0 Київ
6 жовтня 1943 р., середа
6-го жовтня — ми сидимо на Скобелівській. Збиралися на два дні. Усе брали із собою на два дні. А сьогодні вже дванадцятий день. Раніше всі мучилися від очікування й невідомості. Зараз усі мучаться ще більше, але вже не від прагнення повернутися додому у свої квартири, а від страху вигнання з міста. Учора принесли з управи відомості, що хтось уже бачив такий наказ про звільнення міста від населення. І що цей наказ буде опубліковано сьомого або дев'ятого, тобто в день виходу газети.
Зараз на вулиці біжать жінки і кричать:
— Попередьте чоловіків про облаву!
У нас спостережний пункт на балконі. У сусідніх дворах чоловіки побігли кудись у садки. Жінки закривають їх гілками.
У будинку хвилювання. Німці увійшли в наш флігель. Ну й історія! Уже перша дня, облава почалася о десятій годині. І найжахливіше, що в цю облаву потрапила біля нас Елеонора Павлівна. Мені сказали, що бачили жінку, схожу на неї, дійсно вона. І ось уже приблизно дві години через вікно намагаємося визначити, що з нею буде. І не можу вийти, тому що негайно потраплю теж. Облава триває. Чоловіки ховаються. Вулицею йдуть тільки жінки з дітьми. Німці перевіряють у них документи.
На початку облави Любов Василівна каже:
— Хоч би повітряна тривога була!
Тільки вона це сказала, як з'явилося двадцять радянських літаків, і посилено почали бити зенітки.
Літаки пролетіли. Тривога закінчилася і на облаву ніяк не вплинула.
Не знаходжу місця від хвилювання за Елеонору Павлівну. По-справжньому, мені треба було піти з нею, раз її захопили. Але не могла вирішити, чи можу це зробити, і тепер це мучить мене
13.30
Облава триває. Захоплені, у групі яких і Елеонора Павлівна, сидять за парканом. Від Елеонори Павлівни принесли записку. Вона пише, що це "для загальної освіти", як каже Андріївська комуна, і просить прислати якусь кофтинку. Вона в літній сукні, у балетках і без панчіх. До записки ніхто не наважувався йти. Тепер Ганна Юхимівна погодилася вийти. Поспішаю, стягую із себе кофту. Любов Василівна дає панчохи.
Елеонору Павлівну не відпустили. Треба, хай там що би було, вийти сказати на Кузнечній. Андріївський узвіз хвилюється, як я піду. Надягаю торбину – із сухарями, милом, рушником. Документи на грудях. Кофта в руках. Готова до того, що заберуть. Місця собі не знаходжу від хвилювання за Елеонору Павлівну. По-справжньому, мені треба було піти з нею, раз її захопили. Але не могла вирішити, чи можу це зробити, і тепер це мучить мене.
Іду на Кузнечну. Дорогою народ спокійний. Облав попереду немає. На вулицях натовпами люди, що сидять, стоять, гуляють. Жилянська, Бульонська, Ковальська, як бульвари. Чоловіків теж дуже багато. Біжу бігом. У цих районах облави не було. До 107-го номера залишилося три будинки. Зупиняють. Якраз проти 107-го — німецька машина.
Кажуть: "Хапають!" Знову хвилювання. За три будинки не дійти! Прошу у якогось хлопчиська олівець. Якась жінка обіцяє віднести записку. Але машина їде. Можна йти.
Катерина і Тамара хапаються від моєї звістки за серце. Марії Вікентіївні бояться сказати. Але добре, що я прийшла. Виявляється, Елеонора Павлівна зібралася пробратися в заборонену зону у свою квартиру. Не прийшла б до ночі, вирішили б, що вбили її.
Попередній запис у щоденнику від 5 жовтня. Наступний запис – 7 жовтня.
Про особу автора мемуарів про окупацію Києва – Ірину Хорошунову – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікуємо у спецпроекті "Щоденник киянки".
Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.
За ідею редакція дякує історику і журналісту, співробітнику Українського інституту національної пам'яті Олександрові Зінченку.
