Киянка Хорошунова в щоденнику 1943 року: Тонкий прожектор часто та дуже коротко освітлює небо й одразу гасне. Очевидно, радянський G

3 жовтня 1943 р., неділя

Сьогодні ніч минула зовсім неспокійно. Увесь час наполегливо та гучно стріляли гармати. Дехто каже, що були вибухи, але нічого не визначиш тепер, особливо, якщо весь час гуркотить. Це друга ніч зі стріляниною.

Уранці принесли газету. Вона, проти обіцянок наших теперішніх правителів, виходить щоденно. У ній новий наказ, який наша комуна вітала як зрушення в бік кінця. Знову "з метою захисту населення" (не як-небудь!) виселяють Шевченківське селище біля дачі Кульженка, Пріорку, Голосієве та Деміївку, Васильківську (Деміївську) та Васильківське шосе і сторону, що до Дніпра. Термін їм до вісімнадцятої години у вівторок. Після цього тим, хто перебуває у забороненій зоні, — розстріл. Ми — стратеги — визначаємо наближення фронту від Димера та від Обухова.

У нас не було жодної картоплини. Незважаючи на недільні облави, пішли на город. Поки зайшли по Дунечку, потім на Кузнечну (звідти йшли Елеонора Павлівна, Катерина та Марія Вікентіївна), була вже дванадцята година. Це моя остання, найсумніша подорож на город. Усе дуже знайоме, і тому нестерпно сумно. Сьогодні був дуже спекотний день, а тіні не було зовсім. Деміївка, не поспішаючи, переїжджає.

Не пішли лісом, там було б ще сумніше. І, крім того, вчора було влаштовано облаву на жінок, які ходили до Червоної корчми на громадські городи. Наша картопля в ямі ціла. Крім нас, на всіх городах ніде жодної душі. Хтось із сусідніх господарів посіяв уже озимий хліб, а тепер його виселяють.

На полі канонаду чути так, що навіть якось не по собі робиться. Потім десь близько стріляла гармата, і снаряди свистіли огидно над головою. Нас було семеро. Зараз душний, зовсім літній вечір. У боці Деміївки спалахи чи то пострілів гармат, чи то грози, вже й не знаю тепер.

Тонкий прожектор часто та дуже коротко освітлює небо та одразу гасне. Очевидно, радянський. Перед вечором у нас дзвеніли шибки від пострілів гармати, яка біля нас. Зараз зовсім тихо. Тільки молодь у дворі співає німецьких пісень. Я пишу в печі при каганці, тому що в нашій кімнаті немає жодного столу і тільки один стілець. Частина комуни спить уже на своїх бівуачних місцях, а частина сидить на балконі, і всі одне одного питають:

— Коли ж кінець нашим випробуванням?

Сьогодні третє число. Сім місяців немає моїх, а скільки ще чекати? І якщо раніше втрата речей не мала значення, то тепер прикро, що нічого не зберегла для них. І нічого не можу зробити, як і весь час нічого не могла зробити, щоб їм допомогти.

Десь Нюся тепер? Чи вдалося їй дістатися до Кам'янця до своїх? Чи побачимось коли-небудь?

Попередній запис у щоденнику від 2 жовтня. Наступний запис – 5 жовтня.

Про особистість автора мемуарів про окупацію Києва – Ірини Хорошунової – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікуємо у спецпроекті "Щоденник киянки".

Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.

За ідею редакція дякує історику та журналісту, співробітнику Українського інституту національної пам'яті Олександрові Зінченку.