Киянка Хорошунова в щоденнику 1943 року: Логан не розуміє, як можуть брати сім'ю, якщо винен лише чоловік. Дивно. Німець не розуміє, що таке гестапо G

8 липня 1943 року, четвер

Учора був день Льоліного народження. На Житомирській, на Андріївському згадували. І добре це, і погано. У такі дні важче. І так усе складається, що дати підкреслюються. Минулого місяця третього числа зустріла слідчого з поліції. Цього третього Логан був у гестапо, запитував. Йому сказали, що справа 3 березня вельми відома і серйозна. Питати про неї нікому не можна. Те, що робить гестапо, оприлюдненню не підлягає. Що зроблено із сім'єю, невідомо. Думай, що хочеш. Сподівайся, якщо можеш. Вмовляє мене, що потрібно жити. Що потрібно сподіватися.

23-го вранці була на Сирці. Переконана, що нема їх тут, але поки в цьому не переконаєшся, все одно не заспокоїшся.

Я зупинилася. Назустріч по шосе бігла жінка. Вона крикнула мені: "Не зупиняйтеся, а то застрелять!"

До табору, сказали мені, потрібно йти повз єврейське кладовище, через Бабин Яр. Там дорога на Сирець і багато людей ходить. Так сказали. А від самого будинку колишнього партійного освіти — нікого. Восьма година ранку. Погода ясна, безхмарна. Сонце пече. І нікого ніде. На колишньому садівництві німецькі написи: територія зайнята УСМА. Це німецьке пароплавне товариство. Далі єврейське кладовище. Стіна стоїть. Не видно, щоб хто-небудь брав пам'ятники, хоча в газеті вже з місяць друкується звернення до охочих узяти з єврейського кладовища безкоштовно пам'ятники та огорожі. Але чи бере їх хто-небудь і чи брав? Територія кладовища теж зайнята УСМА. Вхід суворо заборонено. І ніде, ні на дорозі, ні на цвинтарі, жодної живої душі. Якби не сонце і птахи, було б зовсім моторошно. Слідів єврейського поховального ходу немає більше. Купи паспортів прибрали. Дорога курна й порожня.

За кладовищем городи. Там дві жінки і чоловік працюють. А далі знову нікого. Дорога спускається в яр. Перед яром дошка з написом: "Заборонена зона. Ходити суворо заборонено. Стріляють без попередження".

А мені сказали, що сюди треба йти. Але стояти й поготів не можна. Спускаюся в яр. Там піщана дорога з купою слідів. І знову дереться майже стрімко вгору. Яр вигинається і тягнеться майже від російського кладовища уздовж стіни єврейського. Укоси його покриті травою. На дні якась цегляна кладка впоперек нього. Тут біля дороги жодних слідів розстрілів і засипаних людей. Далі за поворотом піщані укоси. Туди тягне подивитися. Але моторошно. І зупинитися не можна. Дорога вилізла стрімко вгору. За нею знову ті ж написи. Тиша. Сонячно, ясно, жарко. Над яром не чути птахів. І тихо до остраху. Можливо, ще тому, що стріляють без попередження. І нестерпно хочеться розгледіти місце розстрілів. Кожної ночі, можливо, і цієї ночі, туди спускалися люди. Востаннє озираюся на піщані укоси.

Дорога виходить на шосе. Вона огинає якісь будівлі, що стоять далеко в глибині. А вздовж шосе дротяна огорожа в два ряди. Це табір. Споруди настільки далеко від дроту, що розглянути щось або когось неможливо. По верху зовнішнього краю дротяного загородження шнур електричний на фарфорових ізоляторах. Я зупинилася. Назустріч по шосе бігла жінка. Вона крикнула мені:

— Не зупиняйтеся, а то застрелять!

Побігла вздовж огорожі. Я – за нею. Вона кричала в порожній простір табору:

— Дівчатка, не бачили Галочку, що на кухні працює?

Жодних дівчаток не було видно, і тільки дуже далеко всередині було видно людей. Але хто вони, розібрати не було можливості.

Ця жінка пояснила мені, що в канцелярії приймають передачі. Це було в напрямку міста. Жінка побігла далі, так само кричачи в порожній простір.

На повороті до російського кладовища вартовий, український поліцейський у чорній формі, із рушницею. Відповіді — як у всієї нашої поліції. Стоїть йолоп і наче не розуміє, що йому кажеш. А коли зрозуміє, тоді ти не розумієш, що він говорить. Після кілька разів повторених запитань він пояснив усе-таки, що передачу приймають у правому вікні контролю. Тут же справа початок табору. Блакитний чистий паркан. Квіти. Чистота. Стоїть німецька машина. За парканом невеликий, дуже чистий дачний будиночок. Немов не в таборі, про який розповідають жахи, а на дачі в заможних людей. Ходять дівчата у крепдешинових сукнях, у білих фартухах із німецькими зачісками, як ті, що обслуговують німецькі казино. А з вікон витріщаються фізіономії поліцейських.

Перше вікно відкрите. У кімнаті нікого немає. Там квіти. Радіоприймач гарний. Грає. Стоять два або три вузли, з передачами, очевидно, тому що прізвища написані.

Нарешті з сусідньої кімнати висунувся поліцейський із таким самим безпросвітно розумним обличчям, як і той, що біля входу.

— Вам чаво?

— Передачу передати.

— То передайте.

— А як дізнатися, чи є вони?

— Та тут нічого дізнатися не можна. І взагалі, тут стояти не дозволяється.

— Мені можна почекати?

— Тут чекати не дозволяється.

— А коли ж мені прийти?

— Та коли хочете.

Аудієнцію закінчено. Коли я йду, з-за дроту розпухлий хлопчина років 16–17-ти просить:

— Тьотю, чи не кинете хлібця?

Він несе відра з водою. Але поліцейський тицяє рушницю в мій бік.

— Проходьте, громадянко, стріляти буду.

Я проходжу. Хлопець дивиться услід. Шосе йде повз російське кладовище, повертає на Петрівку. Більше не потрібно йти через Бабин Яр. Від Петрівки йшла якась жінка на Єврейський базар. Вона розповіла мені про цей табір, багато чого підтвердивши з того, що розповідали інші. Ходити туди не можна. Можуть убити або німець спустить собаку, як було з однією приїжджою жінкою. Вона шукала дочку, зупинилася біля дроту. Собака порвав її ледь не до смерті.

Це була середа 23 червня. У четвер увечері, після чергового уроку, уперше німецькою розповіла Логану свою історію. На нього вона справила жахливе враження. Він не розуміє, як можуть брати сім'ю, людей похилого віку, дітей, якщо винен лише чоловік. Дивно. Німець не розуміє, що таке гестапо.

Знову все в мені піднялося з усією силою, тому що на байдужість завжди розраховуєш, а небайдужість, та ще й від німця, – завжди несподівана. Тому й хвилює. А він довго вмовляв мене сказати імена. Він піде до гестапо і сам запитає про мою родину. Скільки не казали йому, що у кращому разі йому нічого не скажуть, а в гіршому його візит туди буде мати тяжкі наслідки й для нього. Він усе одно наполіг. І імена ми йому сказали.

А в нього ж сім'я, троє маленьких дітей, старшому з яких шість із половиною років.

— Ну, так мене заарештують, — каже він. — Мене ж знають, у мене багато друзів, мене звільнять.

Але я знаю, що це марно.

А 3 липня, як я вже писала, Логан пішов усе ж до гестапо. І знову стало зрозуміло, що немає в мене надії знайти їх зараз. Занадто серйозна справа. Так, я це знала і знаю.

Попередній запис у щоденнику – від 18 червня. Наступний запис – 11 серпня.

Про особистість автора мемуарів про окупацію Києва – Ірини Хорошунової – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікується у спецпроекті "Щоденник киянки".

Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.

За ідею редакція дякує історику і журналісту, співробітнику Українського інституту національної пам'яті Олександру Зінченку.