+1 Київ
19 червня 1943 р., субота
Час іде повільно в днях, а разом минає дуже швидко. Уже три з половиною місяці. І новини в мене є, і немає їх. Третього числа, у тримісячну дату, зустріла на вулиці слідчого з поліції, у якого була у квітні в пошуках своїх. Він сам зупинив мене на вулиці.
— Справу закінчено, — сказав він. — І хоча ніхто з родини не винен, але німці вважають: якщо хто-небудь один винен, то треба ізолювати від інших.
— Дуже серйозна справа, — сказав він (це я і без нього знаю). — Ні шукати, ні пробувати дізнаватися що-небудь. Це марно. І тричі повторив: "Не рекомендую!" І так безглуздо ми влаштовані, що хоча готова до цього давно, усе одно знов, наче обухом по голові. Годі чекати. І всі мої пошуки безглузді. Тільки відчай.
Третього дня публікували повідомлення про те, скільки взято укріплених сіл, бункерів та озброєння. Називають це "боротьбою з тиловими бандами".
Села горять. А німці бояться із села в село за п'ять кілометрів перейти. Молодці наші партизани! Тільки вони зараз – єдине джерело нашого оптимізму. Адже ми, хоч і знаємо, що все одно наші переможуть, а самі дожити не сподіваємося. Скільки разів уже чекали – і все марно. Тільки щоразу, коли чекають наших, обережність забудуть – і кінець. Гинуть так, як мої загинули.
А ми чекаємо. І, як завжди, нічого не знаємо.
Попередній запис у щоденнику від 2 червня. Наступний запис – 8 липня.
Про особу автора мемуарів про окупацію Києва – Ірину Хорошунову – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів опубліковано у спецпроекті "Щоденник киянки".
Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.
За ідею редакція дякує історику і журналісту, співробітникові Українського інституту національної пам'яті Олександрові Зінченку.
