Клуб читачів
ГОРДОН
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Співвласник АТБ, мільярдер Буткевич: Із міліції я пішов, тому що надійшла пропозиція від Тимошенко і Пінчука, від якої неможливо відмовитися

Чому у Дніпрі так багато мільярдерів, як люди з оточення Віктора Януковича намагалися купити АТБ. Про це, а також про те, як допомагав Петрові Порошенку обратися президентом у 2014 році, в авторській програмі Дмитра Гордона розповів український бізнесмен, співвласник компанії "АТБ-Маркет" Геннадій Буткевич. Видання "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Буткевич: Тимошенко безумовно, талановита людина. Лідер. Можливо, ця риса і губить її
Буткевич: Тимошенко – безумовно, талановита людина. Лідер. Можливо, ця риса і губить її
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Дмитро ГОРДОН
засновник проєкту
Після армії я сказав, що їду у Дніпро і буду розкривати вбивства. У мене така мрія була, навіяна братами Вайнерами

– Геннадію Владиславовичу, добрий день.

– Добрий.

– Сьогодні в мене перше інтерв'ю з вами, у вас – узагалі перше телевізійне інтерв'ю. Ви абсолютно непублічна людина.

– Так.

– Великі гроші не люблять публічності. Ви мільярдер. Мільярдери дуже нечасто погоджуються на телевізійні зустрічі. Ви народилися у Дніпропетровську, закінчили Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут. Я вас як колега колегу розумію. Я закінчив Київський будівельний інститут.

– Ви працювали будівельником?

– Слава богу, ні.

– Я теж.

– Який ви факультет закінчили?

– Теплогазопостачання й вентиляції.

– Я – промислове та цивільне будівництво. І ви закінчили ще Національний юридичний університет.

– Так, правознавство.

– І пішли працювати в радянську міліцію.

– Так.

– Чим ви там займалися?

– З історії, як я туди потрапив. Я після інституту служив офіцером на Далекому Сході. Ну і мене сватали у КДБ армійське...

– ГРУ.

– Так. Я сказав, що їду у Дніпро і буду розкривати вбивства. У мене така мрія була, навіяна братами Вайнерами. "Ера милосердя".

– "Чорна кішка".

– "Чорна кішка", так. Після армії зайшов до начальника УВС Сидоренка, про себе розповів. Сказав, чим хочу і мрію займатися.

– Тобто це мрія була?

– Так. Це реально було так. І він каже: "Ти йди поки, влаштовуйся на роботу". А перевіряли тоді дуже довго. Це зараз прийшов, побачив – і вже в поліції, міліції.

– Міністром зараз так можна стати.

– Так, можливо. Дев'ять місяців була перевірка. І запросили мене.

– Дев'ять місяців?

– Дев'ять. Я вийшов з УВС на проспект Карла Маркса, там вивіска "Трестднепрсантехмонтаж". Заходжу туди. Чимось же треба займатися, треба гроші заробляти (я вже був сімейним). Зайшов до начальника відділу кадрів, а біля нього сидить директор профтехучилища. Каже: "Давай до нас. Зарплата гарна, робота з людьми..." Я думаю: "Що я буду шукати? Піду". І пропрацював майстром профтехучилища дев'ять місяців.

– Ви хотіли піти в міліцію. У вас, наскільки я знаю, було загострене почуття справедливості.

– Так.

– Ви навіть заступалися за молодших школярів, коли їх ображали студенти зварювального технікуму, розташованого поруч.

– Хлопці з початкових класів підійшли до мене (я вже був у 10 класі), кажуть, що в них є проблеми: "Нас ображають". Я сказав, що проблем у вас більше не буде. Студенти зварювального технікуму (їхній гуртожиток був навпроти) забирали в них гроші. Батьки дадуть 50 копійок на сніданок, а вони молока вип'ють, а 20 копійок залишають на кіно, на морозиво. І в них забирали. Якось на санчатах катаємося біля школи, я кажу: "О, зварювальники. Треба пояснити людям, що так робити не можна". І так по-хуліганськи, по-вуличному, пояснили їм. Потім за деякий час прийшло студентів осіб 30 до школи... Вивалило пів школи. Сам на сам розібралися, і більше ніхто не ходив. Вони не перетинали вулиці.

– Тобто ви трошки хуліганом були, так?

– Так.

– Вуличну мову добре розуміли.

– Із Кривого Рогу залишилося.

– Одна з найгучніших ваших справ – справа про фальшиві монети. Коли робили нібито золоті монети... Не нібито золоті, але нібито старовинні: 25 рублів.

– Так.

– Що це за справа?

– Ну, від агента отримали... Ми ж можемо говорити, як воно було.

– Звичайно.

– Раніше наказ був 0030: слово "агент" не можна було говорити. Зараз це...

– Добровільний помічник.

– Добровільний помічник, так. Від агента надійшла інформація про те, що на валютному ринку занадто багато імперіалу – 25-рублева монета. Такого бути не може – це була нумізматична цінність, оскільки монета просто в золоті.

– Агент нумізматом, напевно, був.

– Так.

– Підривало його ринок.

– Так. Ну і пішло розроблення. Пішли агенти ще додатково. Почали давати через агентуру замовлення на імперіал. І нам запропонували одразу три імперіали з різних боків. Закупили імперіал. Тоді це було чи то $2500, чи то $4000. Я вже не пам'ятаю.

– Карбованців, мабуть. Доларів ще не було.

– Доларів.

– Уже доларів?

– Доларів. І треба було десь знаходити гроші. У касі ніхто грошей не дасть таких.

– Звичайно.

– Довелося звертатися до добровільних помічників, позичати в них гроші. А потім ще треба було продати його. Тобто, крім розкриття злочинів, трошки займалися й порушеннями. А по-іншому ніяк не можливо. Вийшли на людину, яка з Росії отримувала промислове золото. Дуже професійно працювала і робила цю монету. Робила [монети] і королю Швеції начебто. Я вже точно не пам'ятаю. Відомий був працівник культури, можна сказати. Перша судимість у нього була за те, що він у ресторані розплатився купюрою 25 руб., яку намалював протягом 10 хвилин.

– Красень.

– Дуже талановита людина, так.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Посадили?

– Так. Він паралельно зайнявся й виготовленням фальшивих шведських крон.

– І жив у Дніпрі?

– Жив у Дніпрі. У нього верстати стояли в інститутах, вишах. На них він ставив свої матриці, вирізав. Його імперіал стояв руба... Тобто валютники, щоб визначити справжність монети, ставили його руба...

– Надовго він поїхав у місця не такі далекі?

– Так вийшло, що ненадовго. Писали, що його помилував Кучма. Він був талановитим, він виконував гарну роботу. І я думаю, що...

– Згодився.

– Він і потім виконував роботу. Але вже не порушував закону.

Із міліції я пішов, тому що надійшла пропозиція, від якої неможливо було відмовитися. Її зробили Тимошенко й Пінчук

– Скажіть, будь ласка: працюючи в радянській міліції, ви брали хабарі? Чесно.

– Ні. І це стало причиною того, що я пішов із міліції трохи раніше, оскільки була пропозиція щодо зарплати, від якої неможливо було відмовитися.

– Велика?

– $4 тис. на місяць.

– Хто запропонував?

– Юлія Володимирівна. Юлія Володимирівна разом із Пінчуком. Вони тоді разом працювали.

– Ух, як цікаво... Юлія Володимирівна працювала з Пінчуком.

– Так. Я надавав послуги з безпеки обом.

– Зараз ми до цього повернемося. Я знаю, що в радянські часи, коли ви працювали в міліції, ви поїхали як один із найкращих співробітників до Грузії...

– Я був тоді у ВБРСВ. Я йшов у карний розшук, а потрапив у ВБРСВ. За дев'ять місяців після того, як мене перевірили, начальник УВС сказав: "Підеш працювати з економікою. Ми тебе вивчили добре". І я пропрацював тривалий час з економічними злочинами. І ніхто ні копійки Геннадієві Владиславовичу не зміг дати в цей час.

– А що у Грузії було? Вам же запропонували багато.

– Щодо кількісного складу не говорили, скільки буде, але натякали на те, що це потрібно зробити. І це буде краще для мене і для Грузії. І коли я був там, я був шокований, як Саакашвілі зміг побороти корупцію в такій корумпованій державі.

– Там уже в радянські часи було гарненько корумповано, правда?

– Там отримував зарплату тільки один начальник УВС. Усі приносили, зносили. І вони навіть не приховували цього, коли я був у відрядженні.

– Ледве втекли звідти чи нормально поїхали?

– Ледве втік.

– Ось так.

– Так. Вони дуже не хотіли, щоб справу розслідували. Один опер розшуку, грузин, перейнявся. Не можна сказати, що ми його підвербували, але потоваришували з ним добре. І він нам дав можливість виконати роботу до кінця й вивіз нас в аеропорт Тбілісі.

– Могло закінчитися погано?

– Не думаю, ми були напоготові. Хоча натяки були.

– Наприкінці 80-х у Радянському Союзі визнали нарешті, що є організована злочинність. І я пам'ятаю, що було сигналом до цього: стаття полковника Гурова в "Литературной газете". Вона мала назву "Лев стрибнув".

– Так.

– До цього про організовану злочинність ніхто не говорив. Після цього почали з'являтися управління, відділи з боротьби з організованою злочинністю.

– Вони мали назву "шосте управління".

– Ви стали співробітником відділу з боротьби з організованою злочинністю.

– Так. Керівником у Дніпропетровську.

– Як тоді йшли справи у Дніпропетровську з організованою злочинністю? Який це рік?

– Це було в 91-му.

– Тобто ще Радянський Союз.

– Так, так.

– Процвітав рекет?

– Як у всій країні. Скрізь були спортсмени, хлопці сміливі, відчайдушні, які хотіли жити добре. Студенти зварювального технікуму по 20 копійок брали, а ці були серйознішими.

– Ви знали всіх?

– Безумовно. Усе місто знав.

– Агентура у вас була впроваджена в банди?

– Це було складно, але це було. Це радше довірені особи, ніж агентура. Тому що вони не брали таких людей... Вони відчували. І суперники були гідні.

– Керівники управлінь із боротьби з організованою злочинністю України та Києва говорили мені, що зазвичай усі авторитети і злодії в законі були агентами або міліції, або КДБ, а потім СБУ.

– Якщо вони вербувалися, то вербувалися тільки з однією метою: щоб у них усе було гаразд.

– Але вербувалися.

– Звичайно.

– Вам легко працювалося з організованою злочинністю чи ні?

– У мене дуже добре виходило. У мене й агенти завжди були гарними, і довіра до них, і навпаки. Тому що я хабарів не брав. Я був справедливим і не брав грошей.

– Була суто чоловіча повага?

– Так. Деякі досі вітають мене з днем народження.

– Вони вже, напевно, поважні люди?

– За віком, так.

– Бували моменти під час зустрічей із бандитами, коли холодок у грудях був?

– Безумовно, були. Але я вам скажу: будучи молодим опером і виїжджаючи на сімейні [сварки], холодок був більшим, ніж в організованій злочинності.

– Ось так.

– Так.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– А що на сімейних було?

– Кожен опер виїжджав, чергував по району й території. Ця робота полягала в тому, що потрібно їхати на будь-який скоюваний злочин, зібрати матеріали. Виїхав о дев’ятій ранку на крадіжку і закінчував о 10 годині вечора: то розбій, то грабіж, то хуліганка серйозна. Повертаюся якось увечері, черговий по рації каже: "Ти де?" – "Я там і там". Каже: "Заїдь на сімейну". Ми не любили сімейної – це складна тема. Це робота дільничного. Але черговий каже: "Заїдь. Там щось не дуже гарне, а дільничний зовсім в іншому місці". Довелося заїхати. Це один із випадків, що холодок був значний.

– Що там було?

– Зброї я не взяв. Ну, заходжу на перший поверх (потрібна квартира була на п'ятому), на першому двері відчиняють: "Ну нарешті міліція приїхала". І зачиняють двері. На другому поверсі: "Ну нарешті все гаразд". І так на всіх поверхах. Підходжу до дверей, дзвоню: відчиняє мужик 1,90 – 1,95 метра.

– Із сокирою?

– Із сокирою.

– Класика жанру.

– У трусах, із сокирою і дружина у крові. "Ну що? – каже. – Мусор, заходь. Зараз я тобі розповім, як треба поводитися в моєму домі". От і ситуація. Я без зброї. Але я ж не поїду... Що я скажу? "Там мужик із сокирою стояв – я поїхав"?! Треба було якось виходити зі становища.

– І...

– Ну, знову ж таки, трошки допомогли вулиця і спорт. Раптовий удар у пах... Після цього він спокійно, спокійнесенько поїхав у райвідділок.

У мене була розмова з Тимошенко, коли вони з Пінчуком розходилися. Я сказав: "Юліє Володимирівно, ви розійшлися сьогодні з Пінчуком. Завтра ви вирішите піти в політику..." Про це ще ніхто не думав, а я відчував – і попросив бонус. І цей бонус ми запустили в бізнес

– Коли працювали у відділі з боротьби з організованою злочинністю, життям ризикувати доводилося?

– Особливо ні. Усе має бути прораховано. Плани писали, затверджували їх – без цього жоден захід не відбувався.

– Ви говорили про Юлію Тимошенко. У 1995–1997 роках ви очолювали службу безпеки "Єдиних енергетичних систем України". Важко було?

– Так. Потрібно було створити з нуля службу безпеки. І я вважаю (багато хто це визнавав), що служба безпеки була найкращою в Україні.

– Туди входили фахівці і КДБ, напевно, і СБУ.

– Так, КДБ.

– І міліції.

– І міліції.

– Скільки людей було? Сьогодні можна про це говорити чи ні?

– Я думаю, не обов'язково. Значна кількість людей була. І працювали не тільки щодо її фізичної охорони. Але ми починали, коли Тимошенко працювала...

– Із Пінчуком.

Так.

– Пінчук потім відійшов.

– Вони розійшлися. Але в мене була розмова з Віктором Михайловичем. Він хотів, щоб я залишився у нього. Але я вирішив працювати з Юлією Володимирівною.

– Ви обрали дівчину.

– Так. Я як відчував. $4 тис. було мало, тому треба було користуватися моментом.

– Вона платила більше, уже коли залишилася сама?

– У мене з нею розмова була, коли вони з Пінчуком розходилися. Я сказав: "Юліє Володимирівно, ви розійшлися сьогодні з Пінчуком. Завтра ви вирішите піти в політику..." Про це ще ніхто не думав, а я відчував. І попросив бонус. І цей бонус ми запустили в бізнес.

– Великий бонус?

– Суттєвий. Змогли купити м'ясне обладнання. І з нього, у принципі, пішли нормальні заробітки для купівлі магазинів.

– Павло Іванович Лазаренко теж мав стосунок до ЄЕСУ тоді. Правильно?

– Стосунок він до всіх мав. Не тільки до ЄЕСУ.

– Так, це правда. Ви спілкувалися з ним тоді?

– Так.

– Цікава людина?

– Дуже сильна людина. За мить ухвалював рішення... Але жадібний...

– Юлія Володимирівна не жадібна?

– Ні.

– Лазаренка називають одним із найкращих прем'єр-міністрів України. Це відповідає дійсності?

– Для мене він був монстр. Я ж його бачив зі сторони.

– Трагічна доля в Лазаренка, так?

– Безумовно.

– Вам шкода його чи ні?

– Я думаю, це заслужено.

– Ось зараз Павло Іванович вас дивиться. Що б ви йому передали через океан?

– Треба подумати. Ви різко запитання ставите... Якщо Павло Іванович це бачить... Я шкодую, звісно, що так його доля склалася. Бо він реально міг би бути сильним державним діячем. Але жадібність...

– Фраєра згубила.

– А жадібність породжує бідність.

– Юлія Володимирівна теж талановита?

– Безумовно, талановита людина. Лідер. Можливо, ця риса і губить її. У тому сенсі, що вона має бути тільки першою. Державний предмет вона знає найкраще у країні, я думаю, але її сильні риси захоплюють реалії.

– Як керівнику служби охорони вам доводилося запобігати замаху на вбивство Юлії Тимошенко?

– Ні.

– Але погрози були?

– Так.

– Ситуації, коли була небезпека, траплялися?

– Я завжди був поруч.

– Сьогодні ви стежите за нею?

– Так.

– Спілкуєтеся?

– Дуже рідко. Але я завжди з'являвся, коли їй було важко. Коли вона сиділа в тюрмі, я був поруч із її сім'єю.

– Ось так.

– Але потім знову зникав. Бо знав, що бізнес має бути в тиші.

– Ви – співвласник "АТБ-Маркету": найбільшої української компанії, яка спеціалізується на роздрібній торгівлі. Із чого ви починали? Кажуть, що ви починали з трьох ларьків чи з трьох гастрономів. Це правда?

– У великого власника борделів запитали: "Із чого ви починали?" Він каже: "Починали ми просто: я, дружина і теща". У мене була кав'ярня, друзі, які були націлені на те, щоб жити краще. І з’явилася нагода... Я вважаю, що випадок відіграє велику роль у долі людини. На бонус, який я отримав у Юлії Володимирівни, ми побудували м'ясокомбінат і добре заробляли.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Це який рік? Ви пам'ятаєте?

– 95-й. І хотілося б відзначити тих людей, із ким я починав: це Єрмаков і Карачун. Без Єрмакова не вийшло б зробити виробництво, а без Карачуна я б нічого не реалізував – він завжди продавав дорожче, а купував дешевше. Це купець із великої літери.

– Тобто вас було троє. І троє, що цікаво, за стільки років і залишилося.

– Нас було четверо. Але потім так вийшло, що четвертий пішов.

– У вас гарні стосунки?

– Дуже гарні.

– Ніколи не було ситуацій, у яких ви один одному не довіряли чи хотіли розійтися?

– Ні, таких ситуацій не було. На світанні нашого бізнесу я розділив частки порівну... Іноді буває дуже складно. Але я вважаю, що це і привело до таких результатів, які в нас є.

– У 98-му році ви впровадили в АТБ систему самообслуговування...

– Важко пригадати. Спочатку були гастрономи, а потім... Цим більше займався Карачун.

– Люди приходили і самі брали продукти, так?

– Ну, а як зараз? Зараз же заходиш у магазин, усе береш, а на виході каса. Таке саме самообслуговування.

У Луганську і Донецьку ми втратили 152 магазини і розподільний центр. Шикарний був розподільний центр...

– Сьогодні у вас найпотужніша мережа. Магазини мережі АТБ працюють у форматі дискаунтер. Що це означає?

– Починали ми з того, що робили жорсткий дискаунтер, як "Лідл". Але в нас це не пішло. І ми зробили м'якше. Тобто дискаунтер – це якомога менший асортимент для того, щоб людина вибирала найдешевше. Але реалії життя показали, що в Україні потрібно робити м'який дискаунтер. Але цим [займалися мої партнери]. Я ніколи не заглиблювався в те, як покласти товар, за якою ціною його брати...

– Скажіть, будь ласка: скільки загалом сьогодні у вашій мережі магазинів?

– 1077. З урахуванням того, що в Луганську і Донецьку ми втратили 152 магазини і розподільний центр. Шикарний був розподільний центр...

– Скільки людей працює?

– Понад 60 тис. Зарплату платимо чітко, вчасно. Середня зарплата в нас – десь 14 тис.

– Ви рахували, скільки українців щодня роблять закупівлі в мережі АТБ?

– Наразі приблизно 4 млн на день.

– Який товарообіг у вас за минулий рік?

– 128 млрд.

– Скільки ви заплатили податків?

– Трохи менше ніж 13 млрд.

– Кого можна порівняти з вами за податками?

– Мені це нецікаво.

– Правда, що ви входите у трійку найбільших платників податків України?

– Я знаю чітко, що ми – перші серед тих компаній, які було створено з нуля й самими.

– Скільки коштує сьогодні відкрити магазин?

– Це залежить від багатьох чинників: місто, місцерозташування... У середньому – $1,5 – 2 млн.

– Ви викуповуєте одразу?

– Ні.

– Орендуєте?

– Орендуємо. У власності в нас приблизно 900 магазинів. Без кредитів, без боргів. Компанія чиста.

– Ви відчуваєте гордість за те, що ви зробили?

– Так.

– Відчуваєте, що ви корисна людина для суспільства і держави?

– Безумовно. І якщо ми 20–25% нарощуємо щороку за всіма показниками, це, звісно, для нас велика гордість. І ми раді, що займаємося цим і в нас виходить. Ми інвестували цього року більше ніж $200 млн.

– У Криму й на окупованій частині Донбасу у вас багато залишилося магазинів?

– 152. Із Криму ми вчасно красиво втекли. Віддали [майно] за безцінь, але віддали. Бо розуміли, що роботи не буде й, у принципі, працювати не годиться.

– А на Донбасі навіть продати не вдалося, так?

– Там забрали. Контингент, із яким я колись зустрічався... Було запрошення від Захарченка, що, мовляв, якщо я приїду, у мене все буде гаразд.

– Якщо ви туди приїдете?

– Якщо я приїду з ним поговорити. Мені не було страшно... Я не поїхав, бо вважав неправильним працювати там.

– І тоді все відібрали?

– За тиждень – два мені надіслали наказ про "націоналізацію" магазинів.

– Хто володіє ними?

– Чи то дружина, чи то коханка Захарченка.

– Я, наприклад, не вірю, що Донбас протягом найближчих 5–10 років знову стане українським. Можливо, і ніколи не стане. Уявімо, що все складеться нормально. Як ви вирішуватимете цю ситуацію?

– У правовому полі, юридично. Це ж наші магазини. І ми впевнені, що так буде. Навіть якщо вони працюють, добре: хоч стежать за ними трохи, щоб стіни не лускалися й вікна не били.

– Коли втратили магазини, додалося сивого волосся?

– Дуже шкода було. Можна уявити, яка це сума. 152 магазини з товаром... Це дуже значна сума – приблизно $300 млн.

– $300 млн витягли з кишені...

– Ну, не витягли з кишені... Те, що в кишені лежить, не працює, а магазини давали великі прибутки. І регіон був непоганий у плані товарообігу.

– Ви сподіваєтеся якось це повернути?

– Сподіваємося... Я впевнений, що і Донецьк, і Луганськ повернуться в Україну.

– Коли людина багата, тим паче, коли вона – мільярдер, у неї зазвичай дуже багато друзів. Усі дуже хочуть із нею дружити. А вороги у вас є?

– Якість людини визначають кількістю ворогів. Вони, напевно, є. Недоброзичливці.

– Вас це бентежить чи ні?

– У мене завжди так було.

Люди від Януковича пропонували мені продати бізнес. Не знаю, знав Янукович про це чи ні, але вони були в його оточенні. Після цього доводилося посилювати охорону

– Були люди, які приходили і говорили: "Щось ти дуже багатий. Не хочеш поділитися?"

– Поділитися – ні. Але продати пропонували.

– За безцінь?

– Ціни не обговорювали. Дивилися в очі й говорили: "Не хотіли б продати компанію?"

– І ви відмовлялися?

– Безумовно.

– Після цього посилювати охорону доводилося?

– Так.

– Це було за влади Віктора Януковича?

– Так.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Пропозиція йшла від його найближчого кола?

– Вони входили в його оточення. Не знаю, знав він про це чи ні. Важко сказати. Але вони були в його оточенні.

– Скільки зараз коштує АТБ?

– У принципі, порахувати нескладно. Товарообіг – 127 млрд, 900 магазинів по $1,5–2 млн... Виходить дуже велика сума.

– Як це: почуватися багатою людиною? Ви від цього стали іншим?

– Про це треба запитати не в мене, а в моїх близьких. Я думаю, ні. Коли мені було 60 років, то за найближчим столом сиділи хлопці, із якими я вчився в інституті. Потім вони мені говорили: "Генчику, ти яким був, таким і лишився". Ось це, я думаю, характеризує людину.

– Свій перший мільйон доларів ви пам'ятаєте?

– Ні.

– Ви не говорили собі: "Усе, у мене є мільйон доларів"?

– Знаєте, ні.

– Не було коли?

– Так. Ми дуже довго ділили й у сім'ю несли по $3–4 тис., а все інше вкладали в розвиток бізнесу. Було дуже важко працювати й не відчувати тієї свободи, яка могла б бути.

– Мільярдери бувають різні. І поводяться вони по-різному. Ваше мильярдерство в чому виявляється?

– Більше свободи, більше рішень питань, куди, як і з ким.

– Розумієте, що ви серйозна людина?

– Знаєте, якось не думаю про це. Я яким був, таким і залишився. І якщо я не брав грошей, коли був у правоохоронних органах, то помінятися не можу.

– Вам доводиться спілкуватися з іншими мільярдерами?

– Безумовно.

– Як вони поводяться під час зустрічей?

– По-різному. Є ті, хто вихваляється... Є такі самі, як і ми: звичайні.

– Ви цікавитеся політикою?

– Безумовно. Але в політиці не можна бути. У Губермана є щодо цього такі слова: "Є в кожній моральній системі ідея, спільна для всіх: не можна і з тими, і з тими, не зраджуючи тих і тих..." То якщо пішов крен у політику, ти маєш залишатися там. Бізнес має бути поза політикою.

– Проти вас персонально ввели російські санкції. Чому?

– Важко сказати. Я туди не телефонував, мене звідти не попереджали, нічого не говорили.

Пишуть, що я людина Авакова чи Луценка? Арсена Авакова я взагалі не знаю. Із Луценком ми знайомі тому, що стосовно мене та моєї сім'ї були протиправні дії й мені хотілося це припинити. Але тих злочинів досі не розкрили

– Просто ввели.

– Ввели – і все. Я думаю, вони запровадили санкції проти всіх, хто чогось вартий в Україні.

– В інтернеті пишуть, що у вас особливі зв'язки з Юрієм Луценком і Арсеном Аваковим, пишуть, що ви мало не їхня людина. Це так чи ні?

– Арсена Авакова я взагалі не знаю. Із Юрієм Луценком ми знайомі. А знайомі тому, що стосовно мене та моєї сім'ї були протиправні дії. І мені хотілося це припинити. Але тих злочинів, які було скоєно щодо мене і моєї сім'ї, досі не розкрили.

– Із Віктором Федоровичем Януковичем вам доводилося спілкуватися?

– Ніколи. Хоча деякі засоби масової інформації писали, що я мало не дітей із ним їв на сніданок. Я взагалі не зустрічався.

– Із Порошенком спілкувалися?

– Так.

– Цікаве спілкування було?

– Будь-яка особа, що досягла таких висот, цікава.

– Він у вас гроші просив?

– Ні.

– Просив допомогти?

– Просив допомогти у 2014 році на виборах.

– У який спосіб?

– [В АТБ] покупців багато. На той момент – приблизно 3 млн на день. Я сказав: "Якщо ви побудуєте такий бізнес, як ми з вами побудували, то, у принципі, я б дуже хотів, щоб ви були президентом". Він сказав: "Я зроблю таку країну".

– І зробив.

– Ну... так вийшло...

– Він запропонував вам якусь винагороду за те, що ви допомагали на виборах?

– Він запитав: "Що б ти хотів?" Я йому ще раз сказав: "Мені потрібно, щоб країна була, як наш бізнес". Ніщо так не допомагає капіталізації, як жити в демократичній країні...

– Вам Порошенко хоч телефон залишив?

– Залишив. Я ним скористався один раз, 25 травня 2014 року написав: "Ми все зробили, щоб ви стали президентом". Більше телефоном я не користувався.

– Із Володимиром Зеленським вам доводилося спілкуватися?

– Так, зустрічався з ним в Америці в жовтні чи вересні 2019 року.

– Цікава зустріч була?

– Так. Я бачив очі людини, яка хоче зробити добре. І думаю, що він чесна людина.

– А вийде в нього зробити добре?

– Залежить від оточення.

– Що вам досвід підказує? Вийде чи ні?

– У них немає досвіду. Але треба робити так, щоб вийшло. Його оточення має допомагати, давати правильні поради. А він має аналізувати, хто каже правильно, а хто – ні, яким шляхом піти. Йому дуже складно. Війна, країна в такому економічному становищі... Я б не погодився.

– Але він людина чесна.

– Наскільки я розбираюся в людях, він – чесний.

– Із приходом Володимира Зеленського бізнес-клімат в Україні покращився, на вашу думку?

– У принципі, із часів Ющенка намітилася тенденція, що бізнесу стало легше. Але зараз узагалі ніхто не перевіряє, ніхто не заходить, не телефонує...

– Азарова немає – ніхто не перевіряє.

– Так. Тоді перевіряли частіше. Зараз цього взагалі не існує. І я вважаю, що для розвитку країни держчиновник має розуміти, що він – для бізнесмена, а не бізнесмен – для нього. І тоді буде все гаразд. Бізнес витягне все, тільки потрібно створити умови.

– І саморегуляцію?

– Так. Не повинні тримати бізнесмени грошенята десь там, в офшорах. Зрозуміло, що люди страхувалися... Але треба створити умови, щоб люди не купували нерухомість [за кордоном]. Ось у мене є нерухомість в Америці. Я зараз її продаю для того, щоб розвивати той напрям, яким я зараз займаюся.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Тобто сьогодні держава не перешкоджає розвитку бізнесу. Ми можемо це констатувати?

– Бізнес цього не відчуває.

– Можна домовитися сьогодні про однакові умови для всіх?

– Безумовно.

– А від кого це залежить?

– Від уряду, від правоохоронних органів. Але я на собі не відчуваю. І я не чув, що комусь роблять погано. Можливо, я спілкуюся з тими, у кого все добре...

Нас називали сепаратистами, хотіли націоналізувати компанію. Але ми в цей час тихенько допомагали нашим людям, які перебувають на окупованих територіях. І військовим

– Які, на вашу думку, сьогодні перспективи української економіки?

– Дуже великі. Україна – за потенціалом дуже багата країна. Несправедливо ми посідаємо передостаннє місце у Європі. Дуже несправедливо. Після того як розвалився Радянський Союз, на моє глибоке переконання, це була найперспективніша територія СНД. Як так вийшло – це запитання до тих, хто керував країною.

– Сьогодні ми бачимо, що люди стають біднішими, але ви кажете, що перспективи є. Усе-таки є?

– Є. Потрібно піднімати промисловість, потрібно вкладати гроші в ті можливості, які є у країні. Ми придбали родовище на аукціоні. Моя мрія – це будувати ядерні реактори на Україні.

– Невеликі?

– Малі реактори, так. Це "Холтек", "Ньюскейл". Окрім "Ньюскейл", є ще одна компанія в Америці, яка одержала ліцензію на будівництво малих реакторів. Тому "Холтеку" будуть конкуренти. Будемо спілкуватися з ними.

– Ви з Іллею Пономарьовим разом дієте?

– У цьому напрямі – ні.

– Він теж в енергетику вкладає.

– Так. Це фонд. [Ми] трішки поклали туди. Але Іллю Пономарьова я вважаю порядною і дуже професійною людиною, я повністю довіряю тим речам, якими він займається. Я поклав гроші, повіривши йому.

– Тобто за енергетикою в Україні майбутнє?

– Велике майбутнє. У нас є все для того, щоб ми були незалежними енергетично: газ і нафта.

– І можна не купувати в Росії.

– Я пам'ятаю, що Шебелинка повністю закривала Україну, Ленінград і Москву. Але в мене є інформація, що було таємне засідання ЦК у Москві, щоб у геологічному форматі Україну не розвивати.

Коли ми купили родовище берилію в Житомирській області, його було засекречено. Засекречено ще за часів Радянського Союзу. Ми знайшли працівників і науковців, які відкривали ці родовища, знаходили запаси. То вони пошепки з нами розмовляють досі. Олександр Настенко познайомив мене з академіком Галицьким. У мене все перевернулося після знайомства з ним. Це був провідний геолог у Радянському Союзі. Він відкривав родовище берилію. І він сказав: "Друзі, зробіть те, що ми знаходили. Зробіть так. Тому що в мене не вийшло. Було все закрито, засекречено". І ми пішли шляхом, який він нам порадив. Донедавна всі займалися тільки вуглеводнями. І коли Буткевич, Якименко і Настенко зайнялися ураном, а потім і рідкоземельними металами, усі різко побігли.

– Берилій, цирконій, титан?

– Так. І графіт.

– Уранові родовища.

– Й уранові родовища.

– Серйозна справа?

– Дуже. ЗМІ пишуть, що ми в чиємусь оточенні... Але дозвіл на розвідку родовища урану ми одержували три роки. Зараз я вкладаю гроші в розвідку...

– Це може принести більше грошей, ніж АТБ?

– Набагато більше.

– Тобто це той випадок, коли мільярди зроблять десятки мільярдів?

– І зроблять дуже багато робочих місць. Ми заплатимо податки й працюватимемо на експорт. А ми ж знаємо, що торговий баланс має бути позитивним. Поки він негативний. Думаю, після того, як ми побудуємо фабрики з видобування... Я і мої партнери вважаємо, що не можна добувати й бути сировинним придатком у розвинених країн, треба робити додану вартість, треба переробляти тут і створювати продукт, який матиме більшу додану вартість.

– Де ці родовища? Житомирська область?

– Кіровоградська та Житомирська переважно.

– А люди так бідно живуть...

– Люди трішки недостатньо розуміють. Коли розмова йде про промисловість, люди сприймають це дуже погано, з екологічних питань. У нас пріоритет: ми робитимемо так, щоб екологія не страждала. Ми купуватимемо нове обладнання, ми працюватимемо з інвесторами. Якщо берилій, то тільки з американцями. Це ексклюзивний рідкоземельний метал. Із ним за технологіями працює чотири країни у світі: Сполучені Штати Америки здебільшого, а також Росія, Китай і Казахстан. Сплави з берилієм – це суперсплави, легкі й міцні.

– Ви ж не професіонал, здавалося б, у цих речах. Ви стали професіоналом?

– Я й зараз не професіонал у цій справі.

– Ви вивчали питання?

– Так, безумовно. Але я вважаю, що старший тренер має знайти людину, яка б це правильно розуміла і робила. У мене партнери на цьому добре розуміються. І хлопці вчаться. Більше, ніж я.

– Виявилося, що Україна має таблицю Менделєєва...

– Величезні поклади! Потрібно виходити на аукціони тим людям, які пристойно заробляють.

– Один бурштин скільки дає...

– Бурштин – це така дрібниця проти того, що в нас є...

– Дрібниця?

– Дрібниця. У нас є все: і золото, і рідкоземельні метали. Графіт – це взагалі мінерал майбутнього, я вважаю. Із нього роблять графен. Ну а графен – це щось. Я на цьому ґрунті познайомився з одним видатним юнаком – Максом Поляковим. Я один раз із ним поговорив – і був шокований. Він особливо поки не відомий в Україні.

– Науковець?

– Так. Він створив IT-компанію, яку дуже дорого продав в Америці, і зараз будує ракети. І йому потрібен графіт, графен. Думаю, мені буде дуже цікаво мати такого... ну, не партнера, товариша.

– Разюче. Наша земля народжує таланти, тільки живемо погано... Таланти є, але вони їдуть зазвичай.

– Так. Узагалі я вважаю, що Україна, і взагалі весь пострадянський простір, дуже покараний комуністами. Із 1917-го до 1953-го знищували генофонд... "Участвуют в судьбе среда и случай, но главное – таинственные гены. И сколько образованием ни мучай, из бочек не родятся Диогены". Губерман.

– Так. У що ви сьогодні ще вкладаєте?

– Я дітям допомагаю. Компанія АТБ багато років утримує дитячий будинок.

– Повністю?

– Так. Ну не повністю, але велику участь беремо. В АТО передаємо грошенята, у Крим... І як про нас не писали, що ми – сепаратисти...

– Писали?

– Так. Хотіли скомпрометувати. Навіть хотіли націоналізувати компанію. Але ми в цей час тихенько допомагали нашим людям, які там перебувають. І військовим.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


Зеленський, напевно, не знає, але у Кривому Розі я жив із ним на одній вулиці

– Я не сумніваюся, що ви дуже часто думаєте про долю України. Тому що буде добре в Україні – буде вам добре.

– Меркантильно: Україні буде добре, буде добре нам.

– Звісно. Яка, на вашу думку, українська національна ідея? У чому вона полягає?

– Ну, скажу чесно: я не доходив до таких тем. Ідея – це, звісно, самостійність. Я думаю, у цьому надто іноді перегинають палицю. Це моя суб'єктивна думка. Це робити потрібно, але враховувати моменти національності... Я можу помилятися...

– Вас оточувала містика в житті?

– Та чомусь я на цю тему не думав.

– Пробачте, що, може, лізу в особисте... Я знаю, що на 40-й день після смерті батька... Що сталося?

– Ну в батька католицьке коріння. Наснився і каже: "Допоможи католикам". Я, у принципі, допомагав...

– На 40-й день наснився?

– Так. І так вийшло: дізнався мій близький адвокат і каже, що у Дніпрі костел будують. Я не хочу сказати, що я його відбудував, але дуже велику частину я зробив... Собор зараз розташований у шикарному місці на Дніпрі. І орган купив туди...

– Я зараз подумав: дивовижне місто Дніпро, він дав Україні більшу частину мільярдерів. Коломойський, Боголюбов, Тігіпко, ви, Пінчук...

– Генетика склалася, як і випадок.

– Приголомшливо. Я, мабуть, ще не всіх перерахував.

– Не всіх. Там дуже багато талановитих і бізнесменів, і працівників правоохоронних органів.

– Дивно, так?

– Так. Я колись був у Донецьку, у мене запитують: "Чому у вас краще?" Я кажу: "Напевно, у нас євреїв більше, ніж у вас".

– Ви часто приїжджаєте у Дніпро? Вас тягне туди?

– Зараз я їжджу тільки на наглядову раду. Зараз я з партнерами обговорив, і старшу доньку, думаю, вводитиму в наглядову раду. Нехай потихеньку займається бізнесом. Оскільки чоловіків замало в сім'ї, а вона – міцна молода жінка і її життя змусило бути неслабкою. Тому я впевнений, що в неї вийде. Вона в дуже гарних взаєминах із моїми партнерами... Я їй дав книгу до обов'язкового прочитання: "Атлант розправив плечі". Вона вже дочитує її.

– І розправляє. Дніпро, Кривий Ріг, Київ – яке місто для вас найдорожче?

– Важко сказати. Кривий Ріг і Дніпро мені дали більше, ніж Київ.

– Київ більше взяв?

– У Києві здобуваєш більше насолоди красою, людьми...

– Тобто ваше місто – Київ усе-таки?

– Зараз – так.

– Ви із Зеленським, коли розмовляли у Сполучених Штатах, говорили про Кривий Ріг?

– Він не знає, а я знаю, що я жив із ним на одній вулиці.

– Так?

– Це я вже потім дізнався. Він начебто теж жив на вулиці 22-го партз'їзду. Це були складні часи, райони...

– Увечері йти самому не можна?

– Ну двічі дістанеш – один раз даси.

– Хто відіграв головну роль у вашому житті, як вам здається?

– Це дід, мама і батько, звісно.

– Дід ким був?

– Пройшов три війни командиром частини. Демобілізувався, пішов на завод начальником відділу кадрів. Чесна, дуже порядна і сильна характером людина.

– Начальником відділу кадрів просто так не призначали...

– Призначали військових офіцерів. Їм довіряли тоді. Це відразу після війни було.

– Хто головний учитель у житті для вас?

– Я тут згадав анекдот. У Вовочки запитали: "Хто твоя перша вчителька?" – “Хімічка у 8-му класі".

– Так, так...

– Учителів було багато. Було з кого брати приклад. І начальник ВБРСВ у районі, у який я прийшов звичайним опером, Кулага. Я дивився і вчився хватці, напору.

– Сьогодні ви, навчена досвідом людина, здатні зачаруватися людиною молодою?

– Мене мама вчила: потрібно бути поряд з успішними людьми і з людьми з почуттям гумору. Так вийшло, що з гумором я дружив. Мене брали в компанію старші. Тому я й побитися міг, і у футбол грав дуже пристойно. Треба ж відстояти двір на двір. Був зі старшими і ніколи не заздрив силі, а прагнув до неї. І по життю зараз так.

– Скільки вашій мамі років?

– 85 цього року. Лікар-психіатр. Дуже мудра жінка.

– Де вона живе?

– Вона живе в Києві. Я купив їй квартирку. Хотів, щоб жила з нами, але вона сказала: "Ні. Якщо є можливість, то нехай у мене буде окрема квартира".

– Вона розуміє, що вона – мама мільярдера?

– Вона дуже сильно за мене переживає. І дуже сильно переживала в той момент, коли почула в засобах масової інформації, що я сепаратист, що будуть націоналізувати АТБ. Вона це дуже погано сприйняла, майже інфаркт був... І я її відвіз до Відня.

– Вона вас розуміє? Вона ваш друг?

– Вона супердруг. Вона закінчила Дніпропетровський медичний інститут без жодної четвірки.

– 85 років, маючи такого чудового сина, вона почувається щасливою?

– Так. Її люблять сім'я і діти. Вона зустрічається з ними, коли захоче.

– У вас дві доньки: Ганна і Дарина. Дарина – студентка?

– Так.

– У якому університеті вона вчиться?

– З іноземних мов. Я у школу до своїх дівчаток не ходив. А от хлопчиків я виховую – ходив до них на батьківські збори. Соромно було...

– Двоє хлопчиків у вас. Усиновлені, так?

– Так. Я беру участь у вихованні. У них є мами, але я беру участь у вихованні.

– Це діти ваших загиблих друзів?

– Так.

– Від чого вони загинули?

– Жодного злочину не розкрито. Тоді багато людей гинуло.

– Це партнери по бізнесу?

– Ні. Один – співробітник міліції, із яким я працював. З іншим займалися боксом разом замолоду. Знаєте, прийшов на похорон, а його дружина поклала голову на плече і плаче... Я вже тоді був більш-менш... не так, як зараз, але заробляв. Кажу: "Не переймайся. Матеріально в тебе буде все гаразд". Хоча я з цими людьми не заробив ні долара.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Скільки років хлопцям?

– Одному – 19, другому – 28.

– Ви ходили на батьківські збори?

– Так. Але потім до одного перестав ходити. Своїй охороні сказав: "Ходіть ви. Я вже не можу". Не витримав. Але потім він став дуже гарним хлопцем.

– Хлопці гарні?

– Дуже гарні. Один із них пішов навчатися і каже: "Буду журналістом". Я кажу: "Чому ти так вирішив?" – "Я хочу про тебе правду писати". Тобто діти теж читають ці речі, які я вважаю неможливими.

Я вважаю, що Усик буде нашим Мохаммедом Алі... Майже впевнений...

– А вас ранять ці речі, які пишуть?

– Ви знаєте, зараз уже не дуже ранять.

– А ранили?

– Так.

– Ви самодостатня людина. Ви ж розумієте, проти кого пишуть?

– Пишуть "оточення Авакова", "займається берилієм", "купили родовище", "законно", "незаконно"... Я не знаю, як Арсен Борисович, але я його не знаю. Але, думаю, йому теж неприємні такі речі.

– Ваша молодша донька захоплюється кінним спортом.

– Так. Міжнародний майстер спорту.

– Не небезпечний для дівчаток кінний спорт?

– Я її намагався відрадити, але вона сказала: "Гено, усе буде нормально".

– "Гено"?

– Так. Вони мене часто так називають.

– Скільки триває ваш робочий день?

– По-різному.

– У середньому.

– Іноді – дві години, іноді – 12 годин.

– Скільки ви спите?

– Мені вистачає чотирьох-п'яти годин уночі й пів години вдень.

– Погані сни вас не мучать?

– Останнім часом чогось і не сняться сни. Напередодні я спав трохи менше: просто розумів, що не буде другого шансу справити перше враження. Люди знімають у прямому ефірі... Ну не в прямому ефірі, а під запис...

– Як ви відпочиваєте?

– Не люблю відпочивати.

– Узагалі?

– Не люблю і не вмію. На третій-четвертий день я вже починаю ходити по номеру в готелі, і дружина каже: "Та їдь. Я все розумію".

– Це як в анекдоті: "Як ви розслабляєтеся?" – "Я й не напружуюся".

– Так!

– Де ви проводите відпустку в більшості випадків?

– Цієї зими – в Америці. А так, у принципі, ніде. Можливо, два-три дні – у Швейцарії, граю в гольф.

– Куршевель, Мальдівські острови?

– Я там жодного разу не був. Хоча ні, у Куршевелі був один раз.

– Ви несправжній мільярдер якийсь.

– Думаю, я не один такий.

– Яка країна вам подобається, окрім України?

– Америка.

– Чим?

– Тим, що там усі свої. Там поважають успішних і достатніх людей. У нас не люблять багатих і успішних. Це погано.

– Ви відчуваєте, що не люблять багатих?

– Так, звісно.

– Згадав фільм "Багаті теж плачуть". Вам доводиться плакати?

– Іноді я губи кусаю, коли з моєю сім’єю погано поводяться. Але не будемо про це.

– Які книги ви читаєте?

– Зараз – більше про розвиток.

– І про "Атланта".

– Безумовно. Дід мене привчив читати книги. Я дуже любив читати. І зараз читаю. Телевізор не дивлюся. Мені батько сказав: "Той, хто читає книжки, завжди буде командувати тими, хто дивиться телевізор".

– Бокс і футбол ви дивитеся по телевізору?

– Цього я не пропускаю. Дуже люблю і розумію бокс. Знайомий і з Кличком, і з Усиком, і з Васею Ломаченком. Я вважаю, що Усик буде нашим Мохаммедом Алі... Майже впевнений...

– Саме Усик?

– Так. Таланти Ломаченка взагалі не порівняти ні з чим...

– Так, він унікальний.

– Але вага... Вага, яка не дає дивідендів, які є в супертяжів.

– Ви досі боксуєте?

– Один на один уже боксувати небажано, бо голова болітиме. Сплю і так мало. А так працюю на мішку суто для фітнесу.

– Із м'ячиками працюєте?

– Із м'ячиками – теж. І на пневматичній груші.

– Ви граєте у футбол?

– Уже не граю. Це травматичний вид спорту. Меніска немає, хребет [ушкоджено].

– Але великий теніс – іноді так?

– Тільки настільний. У великій грав дуже пристойно на аматорському рівні. Але зараз граю в настільний теніс. Шикарна гра.

– Ви й у хокей грали трішки?

– На Далекому Сході, коли в армії служив, грав.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Але ви ще й фанат кінного спорту.

– На коня не сідаю.

– І жодного разу не сідали?

– Сідав. Але побоююся. Якщо почну йти галопом, то можу вилетіти. А якщо вилетиш, то... Із моїми травмами бажано вже не падати.

– Але ви розвиваєте кінний спорт в Україні... У вас і коні, я знаю, є.

– Почалося з маленької стайні, а закінчилося пристойним клубом...

– "Еквідес".

– Так. Це вже не кінний клуб, там великі можливості для відпочинку. Я пишаюся цим клубом. Хоча я розумію, що вкладені в нього гроші не повернуться. Але мені дуже приємно, коли люди приїжджають туди, гуляють...

Якось грав у шахи з Каспаровим. Шикарна людина. Найвищий інтелект. На восьмому ходу він запропонував нічию – я погодився. Він сказав, що ми розіграли іспанську партію. Я збрехав, що знаю

– У нас стоять на столі шахи. Ви ж і знавець, і цінитель шахів. Ви добре граєте?

– Я не вчився по книжках, просто багато граю. Намагаюся грати із сильними суперниками. У мене друг дитинства є, Олександр Горпін. Якщо ми 20 партій зіграємо, а я виграю одну, кажу: "Іди. Я з цією думкою маю походити кілька днів".

– Ви коли-небудь із серйозними шахістами грали?

– Так, так вийшло, що з Каспаровим грав.

– І хто кого?

– Нічия. Шикарна людина. Найвищий інтелект. Ну він на восьмому ходу запропонував нічию – я погодився.

– Що розіграли?

– Він мені сказав, що це іспанська партія. А я, не знаючи, сказав: "Так, я знаю" (усміхається). Хоча я книжок не читав, але можу дати пристойну відсіч, оскільки багато грав.

– Якщо вже ви розповідаєте анекдоти, я вам теж розповім. Це про "хто кого". Зустрічаються двоє грузинів. Один іншого запитує: "Гочо, де ти вчора був?" – "Із Гогі в шахи грали". – "І хто кого?" – "Ніхто нікого. Я ж кажу: у шахи грали..." У шашки граєте?

– І в шашки, і в го. Го – шикарна гра, шахи і шашки одночасно.

– Під час гри в шашки, шахи, го ви думаєте про щось?

– Ні. Тільки про гру. Це сильно треба дістати мене, щоб я думав. Але тоді я припиняю грати. Тому що результат буде плачевним.

– Ви професійний стрілок. Я бачив, як ви стріляєте в тирі. Це чудово. Ви цього навчалися чи це вроджене?

– Коли я працював у міліції, у нас не було груп захоплення. Просто здібних спортивних хлопців залучали. Я був не дуже великим. Мене визначили у стрілки. Я був снайпером. А почалося з того, що був турнір УВС, а я прийшов із пістолета стріляти, і все – мимо. У нас був майстер спорту зі стрільби. Я кажу: "Михаличу, що мені робити? Такий сором..." Він каже: "Синку, береш табельний пістолет. У кабінеті повісиш крапочку. Набійчик вийми. Не дай боже, вистрілиш у стінку. І холости". І я так холостив два місяці. Пішов на турнір і посів перше місце.

– На яку дистанцію ви стріляєте?

– Класика – це 25 метрів. Тактика – це сім-вісім метрів. Але був випадок, що довелося вистрілити на 100.

– І...

– І так вийшло, що влучив у десятку. Армійська грудна мішень (8 см у діаметрі).

– Що це був за випадок? Коли ви змагалися з полковником морської піхоти у стрільбі?

– Так оце ж він і був. Він приїхав із нами познайомитися. І він був не сам. Із ним морський піхотинець, ірландець невисокого зросту, здоровань років 55. Каже: "Пішли в тир". Я відразу зрозумів, що непростий мужик. Нас було осіб 10, і американців, і українців. Замовив мішень на 50 м. У мене відразу таке відчуття виникло важке... Зробив три постріли – три десятки. На 50 м – це шикарний результат. Він запропонував мені спробувати. Я зрозумів, що можу програти. Замовив мішень на 100 м – влучив у десятку. Усередині все співало й танцювало, а на обличчі ніхто не міг зрозуміти. Усі подумали, що я так увесь час стріляю. Я запропонував йому. Він сказав: "Ні-і-і".

– Коли у вас поганий настрій, коли хочеться побути самому, а, можливо, у компанії, ви здатні випити багато?

– Так.

– Що ви п'єте?

– Рідко, майже ніколи не буває так, щоб із мене потім сміялися. Я це розумію дуже правильно.

– Що ви п'єте?

– Усе. Головне – щоб співрозмовник був гарний. Головне – не що пити, а з ким.

– Ви гурман алкогольних напоїв?

– Я думаю, ні. Але, звісно, я розумію і гарне віскі, і вино.

– Горілку – ні?

– Дуже рідко. Тільки якщо оселедець буде з борщем. І гарний співрозмовник скаже: "Вип'ємо горілки". Я ніколи не скажу, що "я питиму інше".

– Ви вірянин?

– Більше так, ніж ні. Але є певні моменти, коли я думаю, що щось там є. І, безумовно, треба жити правильно.

– "Жити правильно" – чудові слова. Кажуть ще "по понятиям". Причому я вкладаю в ці слова гарний сенс: "жить по понятиям". Ви живете за поняттями?

– Так. Чужого ніколи не візьму. Але свого не віддам, і рука не здригнеться, якщо буде беззаконня.

– Ви вірите в те, що що більше ви віддаєте, то більше до вас прийде?

– Я впевнений у цьому.

– Ви щаслива людина?

– Так.

– Навіть не замислюючись відповіли...

– Я нічого не міняв у своєму житті.

– Тобто для щастя потрібно: гени – раз, випадок – два...

– І везіння. Але везіння і випадок – я думаю, це одне й те саме.

– Гени й випадок – ось ми і прийшли до рецепта щастя.

– Упевнений у цьому.

– Я вдячний вам за розмову. І наостанок я б попросив вас розповісти який-небудь анекдот. Ви знаєте їх сотні, якщо не тисячі.

– Я люблю анекдоти в тему... Ось ми з вами про гени говорили...

Сантехнік Петренко прийшов додому і від дружини дізнався, що син виграв олімпіаду з математики. Він мовчки вийшов на майданчик, зателефонував у двері сусіда Гольдберга і без пояснення причин ударив його ногою в пах.

Ось ще один, який мені подобається: "Сидять дві дівчинки на даху будинку. Одна зла, інша добра. І кидають каміння в перехожих. Зла влучила тричі, а добра – п'ять. Тому що добро завжди перемагає зло".

– На цій гарній ноті ми й закінчимо. Дуже вам дякую.

– Спасибі.

– Бажаю успіху.

ВІДЕО
Відео: В гостях у Гордона / YouTube
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook


 
 

Публікації

 
усі публікації