Киянка Хорошунова у щоденнику 1943 року: Розповідають, що німецька армія лавиною рухається назад, з'їдаючи все на своєму шляху G

7 жовтня 1943 р., четвер

Уранці був сильний вибух. Уночі – кілька пострілів. Іще, здається, ніколи так не чекали на газету, як сьогодні, а вона принесла дуже нецікаві новини: запрошення фольксдойче, які залишилися, та наукових працівників зареєструватися, щоб не втратити пайків.

У зведенні: планомірно, без перешкод із боку ворога відійшли на північний захід від Демидова (тобто за Пущею). Ранок минув зовсім спокійно. Сонце сяє. Жодних облав. І жодних розмов про переселення. Запитання ставляться тільки про те, коли ж прийдуть більшовики? І в усіх на вустах лише одне запитання: "Коли ж це закінчиться?" А наше становище з кожним днем усе складніше і складніше. Крім облав та остаточного розграбування квартир, нічого в перспективі найближчих днів. І на додачу до цього — голод.

Не можу більше терпіти невідомості щодо Елеонори Павлівни. Іду до міста. Ніде не було облав, тільки в нас. Дорогою розповідають про те, як вивезли всіх залізничників; про те, що б'ються в Гостомелі; про те, що за Києвом пекло. Німецька армія лавиною рухається назад, з'їдає все на своєму шляху й усіх жене за собою. Кияни, які вирушили пішки з Києва, уже до Попільні приходять голими, як липки. А потім намагаються пробитися знову до Києва. До Ковальської не змогла дійти. Занадто пізно.

Попередній запис у щоденнику від 6 жовтня. Наступний запис – 8 жовтня.

Про особистість автора мемуарів про окупацію Києва – Ірини Хорошунової – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікується у спецпроекті "Щоденник киянки".

Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.

За ідею редакція дякує історику та журналісту, співробітнику Українського інституту національної пам'яті Олександру Зінченку.