+1 Київ
5 жовтня 1943 р., вівторок
По новини необхідно виходити в місто. Там відомо вже, що на біржу не можна показуватися. Хто пішов туди, не повернувся. Відпускають назад тільки людей похилого віку. Учора залізничників замкнули у вагони і кудись потягли. Це повідомила дружина одного з них, наша сусідка по Андріївському узвозу, яка втекла десь через задні двори. Щодо фронту відомо лише, що в Обухові дуже чути безперервний бій, а з Білої Церкви всю поліцію переселили у села, які ближче до Києва.
У місті чути канонаду лише зранку і вночі, коли зовсім тихо. Уже люди зовсім стомилися від очікування. Усі будують стратегічні плани. Одні кажуть, що ще довго чекати, інші – що вже скоро. Нервів ні в кого не вистачає.
Сьогодні ніч була відносно спокійна. З вечора рявкала гармата – наша сусідка, – і ще якесь близьке, далекобійне. Під ранок було два вибухи.
Німецькі бомбовози зграями літають у бік фронту. На стадіоні біля нас поставили дванадцять танків, які прийшли з боку Пущі. Їх закрили гілками дерев.
Уже вечір. Стемніло. Біля парадного хвилюються мешканці будинку, в якому живемо. П'ять жінок учора пішли на Сирець копати картоплю і не повернулися досі. Дунечка ще вчора зі своїми компаньйонами ходила на Червоний трактир по картоплю і капусту. Сьогодні вже не можна йти. Поки написала ці кілька рядків, почалася безперервна канонада. Стріляють усі гармати, розташовані біля нас. А народ мріє про прихід наших і про те, щоб швидше повернутися додому.
Попередній запис у щоденнику – від 3 жовтня. Наступний запис – 6 жовтня.
Про особистість автора мемуарів про окупацію Києва – Ірини Хорошунової – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікуємо у спецпроекті "Щоденник киянки".
Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.
За ідею редакція дякує історику і журналісту, співробітнику Українського інституту національної пам'яті Олександрові Зінченку.
