою. І, не чекаючи особливих запрошень, тут же в ефірі заводить "Черемшину".

Яке улюблене місто? Які запитання? Природно, Київ! Я готова поїхати туди хоч зараз, хоча в мене від цвітіння каштанів і алергія. Усе що завгодно, тільки в Київ! А як же націоналісти, бандерівці, "москаляку на гілляку"? А неважливо. А що Москва? Та куди там, тут холодно, незатишно, немає друзів, колег немає, спілкуємося тільки з донькою Анастасією. Ось Київ – це так. Ставлення до Путіна? Ретельно промовляє, намагаючись контролювати вираз обличчя: поважаю. А ось генпрокурора Пшонку – люблю, і зовсім інші очі, які світяться.

Минуло всього шість років. І ось на наших очах погано інформована жінка, яка повірила ідеології "русского мира", пропаганді російського телеящика, злякалася (теж не можна відкидати) низки промов і ексцесів на Майдані, познайомившись, нарешті, із цим кремлівським світом, причому в самому його серці, яка зустрічалася із Самим, із жахом розуміє, що Україна з усіма її проблемами і ризиками, ексцесами й алергіями, усе ж незрівнянно краща, ніж обласкане місце депутатки панівної партії у столиці холодної імперії. Що її серце насправді належить не Росії, а Україні. І тоді стає зрозуміло, що саме це її інтерв'ю – це напівінстинктивна спроба людини, яка втратила професійні та моральні орієнтири, докричатися до своєї улюбленої країни про те, як їй хочеться повернутися назад.

Поклонській, яка прожила більшу частину у вільній країні, знадобилося небагато часу, щоб на власній шкурі переконатися в тому, що її особиста свобода, хай як вона її розуміє, для неї виявилася важливішою, ніж навіть рідна мова, прихильністю до якої вона намагалася виправдати свою зраду шість років тому.

Що нового ми дізналися з інтерв'ю Гіркіна?

Природно, про все, що було в інтерв'ю Гіркіна, сказати неможливо. Виокремлю чотири історії, що привернули мою увагу.

Перша – свідомість підлітка. Колись у ранній юності Гіркін дізнався про легенду Білого руху генерала Миколу Бредова, який 1919 року взяв Царицин, Полтаву, Чернігів, Київ, 1920 року здійснив Бредовський похід Правобережною Україною до Тирасполя, дійшов зі своїми бійцями до Криму. Гіркін написав про Бредова диплом в Історико-архівному інституті, кілька статей. Помітив у собі певну зовнішню схожість зі своїм героєм. Уявив себе реінкарнацією Бредова століття потому. Своє життя присвятив реконструкції "бредовської справи" і самого Бредова – від участі у війні у Придністров'ї (природно, приїхав саме в Тирасполь) до "кримської весни". Залишилося, як йому здалося, абищиця – повторити бредовські подвиги взяттям Полтави, Чернігова, Києва.

Тому його нинішні претензії до Путіна – анітрохи не вигадані, не напускні, а цілком глибинні й безкомпромісні: той не дав йому завершити "бредовсько-гіркінський похід" 2014 року до Києва. Реконструктор розуміє, що іншого шансу в нього більше не буде. Реалізувати мету всього життя не вдалося. Як тепер полковник ФСБ Гіркін постане на тому світі перед генералом Російської армії Бредовим – як той, хто не виконав "доручення" легендарного генерала? Для полковника-реконструктора "зрада" Путіним його "справи" абсолютно непростима.

В історії з Гіркіним (як і з Поклонською) ми бачимо, наскільки особливе, виняткове значення мають для розуміння дій обох персонажів питання їхньої особистої ідентичності – іноді набагато важливіше, ніж офіційні накази, статуси в ієрархії або ж банальна оплата.

Друга історія стосується соціологічного оцінювання Гіркіним потенціалу силової підтримки сепаратизму в Україні. В інтерв'ю Дмитрові Гордону він прямо говорить, що нічого схожого на те, що він знайшов на Донбасі, у Криму не було. А отже, якби українські силовики у Криму вчинили опір російській інтервенції і місцевому сепаратизму, питання було б розв'язано там же й тоді ж. І тоді, можна зробити висновок, не було б ні анексії Криму, ні війни на Донбасі, ні 14 тис. загиблих. Саме про це говорить протягом останніх шести років багато спостерігачів, включно з автором цих рядків. І саме ця позиція систематично зазнає шельмування з боку порохоботів і "професійних патріотів", із боку Турчинова, який здав Крим і відкрив шлях Путіну на Донбас.

Одна річ – аналізуючи події збоку, висловлювати міркування, що здаються цілком логічними. Зовсім інше – одержувати підтвердження їм із того боку фронту, просто зі штабу противника. Постає запитання, що ж тепер, автори здання Криму і Донбасу не мають реагувати на те, що їхню зраду тепер витягують на світло? Що, хіба вони не мають спробувати заборонити інтерв'ювати Гіркіна й гіркіних? Що, хіба вони не мають після цього шельмувати Дмитра Гордона? Звісно, мають. От вони і пнуться щосили.

Журналіст Дмитро Гордон під час Skype-інтерв'ю з ватажком російських бойовиків на Донбасі Ігорем Гіркіним (Стрєлковим). Скріншот: Дмитрий Гордон / YouTube

Третє – визнання (підтвердження) з боку Гіркіна фактів договірняків з українськими силовиками стосовно взаємної відмови від обстрілів задля "збереження людей" (за винятком боїв за Карачун). Одна річ – чутки й розповіді, яких повно в українському суспільстві. Зовсім інше – пряма, відверта, цинічна, якоюсь мірою навіть банальна у своїй нехитрій простоті розповідь очільника сепаратистів. І що ви думаєте, таке інтерв'ю могло сподобатися тим особам з українського боку, хто укладав ці договірняки? Хто зрадив своїх співвітчизників? Хто дозволяв захоплювати міста та села й убивати українських громадян? Ні, вже краще спробувати придушити Гордона, облити його помиями, дискредитувати, назвати його агентом ФСБ, – тільки щоб ні в кого й надалі не виникало ні ідеї, ні бажання розбиратися з їхньою зрадою.

Щоразу, коли, шановний читачу, вам розповідатимуть про непримиренну війну української влади з російською агресією та сепаратистами, відповідайте вашим співрозмовникам гіркінськими історіями про ці договірняки. Й ігноруйте їхні пропозиції "не вірити Гіркіну". Замість цього нагадуйте їм про те, як вони дозволили полковнику ФСБ із тисячею своїх бандитів безпроблемно піти зі Слов'янська і безперешкодно зайняти Донецьк.

Четверте – це оголення жахливої інституційної слабкості пострадянського суспільства. Мабуть, це найстрашніша інформація з інтерв'ю Дмитра Гордона. Нагадую: банда у складі чи то 52, чи то 54 озброєних до зубів бойовиків непомітно (а чи непомітно?) переходить російсько-український кордон, проїжджає непоміченою (а чи непоміченою?) дві з половиною сотні кілометрів, перетинає всю Луганську область, проходить обласні центри Луганськ і Донецьк і, нарешті, захоплює Слов'янськ, місто з населенням 109 тис. осіб. Ще раз: 54 головорізи і 109 тис. осіб. Тобто група захоплення чисельністю 0,05% від населення міста-жертви встановлює, так би мовити, "контроль" (із пограбуваннями, убивствами, насильством, "підвалом", терором) над 99,95% населення. Жодні МВС, СБУ, прокуратури, АТЦ, ЗСУ не перешкоджають захопленню. А потім нічого не можуть вдіяти з бандою протягом трьох місяців.

Після чого вона, ця банда, уже у складі приблизно тисячі бойовиків, покидає Слов'янськ і без проблем захоплює мільйонний Донецьк. 1000 бандитів – це 0,1% від населення міста-жертви. І тепер от уже шість років, так, із допомогою сусіда-агресора, як і раніше, вона заправляє в місті і на навколишніх територіях, установивши там терористичний режим.

Якщо хтось подумав, що слабкість перед потенційним бандитським захопленням – це проблема лише Донбасу, або ж тільки України, той глибоко помиляється. У сусідній, "великій", як кажуть, країні контроль над 145 млн громадян установило угруповання, яке спочатку складалося не з 54 озброєних бандитів, а всього лише із п'яти цілком цивільно одягнених осіб – Валі, Тані, Саші, Борі та Володі. І нічого – ось уже 20 років минуло, а контроль над країною – із пограбуваннями, убивствами, насильством, "підвалами", терором нікуди не подівся. Тільки міцнішає.

Але розповідь Гіркіна Дмитрові Гордону лише особливо висвічує, наскільки слабким, безпомічним, безпорадним може виявитися й виявляється пострадянське суспільство перед обличчям незначного за чисельністю, але тісно згуртованого агресивного угруповання, здатного без великих труднощів і за короткий строк створити з життя будь-якої людини справжнісіньке пекло. Або позбавити її життя.

Завдяки своїм інтерв'ю Дмитро Гордон жорстко повертає нас на грішну землю неприємної дійсності, змушуючи ще раз і ще раз задуматися, що і як необхідно зробити для того, щоб забезпечити гарантований захист від захоплення влади над нами, над нашими близькими, над нашими життями з боку бандитів у погонах і без.

Відтак, третій блок знань, одержаних нами під час цієї історії, це:
 – додаткове розуміння ролі світогляду, ідеології, самоідентичності різних осіб в ухваленні ними рішень, здатних радикально змінити наш світ;
 – про масштабну, систематичну, глибинну зраду своїх співгромадян із боку частини українського керівництва;
 – про жахливу інституційну слабкість пострадянського суспільства і про необхідність розроблення та здійснення комплексу заходів щодо його захисту.

Є страх "професійних патріотів" перед втратою своєї майже монополії на інтерпретацію, що таке український патріотизм. Цей страх є двигуном шельмування незалежної журналістики

Що нового ми дізналися з нинішньої суспільної дискусії?

Звісно ж, далеко не всі, хто критично відгукнувся про обидва інтерв'ю, особисто про Дмитра Гордона, про стиль його журналістської роботи, є ревними порохоботами, пригожинськими тролями, представниками зрадницької частини українського керівництва, співробітниками російських спецслужб, які намагаються скористатися нагодою для дискредитації свого одвічного принципового суперника. Тим важливіше зрозуміти позиції тих, кому важко погодитися з такою журналістською роботою з інших причин.

Які це причини? Не переконаний, що перерахую всі з них, але деякі назву, намагаючись відтворити думки, які мені зустрілися протягом останніх днів.

"Дмитро Гордон – не журналіст, він посміхався, усміхався, не так сів, не так став, не так почав, не так закінчив, узагалі не закінчив, узяв інтерв'ю не в того, а в того не взяв, він не те запитав, він не запитав що треба, так журналістику не роблять, журналістику роблять інакше... тощо".

Це естетична позиція людей, яким Гордон із якихось причин не подобається. Громадяни безперечно мають право на таку позицію. Що в цьому разі їм робити?

Одне з двох:
 – ніколи більше не дивитися, не слухати, не читати Гордона, забути про нього, зайнятися чимось для себе привабливішим і цікавішим;
 – не посміхатися, не усміхатися, правильно сісти, правильно стати, так почати, красиво закінчити, запитати про те, що треба, не питати того, що не треба, взяти інтерв'ю у правильних іншого, іншої, інших, зробити цікавіше, ніж Гордон, побити його на його полі, побити його на чужому полі, показати, що він не журналіст, але не обливаючись водночас слиною і матом, заїкаючись від невміння дібрати неточні слова на своїй кухні або за кермом свого авто, а зробити інтерв'ю з найправильнішим співрозмовником, зробити інтерв'ю краще, ніж Гордон, зробити так, щоб його подивилися мільйони глядачів – більше, ніж дивляться інтерв'ю Гордона. Усі ми – читачі, глядачі, слухачі – будемо тільки у виграші, будемо безмежно вдячними, і тоді обговорюватимемо вже не помилки Гордона, а помилки іншого автора – мовляв, не журналіст, неправильно посміхався, усміхався, не так сів тощо. Уперед!

"Не можна робити інтерв'ю з мерзотником, покидьком, ворогом, терористом, убивцею тощо, тому що це аморально".

Ця етична позиція своїм корінням сягає у традиційні язичницькі забобони і християнські вірування, які табуюють називання вголос, особливо в публічному місці, і тим більше зображення того, кого і що вважають нечистю – лісовика, кікімору, водяника, аспида, чорта, диявола, біса, демона, Сатану, Люцифера тощо. Під час переходу від традиційного до сучасного цивілізованого суспільства більша частин,а цих забобонів відмирає, але час від часу вони владно дають про себе знати. Окрім того, у багатьох культурах є неписані, але, втім, виразно відчутні обмеження на публічне обговорення всього того, що пов'язано з фізичними стражданнями, муками, знущаннями, тортурами, смертю, загибеллю людей.

"Зі спецслужбами можуть працювати (спілкуватися, співпрацювати) тільки державні чиновники. Звичайні громадяни, зокрема журналісти, не мають такого права".

Це позиція прихильників станового суспільства, принципових противників свободи, ворогів рівноправності всіх громадян країни. Оскільки спецслужби, очевидно, в осяжній перспективі з життя людства не зникнуть, то позиція прихильників вільного суспільства полягає в тому, що вільні громадяни можуть створювати (своїми політичними рішеннями) і підтримувати (своїми податками) тільки такі спецслужби, які діють не проти вільного суспільства, а для його оборони, для захисту його громадян.

Звісно, жителям пострадянських країн, обтяженим тягарем жахливої історії радянських і російських спецслужб, які знищили мільйони своїх співгромадян, дуже непросто погодитися із самою думкою про те, що дії спецслужб у принципі можуть бути не спрямованими проти громадян своєї країни, а можуть, навпаки, допомагати їм і захищати їх. Тому в межах майбутньої роботи в цьому напрямі для початку пропоную подумати про такі приклади спецслужб вільних країн, як ізраїльські Моссад і Шин-Бет, грузинське МВС часів Вано Мерабішвілі, про таких співвітчизників, як Віктор Орєхов, Олександр Литвиненко, Михайло Трепашкін, Віктор Суворов, Володимир Попов. Але взагалі, звісно, потрібна окрема розмова про місце й роль спецслужб у вільному суспільстві (це тема роботи у межах ФСР).

"Надання трибуни ворогу країни і терористу, професійному вбивці і пропагандисту агресивної ідеології, проти якої потрібно боротися, послаблює волю громадян до опору, деморалізує їх, становить загрозу для національної єдності тощо".

Ця думка, яка доволі часто трапляється, відображає страх. Страх того, що військовий, військово-політичний, ідеологічний опонент у разі надання йому рівних можливостей або навіть тільки незначної можливості говорити безпосередньо з твоїми прихильниками і співвітчизниками виявиться сильнішим – в ідеях, аргументації, їх поданні. Інакше кажучи, це страх власної слабкості – того, що твоя позиція не витримає пропагандистського натиску противника, що твої прихильники не зможуть протистояти спокусі ворога.

І тоді для захисту своєї позиції, імпліцитно визнаваної слабкою, необхідно вмикати інструмент державної та/або суспільної цензури. Приклади розроблених критеріїв для запровадження такої цензури вже запропонували, зокрема, Дмитро navkratis:

"...можу зі свого боку запропонувати кілька критеріїв:
1) Вихваляння нацистської ідеології;
2) Вихваляння комуністичної ідеології;
3) Заклики до вбивств або дискримінації якої-небудь групи населення;
4) Створення явних інформаційних фейків із метою введення в оману".

І К.Кирилова: "Ваша стаття за посиланням ще більш хибна, ніж ваші коментарі у цьому обговоренні. І пропонована вами головна теза "Медичний принцип "не нашкодь" точно так само є головним у журналістиці...", і так звані критерії оцінки – це відтворена вашими словами класика обґрунтування необхідності цензури в тоталітарних суспільствах".

Під час дискусії до попередньої статті я кілька разів – услід Леоніду Шведову, який запитував: "Чи стало більше, після інтерв'ю, прихильників у позиції Гіркіна і шанувальників у Поклонської?" – ставив аналогічне запитання: чи є приклади того, що громадяни, віддані Україні, які подивилися інтерв'ю Гіркіна, послухали його розповіді про страти українських патріотів, тепер змінили свою думку на протилежну, приєдналися до агресора, побігли будувати "русский мир" і розстрілювати своїх учорашніх друзів та колег?

Поки ніхто не назвав жодного випадку. Іншими словами, страх своєї слабкості здається дутим.

Але не дутим насправді є інший страх – щоправда, зовсім не від імовірної зміни своєї позиції патріотами України на протилежну та їх переходу на бік ворога. Такої загрози якось не видно. Є інша загроза і є інший страх – страх "професійних патріотів" від своєї інтелектуальної і моральної слабкості перед можливою втратою своєї майже монополії на інтерпретацію того, що таке український патріотизм. І от саме ця слабкість і цей страх є головними двигунами шельмування незалежної журналістики.

За усвідомленням своєї ідейно-політичної слабкості (якщо така дійсно існує) з боку справжніх патріотичних українців можуть бути два варіанти дій.

1) насильницьке закриття від ідейної конкуренції із сильним противником. Це вельми комфортний спосіб спроб забезпечення монополії над свідомістю своїх громадян. І це стовідсоткова гарантія ще більшого посилення своєї слабкості.

2) вступ у відкриту конкуренцію і конфронтацію. Це важкий шлях боротьби – із поразками і перемогами, відступами і наступами. Але це єдиний спосіб у всі часи подолати страх і слабкість, урешті-решт стати сильним та успішним.

А інших варіантів не буває.

Нинішня дискусія, спровокована важкими, але дуже необхідними інтерв'ю Дмитра Гордона з противниками вільної України та вільної Росії, владно заявляє про необхідність публічного обговорення базових основ вільного суспільства:

• матері всіх свобод – принципу свободи слова;
• батька всіх свобод – інституційного захисту громадян вільного суспільства від бандитів усіх мастей;
• місця й ролі нових спецслужб у справі захисту вільного суспільства.

Для того, хто забув, що таке вільне суспільство, відтворю коментар від аноніма, який точно сформулював його саму суть: "Люди мають право самі вирішувати, чому їм вірити. І вони мають право на помилку. Опіка потрібна дітям. А дорослі люди мають право і зобов'язані робити свій вибір і за нього відповідати. Їхній вибір може комусь здаватися неправильним. Але це вибір вільних людей, це ціна свободи. Досить бути рабами".

Довідка "ГОРДОН". Інтерв'ю Гордона з Гіркіним вийшло у YouTube 18 травня. Його було записано за допомогою Skype. Під час інтерв'ю Гіркін зізнався, що віддавав накази вбивати українців, і назвав імена активістів, яких розстріляли за його командою. Деякі журналісти, політики та активісти розкритикували інтерв'ю. Вони заявили, що в такий спосіб Гордон легітимізує злочинців в українському інформаційному просторі. 18 травня під редакцією видання "ГОРДОН" у Києві активісти провели мітинг.

В Офісі генпрокурора повідомили, що інформацію з інтерв'ю з Гіркіним і колишньою "прокуроркою" анексованого Росією Криму Наталією Поклонською, яке вийшло раніше цього місяця, буде долучено до кримінальних проваджень, які стосуються збройної агресії РФ проти України. "Можу висловити лише подяку, а не критикувати за ті свідчення, які почуло наше суспільство і правоохоронні органи. У тому числі і про катастрофу літака MH17", – сказав заступник генерального прокурора Гюндуз Мамедов після виходу інтерв'ю з Гіркіним.

Сам Гордон заявив, що інтерв'ю він зробив "у співдружності з українськими спецслужбами". За його словами, інформацію про злочини проти України, озвучену в інтерв'ю Поклонською та Гіркіним, передано до Гааги для використання як свідчень на процесі у справі про анексію Криму та воєнну агресію на Донбасі.

Журналіст-розслідувач міжнародної групи Bellingcat Хрісто Грозєв вважає, що інформацію, озвучену Гіркіним, може бути використано в судовому процесі проти останнього. "Для мене очевидно, що частину питань було підготовлено з метою, щоб Гіркін упіймався", – підкреслив представник Bellingcat.

У СБУ заявили, що програми з Поклонською та Гіркіним вивчають стосовно доказів агресії РФ проти України, і зазначили, що проведення інтерв'ю було ініціативою журналіста.

Під час анексії Криму Росією в лютому – березні 2014 року громадянин РФ Гіркін був радником голови окупаційної адміністрації Сергія Аксьонова. Із квітня до серпня 2014-го брав участь у воєнному конфлікті на Донбасі. Під його керівництвом у квітні бойовики захопили Слов'янськ Донецької області (вони утримували місто до липня). На початку серпня стало відомо, що Гіркін склав повноваження "міністра оборони ДНР" і повернувся в Росію.

Гіркін перебуває в розшуку в Україні. Йому висунули підозри за низкою статей Кримінального кодексу України, зокрема ст. 258-3 (створення терористичної групи чи терористичної організації), ст. 294 (масові заворушення), ст. 258 (терористичний акт), ст. 341 (захоплення державних або громадських будівель чи споруд). Є одним із чотирьох обвинувачуваних у справі про аварію малайзійського літака Boeing 777 у небі над Донбасом 17 липня 2014 року. Судовий процес триває в Нідерландах, Гіркін відмовився брати в ньому участь. Перебуває під санкціями ЄС і США.